Спочатку факти, переконливіші за будь-які заклики:
— 10 листопада 2017 року 178 народних депутатів звернулися до Президента з пропозицією оголосити 2018 рік “Роком утвердження державної мови”;
— 17 листопада 2017 року Комітет з питань культури і духовності Верховної Ради України підтримав цю пропозицію у своєму листі до Президента України;
— лютий 2018 року. До чинного Президента звертаються попередні президенти Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко: “В умовах гібридної агресії проти нашої держави, загрози порушення цілісності її території надзвичайно важливим об’єднувальним фактором протидії цьому є утвердження державної мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (…). Саме тому звертаємося до Вас з проханням підтримати ініціативу щодо оголошення 2018 року — Роком утвердження державної мови. З непохитною впевненістю стверджуємо, що цей крок зміцнить фундамент української державності у такий буремний час нашої історії, сприятиме консолідації суспільства та покаже закордонним партнерам нашу твердість та впевненість у власних ідеалах”.
Не знаю, чи отримали відповідь від чинного президента його попередники, але як одна з багатьох підписантів листа до П. О. Порошенка з проханням підтримати торішні листопадові звернення з пропозицією оголосити 2018 рік “Роком утвердження державної мови” втомилася сподіватися, що така відповідь буде: всі терміни, відведені державним чиновникам для офіційного реагування на звернення та листи громадськості, минули ще 2017 року.
Президент не зважив на імена академіків НАН України Івана Дзюби, Мирослава Поповича, Миколи Жулинського, Ігоря Мриглода, Андрія Чебикіна, Ігоря Юхновського, Ярослава Яцківа, членів-кореспондентів НАН України Романа Кушніра, Миколи Поліщука, Героїв України Дмитра Павличка, Івана Драча, Анатолія Паламаренка, Євгена Савчука, Мирослава Скорика, Євгена Станковича, Марії Стеф’юк, лауреатів Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, керівників національних творчих спілок, академічних театрів, вчених, дипломатів, художників — словом, усіх тих, кого розчулені Днем незалежності України владці називають “засновниками, гордістю держави і цвітом нації”. Очевидно, в будні звернення цих поважних людей держслужбовцями адміністрації не зауважуються — чи написано бодай “взято до відома” на цих зверненнях і чи бачили їх ясні президентські очі?
Що й говорити, економить чиновницька братія державне чорнило, коли йдеться про рідну мову, культуру, всю гуманітарну й наукову сферу держави у зверненнях її повноправних громадян. Ігноруються також їхні настійні вимоги припинити дію українофобського закону “Ка-Ка” й шанувати 10-ту статтю Конституції України. Скажімо, жоден представник Президента жодного разу (хоч цього вимагає судова процедура) (!) не відвідав слухань Конституційного Суду, який із травня 2014 року розглядає депутатське подання Ірини Фаріон про неконституційність та антидержавність мовного закону Ківалова-Колесніченка.
До речі, як свідчить доктор філологічних наук Ірина Фаріон, депутат Верховної Ради України VII скликання у своєму дослідженні “Порошенко і українська мова: 10 років злиття “с русскім міром”, опублікованому у липні 2017 року, саме чинний Президент “вперше запропонував особливо підступний спосіб знищення державного статусу української мови через внесення до парламенту Закону України “Про внесення змін до Конституції України” (вих. № 1-1/488 від 2 липня 2014 року). Відповідно до цього закону, запропонував внести зміни до 143 статті Конституції України, які полягають у праві місцевих органів влади змінювати статус мови з особливим виокремленням у цьому російської мови (і це в час розпалу війни з Росією!): “Стаття 143. Органи місцевого самоврядування та їх посадові особи вирішують питання місцевого самоврядування, віднесені законом до їх компетенції. Сільські, селищні, міські, районні, обласні ради можуть у порядку, визначеному законом, надавати в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці статус спеціальної російській мові, іншим мовам національних меншин України”.
Таким способом Президент намагається задовольнити присутність Путіна на Донбасі, позаяк саме під його тиском Верховна Рада VII скликання (крім ВО “Свобода”) проголосувала за Закон України “Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей”, де в 4 статті сказано: “Держава гарантує відповідно до Закону України “Про засади державної мовної політики” право мовного самовизначення кожного жителя в окремих районах Донецької та Луганської областей щодо мови, яку вважає рідною, вибору мови спілкування, вільного користування російською та будь-якою іншою мовою у суспільному та приватному житті, вивчення і підтримки російської та будь-якої іншої мови…” (16 вересня 2014 року). Про українську мову там жодного слова”.
Дарма говорити, що подібні кроки Президента та його, м’яко кажучи, індиферентність у ставленні до громадської думки щодо загроженості української мови, ситуація в суспільстві, коли українці мають покірно змирятися з агресивною ідеологією російськомовних ЗМІ, постійні зацитькування: “не розігруйте мовну карту, бо війна!” і є поясненням президентського мовчання-ігнорування будь-яких і будь-чиїх звернень, які попереджають Гаранта Конституції про руйнування державного статусу української мови. Ось чому так важко П. О. Порошенку оголосити 2018 рік “Роком утвердження державної мови”. Адже треба визнати слідом за представниками громадськості, що “Стратегічним завданням держави є забезпечення неухильного додержання конституційних гарантій щодо всебічного розвитку і функціонування державної мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Держава повинна забезпечити безумовне виконання важливої конституційної норми. Цьому сприятиме реалізація комплексу заходів на виконання Вашого Указу про оголошення Року утвердження державної мови”.
В умовах гібридної агресії проти України захист національного мовно-інформаційного простору — складової національної безпеки — потребує не відкриття російськомовної газети та телеканалу для Донбасу, а українських ЗМІ.
Власне, на цьому можна було б поставити крапку. Але редакційна читацька пошта підкидає свіжі аргументи. Порушуючи правила жанру, зацитую фрагмент щойно отриманого листа із Костянтинівки Донецької області: “Без української мови не буде українського Донбасу.
Збереження, захист, розвиток української мови — питання надзвичайно актуальне в сучасних умовах, коли вже роками в Україні йде кривава війна з московією. Не забуваймо, кремлівський диктатор кинув своїх “ихтамнетов” на захист “русскоговорящих” у регіони, де головною завжди була мова російська, де загніздився “русскій мір”. Сьогодні в прифронтовій зоні, а Костянтинівка, на жаль, є таким містом, становище з державною мовою можна назвати, без перебільшення, катастрофічним. Українізація тут потрібна, як повітря. Насамперед це стосується освіти, навчання саме українською мовою, з чим є суттєві проблеми, на що влада, — і місцева, і регіональна й центральна, а також Міністерство освіти і науки України уваги не звертають, хоча давно потрібно було розпочати тут справжню українізацію.
Українськомовних навчальних закладів усього 5 з 14. Бо категорично не можуть вважатися українськомовними школи, де, наприклад, з 25 класів тільки у 8-ми навчання йде державною, з 28 класів — у 16, де 13 класів російськомовних і українськомовних. Такі школи — ДВОМОВНІ, але з управління освіти надсилають оптимістичні звіти у вищі інстанції й рапортують про виконання вимог Конституції України і законодавства щодо НАВЧАННЯ дітей державною мовою. Така ганебна ситуація, судячи з публікацій у ЗМІ, склалася не тільки в нашому регіоні, а й у більшості міст, районів, сіл, де влада вперто не бажає сприяти українізації навчального процесу в освіті”.
То чому 2018 рік все ще не проголошено “Роком утвердження державної мови”? День рідної мови, який постав на крові тих, хто її обстоював, стукає в наші серця.
Любов ГОЛОТА
