Закінчення.
Поч. у ч. 5, 6 за 2018 р.
Але Українська Народна Республіка проіснувала недовго, і відтак Роман Домбчевський та його дружина Ірина з дочкою Христиною переїздять до Стрия. Тут Ірина виступає у пресі як журналістка, а як громадська діячка вона закладає міське товариство “Просвіта” і працює в цій громадській організації, створює, як і в Миколаєві, бібліотеку. Її чоловік Роман Домбчевський пише і видає 1934 року книгу свого життя “Право вибору” — про таке ж право української мови, яке мають всі інші мови. Книгу доктора права кілька разів перевидавали, і настав час, щоб її могли прочитати наші сучасники.
Очевидно, Ірина передала великому Франкові зошит з народними піснями, записаними у Вікторові рукою Й. Домбчевського від Дмитра Супа (10 коломийок), Федя Харуна (64 коломийки) і 16 танцювальних пісень. Ще кілька О. Дей вирізав і наклеїв для передруку, коли готував перше видання пісень у записах Івана Франка, але решта записів чекають на дослідника й видавця. Була у Вікторові старовинна фісгармонія. Домбчевський із Громадської хати забирав цей музичний інструмент до резиденції, а згодом його приносили назад до церкви. Але грати на фісгармонії ніхто не вмів, і коли парох помер, а дружина з дочкою переїхали до Львова, то інструмент хтось украв. Це була друга втрата для села. Перша — коли снаряд із російської гаубиці влучив у Громадську хату й знищив її. Тепер же злодій украв фісгармонію. Можливо, що саме її купив станиславівський музикант і композитор Михайло Магдій, який тривалий час очолював оркестрову групу Гуцульського ансамблю пісні і танцю, а коли помер, то іванофранківець Сенюк купив його хату, де була творча спадщина М. Магдія. Весь архів музиканта забрав син диригента й педагога Івана Легкого, котрий деякий час керував Гуцульським ансамблем пісні і танцю, а фісгармонію Сенюк поніс до комісійного магазину і продав її за 300 знецінених совітських рублів, хоча це був дуже цінний раритет, якого торкалися руки не тільки Дениса Січинського.
Вікторівський сільський хор діяв до середини літа 1914 року, а на початку Першої світової війни припинив своє існування. Дяка й диригента Миколу Салигу (до речі, його колишній учень Іван Андрійович Шатурма із Блюдників теж був — у 1909—1910 рр. — дяком у Вікторові) забирають до австро-угорського війська. Хворобливий від народження, він остаточно підірвав своє здоров’я й помер. А засновника хору Д. Січинського на той час знали вже далеко за межами Галичини як автора опери “Роксолана”, хорів, пісень та інших музичних творів, серед яких варто назвати такі шедеври, як “Не пора” та “Як почуєш вночі” на слова І. Франка, “Чом, чом, земле моя” (слова К. Малицької) та інші.
26 травня 1909 року композитор і диригент Денис Січинський помер від раку горла. Його поховали в кутку центрального станиславівського кладовища. Минали роки, і за три десятиліття українська інтелігенція нарешті збагнула велич першого професійного композитора в Західній Україні, диригента, педагога, видавця, що відійшов у вічність без сорочки на тілі в єврейському готелі “Брістоль”. Коли почалася Друга світова війна, вирішили його перепоховати, поставити на могилі пам’ятник. Було проведено конкурс, на якому відзначено три роботи скульпторів. Але 1943 року комісія дійшла висновку, що хоч робота станиславівського скульптора Михайла Зорія здобула тільки другу премію, вона найглибше і найкраще розкриває життєвий і творчий подвиг класика української музики. Композитора перепоховали, і на його могилі донині стоїть чотирикрила кобза — витвір Михайла Зорія. Того самого Зорія, котрий виготовив декорації для вистав, що йшли на сцені новозбудованого вікторівського Народного дому. Драмгуртківці сподівалися ще не раз використати ці декорації і в себе, і на сценах закладів культури в сусідніх населених пунктах, але з приходом Червоної армії і встановленням нової влади Народні доми перейменували на сільські клуби, більшість вистав, що їх раніше ставили аматори, визнали ідейно шкідливими або застарілими. Вікторівський драмгурток завмер, а одної днини до села зі Станіслава чи з Галича приїхала автомашина, на яку повантажили декорації для вистав, зроблені Михайлом Зорієм, і кудись повезли. Очевидно, їх спалили або порубали. Не виключено, що в обласному центрі ті декорації документально оформили як замовлення для театру, а гроші комбінатори поділили між собою.
