Ірина ОЛІЙНИК,
кандидат філологічних наук
Останнім часом, особливо у зв’язку з омріяним “безвізом”, в українців є можливість безперешкодно подорожувати світом. Ми дуже вільно пересуваємося Прагою, Краковом, Мюнхеном і Парижем. Проте в кожному з цих знакових міст ми наполегливо шукаємо українські сліди. Особливо, зважаючи на те, що завдяки совєтам видатні українці змушені були вирушати в світи. Це теж можна підтвердити рядком Малковича “…наше військо в землі і в світах”, а от далі хочеться заперечити песимістичне “…і ніяка тривога синівська не збере його знову під стяг”. Оскільки, попри моє дуже обережне ставлення до “патріотів”, які, лежачи під телевізором, “люблять Україну”, патріоти, на щастя, є.
Наша нація в чварах сконає…
— Я не хочу це чути! Брехня!
Не над ними калина палає,
не над нами реве вороння…
Іван МАЛКОВИЧ
Саме таке добірне свідоме товариство об’єднав Почесний голова Спілки офіцерів України Євген Лупаков, якого можна назвати провідником національної ідеї. Уже вкотре він силою свого організаторського таланту об’єднує в одному просторі, здавалося б, людей непоєднуваних, які, представляючи різні вікові, патріотичні й професійні категорії, об’єднані працею заради України не на словах, а конкретними справами. Унікальність цих подорожей в тому, що в їхній основі не просто вшанування тих, хто віддав своє життя за НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, а ще й увічнення їхньої пам’яті та повернення на сторінки історії забутих імен з виховною проекцією на сучасність.
Ця потреба стала особливо нагальною, оскільки 100річчя УНР надало поштовх для розсекречення архівів і нового погляду на більшість радянських міфів української історії. Тому наш маршрут після 100річчя битви під Крутами, що вже не викликають історичного спротиву, проліг Київщиною до річки Трубіж.
Бій на річці Трубіж відбувся взимку 1919 року між козаками Вороньківської, Бориспільської й Баришівської сотень Армії УНР під проводом Івана Міхна й Івана Черпака та РСЧА біля села Коржі Переяславського повіту. Своїми життями українські бійцікозаки затримали на кілька діб більшовицьку навалу на Київ. Дотепер інформація про реалії бою та імена його учасників маловідомі й мають спірне історичне трактування, хоча, на думку дослідників, битва була однією з вирішальних яскравих сторінок другої російськоукраїнської війни, яка фактично триває і донині. Оскільки саме добровольці Вороньківської та Баришівської сотень на заклик Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри стали на захист своєї столиці й держави. Завдяки їм усі урядові установи та архіви евакуювали з Києва до Житомира. Так вони не просто повторили подвиг крутян, а деякою мірою й перевершили його. Саме в день 99річчя бою біля пам’ятного обеліска у Воронькові вперше прозвучали імена загиблих, героїв, які стали відомі завдяки дослідницькій роботі президента Міжнародного освітнього благодійного фонду ім. Ярослава Мудрого Валентини Стрілько, яка зачитала їх із книги “Грона українських повстань. Антибільшовицький супротив на Бориспільщині в 1917—1932 роках”, у якій наведено інформацію з архівів, що є документальним підтвердженням про те, яким нелегким був шлях виборювання Україною права на свободу й незалежність.
Мандри “невідомою Україною” можна з певністю назвати робочою поїздкою, оскільки її учасники ставили перед собою конкретні завдання. Краєзнавці, викладачі, науковці, музейні працівники, митці, громадські й політичні діячі об’єдналися в ініціативну групу з метою розробки заходів до 100річчя битви на державному рівні. Із цією пропозицією біля пам’ятного знака в Баришівці перед громадськістю і членами Баришівської РДА Київської області виступив голова Бориспільської “Просвіти” Анатолій Ковальчук. Було запропоновано побудувати Меморіальний комплекс на місці бою.
Символічно, що працювати над проектом зголосився автор Меморіального комплексу “Пам’яті героїв Крут” народний художник України Анатолій Гайдамака, який, побувавши на самому місці бою, перейнявся цією ідеєю. Меморіал необхідний тому, що історія, на жаль, має здатність не лише спотворюватися, а й повторюватися. І доказом цьому було полум’яне слово продовжувача справи “чорних запорожців”, полку, який за часів УНР мав гасло “Україна або смерть” Василя Ільчишина.
На їхню честь названо нині 72 бригаду й сам Василь — учасник бойових дій АТО.
З Євгеном Олександровичем завжди подорожує молодь. Нині це були вихованці військового ліцею ім. Івана Богуна, студенти Військового інституту КНУ імені Т. Г. Шевченка та Київського університету ім. Б. Грінченка.
Українська національна ідея має свої наріжні камені і, звичайно, на першому місці постать Тараса Шевченка. Тому відкриттям і несподіванкою став для нас Баришівський музей Тараса Шевченка. Цікаво, що створений він на основі приватної колекції відомого історика, громадського діяча, продовжувача справи Ханенків і Терещенків Василя Костенка, який не лише подарував унікальні видання Кобзаря, копію посмертної маски Шевченка та багато інших цінних експонатів, а й добився 1987 року відкриття музею, ставши його директором.
Отож мав рацію Генрі Торо: “Знайди свої корені й не метушися стосовно інших світів”. Проте чим ближче ми до відновлення історичної справедливості, тим обережнішими потрібно бути в обіцянках, бо настав час утілювати думки в слова.
Увага! До сторіччя битви на Трубежі залишився 1 рік.
