Петро ГНИДА,
м. Львів
Вольвач Павло. Сни неофіта. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. — 286 с.
Літературне життя на тлі непростих 90-х
— так я узагальнив би роман Павла Вольвача “Сни неофіта”.
Поет Пашок, Гулий — керівник літгуртка, колеги по телестудії, друзі, кримінальні “авторитети” і, зрештою, вона — Дарина. Ну як же без цього!
Складні стосунки головного героя молодого поета Пашка зі старшим — Гулим, характерно описує автор і розмежовує різним сприйняттям літератури. Якщо першому, наприклад, подобається певна поезія, то другий віддає перевагу іншій. Тут “немає жирку”, — доводить своє. Зрештою у житті Пашка з’являються інші поети й, власне, сам він уже поволі починає виростати й вростати у велику літературу. Вінграновський, котрий зве його “братом по крові”, Микола Холодний, хоч і епатажний, але таки великий поет. Усе це не подобається Гулому. Тим паче, що герой роману десь там, хоча ще й завуальовано, висловлюється критично про його твори. Конфлікт загострюється у сцені, коли на стадіоні Пашок, не витримавши чергових звинувачень у невдячності, хоча сам герой це заперечує, врешті, наважується висловитись і про поезію Гулого. Відверто і щиро, однак неприємно для його вуха. Напружена ситуація. Тут навіть Дарина змушена виступати у ролі арбітра, котрий тягне Пашка за рукав і намагається виправдовувати його перед старшим колегою.
Утім літературне життя в індустріальному мегаполісі крутиться не тільки навколо Гулого. Тут ще є хтось посадою вище. Лавро — “головний місцевий поет”. “Точніше, був головним донедавна, поки його не змінив Гулий…”. А є ще ж і згадувана літстудія, котру очолила поетеса Мар’яна… Балуєв, Чудін, Парубоцький…
Все дійство в романі відбувається у середині 90-х, непростих, м’яко кажучи, років. Хоч і “крутизна”, як головна особливость цього часу, не надто вирізняється, на відміну від крутих 80-х у попередньому романі автора “Кляса”, все ж її присутність, її подих відчутний і проходить невидимою тінню в романі. Тут не тільки ділки з базарних “точок”, кримінальні авторитети, й сам герой має певну дотичність із ними.
Зрештою література і “бандитура” перехрещуються. Невже Чудін справді хотів “порішити” Пашка? Але “завжди є мить, щоб відскочити, ухилитися, на зустрічному русі завдати удару у відповідь”, в усякому разі “не забуваючи краєм ока пильнувати за чудінською правицею”. Хто такий Чудін? “Темна птаха Чудін і шляхи його темні”, “…років десять тому збирався до Вознєсєнського в Москву. Мав солідний машинопис збірки, якої так і не видав”.
Урешті героя, здається, таки манить “діткнутися до іншої реальності”. Але “як їх поєднати?”, ці дві реальності. Скажімо, бандитського авторитета Медведя з поетом Лавром? Чи “їх обох із золоторотим жиганом”. Зрештою, як каже Дарина, “усе Запоріжжя спить під одним одіялом”, тому, мабуть, і отим “одіялом”, умовно кажучи, можна і поєднати.
А що ж телестудія? Звичайний, буденний ритм. “Життя телерадіокомпанії триває. Спалахують датчики, мерехтять монітори. Відеокасети, поклацуючи, м’яко входять і виходять із отворів магнітофонів. Сповнені діловитого поспіху, коридори розгладжуються, переплітаються, коливаються, перепадами поверхів, усе розширюючись — візажисти, інженерний блок, художня редакція, мала студія, дикторська, операторська, вахта на прохідній, щоб упертися в стіни, які білою цеглою і скляною верандою входу нависають над вулицею Матросова”.
Роз’їзди, поїздки на місце події, власне, із цього й починається роман. Гротескно змальовується відрядження на периферію, де голова сільради, такий собі, я б сказав, Винниченківський міні-Гарпун-Задунайський, точніше тут Чуб-Безручко. Так, у ті роки ще можна було привезти із такого от відрядження й бідон з олією. А що, товар дефіцитний на той час, тому на весь колектив “по три літри в одні руки”.
Дарина… Жінка із того ж індустріального центру. Цікавим у її стосунках з головним героєм видається психологічний момент запізнання із його творчістю. Випадково натрапивши на рукопис його віршів, вона не так здивована відкриттям і тим, що написані вони саме українською, як ставленням їхнього автора до свого дітища. “Це щось уже зовсім моє! Щось інтимне!” — відгороджується Пашок. А далі йде ще глибше: “Він не лише пише вірші, а й думає українською”. Так-так. “Якщо десь і є його “я”, то набільше тут”. Але конфлікту не відбувається, за тиждень Дарка уже починає теж говорити українською, а за місяць навіть думати. Українізація на побутовому рівні найбільш дієва, до речі.
Дарина, можливо, нарівні з Гулим, є у “головних ролях” твору. Вона із властивим героєм Пашком не тільки в інтимі, котрий потім переріс у щось більше, а й у літературному процесі. Однак це друге, природно, помітно поступається першому. “Неясно, за що вона дарована, чому саме вона, але якби її не виникло з хаосу буття, то що було б? Була б зовсім інша реальність. Іншої Павлові не хочеться уявляти”. “Справді: щастя — завжди поряд. Просто його не помічаєш, кудись біжиш, женешся, щось відкладаєш і сподіваєшся — прийде час, і тоді… А воно довкола тебе, тут і тепер. Його просто треба відчути і бути вдячним. Із цим у нас, до речі, не завжди складається”.
Дарина… “Усе, що є найтеплішого, сконцентровано в ній. У цій середнього росту смаглявій жінці із заокругленим на кінчику носом”. “Крім неї і мрій є ще вірші, але вони, на відміну від Дарини, можуть ставати непомічними, відгукуючись хіба німотою й холодом”. Отак! “Тепло її шиї й щоки повніше за будь-які слова”.
Не дивина, що наостанок героєві стає “затісно” у рідному місті. Його манить Київ. “Він від’їжджає назавжди, як ніколи перед тим, і ця безповоротність підводить риску під усім, що було від народження й тепер завершується саме цим пероном і лінією привокзальних будівель, що темніють на тлі притомленого неба”.
Зрештою, можливо, усе це приснилося не тільки “неофіту”, а й нам усім, в усякому разі, читачам. Може, нема й не було ніякого Пашка, Гулого, Дарини і всіх інших. Не даремно ж автор назвав свій роман так. Ще Фройд колись писав про сни як візію, звернену радше до минулого, аніж прийдешнього. Але якщо це був сон, то надто якийсь він реалістичний. Вирішувати залишається кожному індивідуально.
Сни як спосіб переосмислення