1982 року у Вікторові встановили на Народному домі меморіальну дошку на честь перебування в селі композитора
Д. Січинського й заснування ним одного з перших у краї сільських народних хорів. Після відкриття дошки в закладі культури відбувся великий концерт, у якому звучали пісні композитора, написані на слова українських поетів. Це дійство дуже налякало працівників Івано-Франківського обкому партії, бо саме тоді ідеологічну роботу в області перевіряла комісія з ЦК КПУ, й обласні ідеологи побоювалися, що члени комісії розцінять як упущення в ідеологічній роботі. Але, слава Богу, все закінчилося добре: перевірники не дізналися про відкриття меморіальної дошки Д. Січинському в селі, де він створив народний хор, навчав місцевих мешканців гри на музичних інструментах, співу й диригування, написав низку своїх безсмертних творів.
Вікторівський хор зажив другим життям, коли сільським дяком став Федір Салига, син Миколи. Відновити цей аматорський колектив спонукало активістів села наближення ювілею Товариства “Просвіта”, до якого вирішили побудувати найбільший у Станиславівському воєводстві Народний дім. Від 1934 року по читальнях почалися репетиції хору, до якого входило 24 співаків і співачок. Вікторівський “Боян” був одночасно і церковним хором. Він із великим успіхом виступив на відкритті нового Народного дому. Вікторівський хор славився в усьому краї. У 1938—1941 роках його спів слухали в Галичі, Залукві, Побережжі, Медині, Тязеві, Ямниці, Крилосі-Підгородді, Сапогові, Комарові, Брині й інших населених пунктах. У церквах хор виконував “Боже великий, єдиний”, “Боже, послухай благання”.
У селі вокальним талантом заявили про себе кілька співаків і співачок, але однією з найкращих була Афія Мазурик-Костюк. Вона прекрасно виконувала арію Наталки з опери “Наталка Полтавка”. Чоловік колгоспниці, яка своїм голосом могла прикрасити обласну театральну сцену, а якби здобула музичну освіту, — то й республіканську, був музикантом — постійно грав у духовому оркестрі на різних заходах, танцях, весіллях, похоронах. Традиційним стало виконання оркестром мелодій коляд під вікнами будинків односельців новорічної ночі, після щедрування карнавальної Маланки, яку на Буковині називають Переберією.
А до переховування в селі Мирослава Січинського, котрий здійснив атентат на україножера, намісника цісаря в Галичині Мечислава Потоцького, мали стосунок Йосип Домбчевський та його діти Олександра і Роман. Дмитро Вітовський знайшов у Вікторові патріотів, які взялися переховувати Мирослава, коли його викрали з тюрми.
Так, дитячі і юнацькі літа Олесі та Романа Домбчевських пробігли у розташованому недалеко від Галича та Станиславова Вікторові, де їхній батько Йосип 21 рік служив парохом, а мати Варвара, дочка священика в Дубівцях, не раз привозила своїх дітей до батьків у те село за Дністром. Це так близенько від Вікторова — Козину переїхати і паромну переправу на Дністрі здолати.
І Домбчевські добре виховували дочку й сина. Олеся (Олександра) була старшою, Роман — молодшим. Їхнього батька-священика після закінчення семінарії направили на парафію до надчеремоського села Верхнього Ясенова, що межує з Криворівнею, за якою — теперішня Верховина. Тут Роман прийшов у світ 25 травня 1884 р. Його дружина Ірина Рибчак була на два роки молодша. Романа Домбчевського О. Горобець називає гуцулом, бо ж співається в пісні-зозулиці, що “Не той гуцул, не той гуцул, що погуцулився, а той гуцул, а той гуцул, що в горах родився”. Так, Роман народився у Верхньому Ясенові, і Й. Домбчевського, а не тільки О. Волянського, краєзнавцям належало б відзначати як перших будителів гуцулів. І аж ніяк не випадає ігнорувати парохом Іваном Попелем із Довгополя, котрий приїхав на цю парафію з Галича.
