Наталія ДЗЮБЕНКО-МЕЙС,
заслужений працівник культури України
Фото надані театром
Перед Київським національним академічним театром оперети, який взявся за творення вистави “Маруся Чурай” за геніальним твором Ліни Костенко, стояло непросте завдання: втиснути у дві години великоформатний поетичний твір. Я була готова до того, що без певних втрат така постановка не обійдеться, та все ж безмежно вірила у силу тексту Ліни Василівни, адже він настільки “пекучий” і потужний, що мав би прорватися крізь усі перепони. Одразу скажу, що багато сюжетних ліній роману залишилося, що називається, “за кадром”. Сценарист і режисер Сергій Павлюк виокремив тільки одну — справді найголовнішу — історію кохання та зради. І полонив серця глядачів. Маємо надзвичайно чуттєву, душевну виставу, глядач сміється, журиться і плаче разом з акторами. Увесь спектакль йде на одному нерві, пісні, хореографічні вставки, візуальний ряд — усе підпорядковано дії, все у розвитку, з кожною мізансценою наростає напруження, звичайні піщані насипи видозмінюються, стають то прахом, то часовим плином, то вежами, то витолоченою, спаленою землею, казанки — незмінний атрибут селянської оселі, перетворюються на шоломи, а потім на церковні дзвони, котрі тривожно б’ють на сполох. На диво органічна Тетяна Дідух у ролі Марусі Чурай. Її голос буквально обарвлює всі звуки, якими насичена вистава. Маруся Чурай — дитинна, беззахисна і водночас сильна, дуже цілісна особистість. А Гриць (Олексій Кириллов), він буквально списаний з натури. З нашого сьогодення. Дороги, які ведуть його до зради, банальні, зрозумілі і від того ще більш моторошні. Він виправдовується, він знаходить для себе пояснення, тож і глядачеві залишається або пожаліти, або засудити, та все ж замислитися, чи всі скарби світу варті втраченого, зрадженого кохання, якщо разом із ним втрачаєш душу.
Саме це зумовило максимальне приближення до глядача, неймовірний аншлаг, тепле та щире сприйняття вистави. Та водночас саме таке прочитання обумовило, як на мене, деяку вузькість, приземленість, відсутність тієї високої ноти патріотичного звучання, за яку, власне, український читач назавжди закохався у роман Ліни Костенко. Бо сприймав його, попри трагічну долю головної героїні, не як побутову, а як героїчну драму, де в символічних образах показано трагічну і прекрасну історію протиборства правди і кривди, історію боротьби українського народу за свободу, за своє споконвічне право на ці землі, ці води, цю пісню. Де суд над пісняркою сприймається як судилище над рідним словом, де зрада Грицька Бобренка — по суті, уособлення більшої, масштабнішої зради, що є джерелом усіх наших бід. І минулих, і нинішніх.
Голос Ліни Костенко, її акценти прориваються у монологах Марусі чи Івана Іскри у прекрасному виконанні Дмитра Шарабуріна, та запропонований сюжет вистави все одно залишає багато запитань, бо війна, яка точиться за лаштунками, видається якоюсь несправжньою, неважливою на тлі пристрастей, які розгоряються на сцені. Бо що може відкрити, наприклад, монолог про руїни Києва, яким прошкує на прощу Маруся, коли не заакцентовано, що ним щойно пройшло військо Радзивілла? Усі рецензенти звертають увагу на фразу Марусі: “Колись нащадки будуть одмивати оцю печаль од крові і глупот. Бо можновладці тяжко винуваті. А що зробив народові народ?!”. Властиво це слова не Марусі, а мандрівного дячка, з яким піснярка ішла на прощу. Так у романі. В її устах вона має дещо викривлений, якщо не спотворений вигляд. Особливо за відсутності фінального монологу Чураївни, втіленому у романі розділом “Життя і смерть і вічне воскресіння”. Вистава закінчується словами Марусі: “Так і живу, без голосу, німа. Пісень немає — і мене нема”. А у романі печальним, гордим, тріумфуючим пісенним клекотом:
Весна прийшла. Скасовано угоду
Вся Україна знову у вогні.
Цвіте земля, задивлена в свободу.
Аж навіть жити хочеться мені.(…)
Заграли знову труби до походу,
війнуло громом з Тясьминаріки.
Богдан підняв козацтво за свободу,
універсалом обіслав полки (…)
Виходить полк. Іван під корогвами.
І я край шляху осторонь стою.
Моя душа здригнулася словами.
Співають пісню, боже мій, мою! (…)
Маруся Чурай — це вічне оновлення душі й пісні — тому і “вічне воскресіння”. Багато глядачів хотіли би саме у фіналі почути цей монолог повністю. Без купюр. Саме про це багато хто жалкував, обговорюючи виставу у соцмережах. Ніхто не заперечує право режисера на власне мистецьке прочитання і втілення свого бачення. Фінал, запропонований Сергієм Павлюком, мистецьки вмотивований самим подієвим рядом. Та усе ж це не той фінал, на який очікував читач Ліни Костенко. На який сподівалася я, хоч, безперечно, розумію логіку, якою керувався режисер, обираючи цю сюжетну лінію за основу. Вона зрозуміла глядачам, вона близька кожному, бо кожен, посвоєму, це переживав. Та у романі Вишняк, який так пишно красується, на суді, під час облоги Полтави проявляє себе ницим боягузом, готовим іти на переговори до ворога. Готовий навіть на здачу. Ось на яких “можновладців” натякає мандрівний дячок. Сама ж Маруся з її пронизливим відчуттям особистої відповідальності, пройшовши страдницькими дорогами України, добре бачила, що може зробити народу народ, коли піддається хворобі власної величі і вседозволеності.
