Наталя ГУМНИЦЬКА,
Львів
Саме ці слова, написані нашим генієм з глибини зболеного серця понад 160 років тому, виринають у сотень тисяч українців, які не можуть змиритися зі ставленням нашої постмайданної влади до української, “начебто” державної мови згідно з найвищим законом держави — Конституцією України. Останньою краплею терпіння стало мовчання гаранта Конституції України Петра Порошенка на численні звернення українських громадських організацій, патріархів нашої культури, окремих Героїв України (зокрема, Ади Роговцевої) і, нарешті, попередників сьогоднішнього президента — Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми, Віктора Ющенка — оголосити 2018 рік “Роком утвердження державної мови”. Мабуть, це перший прецедент в історії державотворення. Абсурдна ситуація!
То чи не Президент Порошенко повинен був би виступити з такою ініціативою у перший день свого президентства, одразу після інавгурації?! І не лише на рік, а поставити мовну проблему в центрі гуманітарної політики, гуманітарної стратегії держави з огляду на більш ніж трьохсотлітню історію нищення української мови, її яскравих творців і захисників імперськи налаштованим північним сусідом та його мовною мотивацією окупації наших земель у XXI столітті. Чи мислимо, щоб до президентів Франції, Англії, Німеччини, Угорщини чи Польщі з таким проханням могли звертатися їхні попередники чи інтелігенція?! Такої зневаги до найфундаментальнішого атрибута держави, як мова, годі уявити. Це не просто мова. Це мова великого народу щонайменше з тисячолітньою історією, історією могутньої європейської держави — Київської Русі, родичатися з якою бажали родини тої ж таки Франції, Англії, Угорщини, Норвегії. Це мова автора світового літературного шедевра “Слова о полку Ігоревім” XII ст. (написана давньоукраїнською мовою) і нашого Пророка всесвітньо відомого Тараса Шевченка! Це приниження гідності всіх борців за Україну і її мову, це цинічна зневага до загиблих героїв Небесної Сотні та нині сущих українців, яких, за різними оцінками, є всього 30-40 мільйонів! То що, Україна без українців і, відповідно, без української мови?! Можна назвати багато фактів про різні способи та механізми нищення української мови впродовж останніх чотирьох років. Про це досить докладно йдеться у публікаціях Всеукраїнського тижневика “Слово Просвіти”, зокрема і в переконливій статті Любові Голоти “Красномовне мовчання Президента” (ч. 7 за 2018 р.). Вельмишановний публіцист не менш вельмишанованої газети “День” у нещодавній блискучій публікації, яка цілком справедливо збурила соцмережі, назвав українське суспільство “мовчазними ягнятами”. Безперечно, цей діагноз у широкій масі справедливий. Проте хто цих “мовчазних ягнят” має вчити, вести за собою? І мимоволі зринає думка: чи міг би стати Президентом України Тарас Шевченко, який свого часу порушував питання про появу українського Вашингтона із його праведним законом? Видається, що саме такий чоловік, для якого Україна була понад усе, і мав би стати біля її керма. Згадаймо лишень: “Я так її, /я так люблю/Мою Україну убогу,/Що проклену святого Бога,/За неї душу погублю!”. Який це відчайдушний крик зболеного серця насправді глибоковіруючого Шевченка! Шевченка, який писав: “Я всю мізерію оддав/Моїй Україні-небозі…”. А насправді поклав на вівтар Вітчизни своє життя. Свій творчий потенціал, усю творчу енергію він спрямував на відродження України, її героїчної минувшини. Геніальний і визнаний художник, він чітко зрозумів, що воскресити свій народ, підняти у ньому національну гідність він зможе лише його рідним словом: “…Ради їх, / Людей закованих моїх, / Убогих, нищих… Возвеличу / Малих отих рабів німих! / Я на сторожі коло їх / Поставлю слово”. Як “много важить слово” в житті кожного народу, свідчать рядки з передмови до нездійсненого видання “Кобзаря” 1847 року: “…пишіть і друкуйте… А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово”. Або такі поетичні одкровення: “Ну що б, здавалося, слова…/ Слова та голос — більш нічого, / А серце б’ється — ожива, / Як їх почує!..Знать, од Бога / І голос той, і ті слова/Ідуть меж люди!”. Вражає турбота Шевченка про переклад із давньоукраїнської (давньоруської) мови на сучасну величної пам’ятки Київської Русі “Слова о полку Ігоревім”. Про це красномовно свідчать рядки поета до А. Й. Козачковського (1864): “Вонми гласу молєнія мого, друже мій єдиний, пришли мені текст “Слова о полку Игоря”, а то на твоїй душі буде гріх, як не буде воно, те “Слово”, переведено на наш задушевний прекрасний язик”.
А у листі до Й. М. Бодянського 1854 року його задум перекласти “Слово” звучить так: “Бачиш, у мене давно вже думка заворушилась перевести його, те слово на наш милий, на наш любий український язик”. Чи багато з наших перших осіб України говорили так ніжно про українську мову?! Дивує глибина розуміння Шевченком актуальності потреб вивчати, знати та робити висновки з істoричних перемог і поразок. Зокрема в листі до Й. М. Бодянського він наголошує: “…історію потурбуйтесь, будьте ласкаві, ви писать…Тілько по-нашому — щоби тямили безглузді кацапи”. Шевченко глибоко переймався освітою українських дітей. Відомо, що після заслання, уже тяжкохворий він пише, видає і розсилає своїм коштом “Читанку”, “Кобзар”, а також задумав видати цілу серію підручників для шкільної освіти. Його турбувала ситуація, що “В школе нас всему, совершенно всему научат, кроме понимания свого милого родного слова” (Повість “Прогулка…”, 1856, Новопетровське укріплення). Минуло понад 160 літ, а ситуація з українською мовою залишається кризовою, і то на усіх рівнях освіти й суспільного життя! А чи не варто нам узяти на щит стрижневий посил Кобзаря: “Наша дума, наша пісня / Не вмре, не загине…/ От де, люде, наша слава, / Слава України!”. Шевченко чудово розумів значення освіти і науки в житті народу. Він з гіркотою картав українців за невігластво, за “невченеє око”, закликав до осягнення вершин науки і своєї, і чужої: “Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя…”, “…і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь…”. Однак навчання, на думку нашого Генія, мало відбуватися рідною мовою. Звичайно, воскресити Тараса Шевченка і доручити йому кермо України — це зі сфери фантастики. Проте далеко не зі сфери фантастики засвоїти нам усім, “в Україні сущим”, заповіти-гасла мудрого Пророка Тараса Шевченка, щоб остаточно не втратити свою “славну Україну” і не констатувати, що живемо “на нашій — не своїй землі”. Мусимо сповнитися до рідної України такою безкорисливою любов’ю, щоб слідом за Кобзарем могли сказати: “…Та неоднаково мені, / Як Україну злії люде / Присплять, лукаві, і в огні / її, окраденую, збудять…/ Ох, не однаково мені”. Власне, у цьому сенсі дієвої жертовної любові до рідної землі, до материнського слова маємо масово ставати шевченками з його твердою національною і особистою гідністю. Тоді у нас не буде загрози, що нашу рідну, Богом нам дану Україну, обкрадуть, обчухрають злії вороженьки. Тоді у нас не буде принизливої потреби звертатися до майбутнього Президента України з проханням забезпечити функціонування державної мови згідно з Конституцією України. Його шевченківське серце буде камертоном затвердження поваги до української мови в Україні і поза її межами.
Слава Україні! Слава Тарасові Шевченку! Слава мужній українській мові!
Наталя ГУМНИЦЬКА