Дітей попадя народила в горах над Черемошем, у Верхньому Ясенові, що на віддалі 12 кілометрів від Жаб’я (нині Верховина) і 42 км — від Ворохти. Але їхні батько і мати гуцулами не були. Коли на парафію прийшов О. Волянський, то Й. Домбчевський переїхав у Ліски поблизу Коломиї, а з Лісок — до Вікторова, що недалеко від Галича і Станиславова. Ріки Дністер, Луквиця, Луква, Бистриця Золота, зо два десятки потоків виколисували священичих дітей…
Тут же й подумалось мені, що ми ще так мало знаємо про надзвичайно цікавих людей минулого. Той же Роман Домбчевський був видатним юристом, поборником української мови, публіцистом, але й цим його заслуги перед нашим народом не вичерпуються. Тому мене найбільше вразило, що хоч матеріалів про родину Домбчевських збереглося немало, автор публікації О. Горобець про них не знає. Не знає, що Йосип Домбчевський після Верхнього Ясенова і Лісок 21 рік був парохом мого рідного села Вікторова. Тут він помер, тут його, ще молодого, поховали, тут у Миколаївській церкві віряни відкрили йому меморіальну дошку. А матеріали про Домбчевських я збирав десятки років, щоб вони лягли в історію Вікторова.
Коли помер декан і парох Антоній Бобикевич, то його сина перевели до Вижниці на Буковину, де греко-католиків майже не було — лише одна-дві родини на містечко чи село. Йосип Домбчевський служив на Чорному Черемоші у Вижньому Ясенові, а Сидір Бобикевич — на Великому Черемоші, який творять Біла та Чорна річки й Путила, щоб найпоетичніша гірська ріка принесла свою воду до Прута, а Прут — до Дунаю.
Гуцульщина в родині Домбчевських глибокого сліду не залишила. Думаю, що пароха перевели на парафію у велике галицьке село, аби “стер” у ньому все те, що залишив після себе декан Антоній Бобикевич, котрий прослужив тут понад десятиріччя. Перед смертю його замінив син Сидір, якого перевели до Вижниці. Саме в нього та його дружини Марії, дочки священика і письменника Миколи Устияновича, гостювала Леся Українка, добираючись із Климентом Квіткою з Чернівців від Ольги Кобилянської до Буркута. На жаль, наші академічні вчені, впорядковуючи зібрання творів Лесі Українки, переплутали двох різних Бобикевичів. Вони звернули увагу на те, що про одного з них писав Іван Франко, й притягли його за вуха в коментар до листів поетеси. Ні, не в стрийського Бобикевича гостювала Леся Українка з музикантом Климентом Квіткою, а в того Бобикевича, котрий у Вікторові 1883 року одружувався з молодою поетесою, дочкою славетного поета і прозаїка Миколи Устияновича. Батько Марії був зі Сколівщини, як і вона сама, як і її брат Корнило, письменник і художник, який розписав у Вікторові Миколаївську церкву. Я довго не міг збагнути, як вікторівські віряни вийшли на Корнила Устияновича. Та ж мій предок Сницар купував у Порогах дерево на Миколаївський храм, домовився, щоби по Золотій Бистриці плотогони доставили матеріали до Єзуполя, але будовою храму керував декан і парох Антоній Бобикевич. Я тільки пізніше збагнув, що Бобикевич — свекор поетеси Марії Устиянович. Саме ця Марія спричинилася до того, що ще до її весілля брата Корнила запросили до Вікторова розписати Миколаївський храм, який виріс на тому місті, де в добу Галицько-Волинського князівства були монастир і школа. Тут і досі є в землі кам’яний саркофаг котрогось князя (колись аж сюди сягав город Галич). Імовірно, тут був і терем княжий. І міг жити в теремі з попадею і хлопцями син Ярослава Осмомисла і Ольги Юріївни Довгорукої Володимир.
Колись під Пушиковою горою була резиденція пароха. Та коли село розрослося, то збудували другу Богородичну церкву. Храм цей чомусь перейменували на церкву Покрову Божої Матері. Поблизу храму спорудили немалу резиденцію, яка за радянської влади стала на тривалий час дільничною лікарнею і не тільки. А нижче цієї церкви є сліди ще давнішої.
