Марія МЕЛЬНИК,
член НСЖУ, смт Муровані Курилівці Вінницької обл.
Напад Росії на нашу землю у 1918-му і 2014-му мають подібний агресивний характер і привід. Після жовтневого перевороту більшовики хвалились революцією, носились із Декларацією, де проголосили рівність, суверенність народів Росії, їхні права на вільне самовизначення аж до відокремлення. У цьому документі була велика брехня. Бо як тільки Центральна Рада України у IV Універсалі обнародувала суверенність України, люто і з ненавистю запротестував Ленін! Його спротив озвучив голова Реввійськради Л. Троцький: “Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а разом з нею і радянська влада, і ми з вами!”. Тобто Ленін і його поплічники вважали, що ні до якої самостійності Україну не можна допустити. Тому у січні 1918 р. вождь пролетаріату посилає на нашу землю вишколене, загартоване в боях Першої світової військо, яке нещадно розправлялось з самостійниками. Чи не повторилась історія? Події наших днів: майданівці вимагали від президента відірватись від Росії і підписати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. І що зробив кремлівський агресор Путін? Те саме, що російські ординці у 1918 р., — окупував Крим, розв’язав війну на Донбасі.
Щоб поневолити Україну, ленінські загарбники в українських містах і селах розпочали внутрішню боротьбу, зсередини агітували народні маси за радянську владу: обіцяли віддати панську землю народу. Тому українці не підтримали свою Центральну Раду. В. Путін — вірний учень Леніна, з 2006 року готувався до війни проти України. У владних органах нашої держави працювали розвідники-росіяни; підкупом, обіцянками високих посад, нагород з українських зрадників вигодовували сепаратистів. Так московські емісари лаштувалися на гібридну війну проти нашої Батьківщини. Тож порівнюючи події 1918-го і 2014-го, бачимо в них багато спільного.
…100 років тому 29 січня 1918 р. біля містечка Крути о 9-й годині ранку розпочався бій. Сили були нерівні. Юні герої це бачили, але тримались. Їх зігрівали слова Христа: “Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх” (Ів. 15:13).
У цьому бою, на прогоні між Бахмутом і Ніжином, брав участь і 16-річний Василь Паламарчук із села Вище-Ольчедаєва, що на нашій рідній Мурованокуриловеччині. Хто він, якого роду, що у свої 16 усвідомив відповідальність зрілого мужа за безпеку отчої землі? У книжці “Наша хата не скраю” талановитого краєзнавця Олени Романевич я побачила світлину 1911 року, на ній сім’я Івана і Христини Паламарчуків. Між ними білявенький 9-річний хлопчик безтурботно дивиться на світ, йому затишно опиратись на батькову і материну руку. З напису на звороті фотографії, з розповіді автора книги, зі спогадів родичів з’ясувалося: Василь Паламарчук з доброчесних, достойних родів Мальованих і Паламарчуків. Прадід юнака — Оверкій Мальований з дружиною Тетяною славились умілою працею на землі. У Вище-Ольчедаєві вони вирощували нечувані врожаї помідорів, винограду, кавунів, за що на ярмарку-виставці Оверкія Мальованого нагородили золотою медаллю. Дядько Василька Паламарчука — Пилип Оверкович вивчився на лікаря-хірурга, жертовно, самовіддано рятував життя і здоров’я людей. Старожили пам’ятають його добрі справи: комусь повернув зір, вирізав пухлину, у голодний рік дав борошна, гроші на хату. Батько Василька виріс у культурній, інтелігентній сім’ї, знав багато мов, був висококваліфікованим робітником на цукровому заводі. Онук подружжя Паламарчуків — Юрій Іванович Химич — талановитий художник, його картини були на виставці в Києві, Лос-Анджелесі, Нью-Йорку, Вашингтоні, у постійних експозиціях Білого дому, Пентагону (це вже в радянські часи).
Василь Паламарчук мріяв бути гідним свого доброчесного роду. За порадою батька він навчався в реальному училищі міста Сміла. Та більше захоплювали думки батька про визволення України. Пам’ятав, як тато цитував універсал Б. Хмельницького: “Прикладом славних і великих Русів, предків своїх при своїй правді за благочестіє святоє, за цілость отчизни і за поламаніє прежніх прав і вольностей своїх станьте”.
А в січні 1918-го почув і прочитав універсал М. Грушевського. Та це ж сама Україна-мати кличе захистити її! Зібрався і поспішив зі Сміли на Київ. Відшукав сотню Гончаренка — і той не зміг відмовити безвусому юнакові.
…Кривавилось поле бою, багряніло небо — ятрилась глибока болюча рана України. У Вище-Ольчедаїв Іванові Паламарчуку прислали повідомлення про загибель сина. Нещасний батько приїхав у Крути, бачив на почервонілому від крові снігу мертвих героїв, поранених, спотворених, понівечених. Хотів забрати тіло Василька, щоб дома поховати. Більшовицька влада не дозволила. Згорьований батько повернувся додому і того ж дня помер від жалю і туги. Ще кілька днів російські окупанти відмовляли дати загиблим захисникам місце для могили на рідній землі. Не витримали такого поглуму над мертвими мешканці Крут і без всякого дозволу поховали славних захисників.
17 березня 1918 р., коли більшовики залишили Київ, а в столиці встановилася влада Центральної Ради, тіла 27 юнаків, які загинули в бою під Крутами (і наш земляк із Вище-Ольчедаєва Мурованокуриловецького району Вінницької обл.), перевезли до Києва і перепоховали на Аскольдовій горі.
Крути 1918-го та Іловайськ 2014-го — яскрава історична паралель, що свідчить про трьохсотлітню підступну хитрість, обман, кровопролитні напади російської орди, про сьогоднішню концепцію так званого “русского міра” — про найпідліші засоби, щоб утримати Україну під рукою імперської Росії.