О, звісно, творці спектаклю мали справу з текстом настільки геніальним, що ні про які алюзії з баладою “У неділю вранці зілля копала” не йдеться. Чого вартий тільки один вихід на сцену Богдана Хмельницького у неповторному виконанні народного артиста України Олександра Кравченка. Знаменитий монолог гетьмана, коли він виправдовує піснярку. І тим ставить крапку у безконечній суперечці про провину Марусі. Єдиний раз, коли зал буквально вибухнув оваціями, перервавши дію. Сам суд за драматургією постійно про щось нагадує. Телевізійні політичні шоу чи засідання наших депутатів. Демонстація пихи і гра амбіцій. Вистава посправжньому сучасна і актуальна. Просто концентрація на психології акторів, на їхніх переживаннях усе ж не дала творцям спектаклю поглянути на ці події з більшої перспективи. Звузила масштаб подій. Понизила регістр звучання. А ще дійство заряджене різними енергіями, саме на це я схильна списувати те, що не завжди голоси акторів виразні й зрозумілі, “ковтаються” слова. Іноді взагалі втрачається зміст за гучними криками. Так, на акторському рівні сцена словесного двобою Вишняківни і Бобренчихи зіграна бездоганно. У кілька миттєвостей втиснено фактично фабулу “Баби Параски і баби Палажки” Івана НечуяЛевицького. І міг би бути абсолютний шедевр, за пластикою, за філігранною грою міміки… Якби не одне, але суттєве “але”. Глядач узагалі не зрозумів, про що йдеться. Не можна було вирізнити жодного слова. Авторський голос Ліни Костенко потрібно чути. І багато що стане на місця. Це ж стосується і деяких чоловічих ролей, які глядач просто не розчув. Хочеться вірити, що вистава буде шліфуватися, з кожним показом звучатиме виразніше, прозоріше.
У виставі ми споглядаємо співачку, яка не співає. Навіть враховуючи, що все це відбувається в театрі оперети. Ще раз підкреслю, гра Тетяни Дідух настільки трепетна і переконлива, що якраз про це і не думаєш. У ній самій є щось одухотворене, крилате, а голос настільки заворожує, що за ним фізично відчуваєш присутність пісенного дару. Тож цілком органічно сприймаються українські пісні у прекрасному виконанні хору театру оперети. Відомі й забуті пісенні шедеври. Та все ж я уявляю у фіналі замість похоронного плачу ті ж “Засвіт встали козаченьки…”. І це не особисті смакові забаганки. Надто накладаються часи визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького на наші — сповнені тривоги і небезпеки між життям і смертю наших “козаченьків”, які захищають Україну. В ті часи гордо майоріла в молодих серцях пісня легендарної Чураївни, закликаючи до боротьби. І вже зовсім незрозуміло, з якого дива у виставі звучить старовинна російська пісня? Вона чудова, але не тут, не для цієї драми.
Я вже говорила про вкрай насичений візуальний ряд, про багатий звукопис спектаклю. Творча фантазія режисера, художника справді вражає. Якимось дивом вони зуміли створити і витримати до завершення саму атмосферу спектаклю, бо основна картина дійства не міняється. Навіть у другому акті не змінилися декорації, освітлення. Аж нічого. Все ті ж деревця, на яких то заплітають, то розплітають стрічки, колесо, яке прокочує хлопчик, даючи сигнал для зміни мізансцен, жонглювання казанками, маніпуляції з піщаними насипами. Ця стилістика витримана до самого фіналу. Тільки події розвиваються у все наростаючому темпі. Дедалі стрімкішими стають хореографічні композиції — вони легкі, повітряні. Козаки наче безплотні духи, дівчата вилітають на сцену як прекрасне марево втраченого, сплюндрованого щастя (балетмейстерпостановник — Юрій Бусс). Симфонічний оркестр під диригуванням Сергія Нестерука вступає начебто непомітно, але завжди вчуваєш присутність його, живого, пломінкого організму.
І звісно, сльози на очах глядачів, і довгі овації. Саме в цьому пункті вибачаєш творцям спектаклю те, на що, сподівалася, але не побачила, не почула, бо ворушиться навколо тебе суцільно “русскоговорящая” публіка, і щиро сподіваєшся, що, прийшовши додому, хтось із них візьме до рук “Марусю Чурай” і спробує ще раз пережити катарсис, отриманий під час вистави, що нарешті закохається в мелодику слова, відчує у душі її глибинний гул. Ще усвідомлюєш, як довго чекала чогось подібного, як скучила за такими прем’єрами, де тріумфує, стогне, болить, сміється, ридає українське слово. І навіть за тим, що просто маєш можливість подумати, продумати, пережити цей твір, його осмислити. То ж хай ніхто не сприйме мої критичні зауваження за образу, бо не тільки театр пройшов довгу тернисту дорогу до цього спектаклю, а і його глядач, який довго мріяв про нього і також виношував його у собі. Щиро вітаючи творчий колектив з успіхом, підкреслю, що в романі “Маруся Чурай” Ліни Костенко закодовано чимало смислів, образів, символів. Усіх не осягнеш. І будьяке мистецьке його тлумачення має право на існування. Та все ж, потрібно усвідомлювати, що найголовніше послання нашої геніальної поетеси цілком зрозуміле, стисле і на видноті. Без нього будьяке прочитання її творів втрачає головне своє наповнення і завершення. Це любов у всій її багатогранності, величі й чистоті.
