Н. ГОЛОД,
директор Бережанського краєзнавчого музею, засл.прац.культ. України, просвітянка;
Я. ПАВЛІВ,
член Тернопільського обласного відділення товариства “УкраїнаСвіт” та ВУТ “Просвіта”
Просвітянське подружжя Степан і Марія Хамари — як одне ціле, одного духу люди — “яке їхало, таке здибало”, жартуючи, згадує молодість Степан. Вихований у національній родині, він не міг не помітити і не полюбити цю милу усміхнену чорнявку, з довгою косою, у вишиванці. Цим Марія Голяш і вирізнялася серед студенток Львівського державного університету ім. І. Я. Франка.
Пані Марія пригадує, як вона стояла на автостанції Львова у розпачі — автобус переповнений, а їй конче треба їхати додому в село Бишки Козівського району. Передні двері водій уже зачинив. Раптом із вікна автобуса незнайомий ще тоді хлопець скомандував: “Швидше до задніх дверей!”. Двері трішки розчинилися, хлопець простягнув дівчині руки і майже втягнув її в салон. Пасажирів — голці ніде впасти. Так і їхали в тісноті, відчуваючи стукіт сердець один одного…
Удруге Степан і Марія зустрілися на вечорі в університеті. Марія співала в хорі, ансамблі. Відтоді і триває їхня спільна дорога.
Після закінчення механікоматематичного факультету університету дівчина працювала вчителькою математики спочатку у школах Львівської області, згодом — у Львові.
Нелегко було подружжю у радянський час. Батько Степана відбував покарання за націоналістичні погляди. Патріоти українські не були потрібні ні польській, ні фашистській, ні більшовицькій владі. Батька Марії, Івана Голяша, більшовицький режим замордував у Тернопільській тюрмі. (Прізвище Голяш — відоме в історії національновизвольної боротьби 1940—60х років).
Маючи “плями” в біографії родин, ні Степану, ні Марії не світила кар’єра, хоч вони були хорошими спеціалістами. Але обоє жили надією і вірили, що все так не буде. Коли повіяло вітром перемін, вступили в Товариство української мови, згодом стали членами відродженої “Просвіти”.
Пані Марія Хамар залучала учнів до відродження українських традицій: організувала в школі гурток, навчала вишивати хрестиком, низзю, робити мережку, добирати узори на блузочки, серветки, рушнички. Звичаям і традиціям присвячувала різні заходи.
Перша у Львові в середній школі №70 організувала класмузей українського рушника, який став центром пропагування українознавства. Тут знайомилася зі значенням рушника у долі України. Тут організовувала виставки. За роки незалежності зібрала чимало рушників різних областей України, кожен з яких має цікаву історію. Крім цього пані Марія вишила різною технікою чимало рушників, сорочок. Оригінальні узори дивують і милують око. Презентацію її колекції пам’ятають у музеї Гончара та у літературному в Києві, Бережанах, Тернополі, у Вербові і Бишках. А ще — виставки на прохання СФУЖО (Світової федерації українських жіночих організацій) у Києві в дні ювілейного 50го збору Світового Конгресу українців і у Львівській політехніці у дні проведення там X Світового Конгресу українців (СКУ).
У Бережанському краєзнавчому музеї діє виставка “Скарби нації” (96 рушників різних областей України) — щедрий дарунок із колекції майстрині Марії Іванівни ГоляшХамар.
Подружжя Хамарів власними зусиллями звело садибу у Львові, тепер тут мешкають ще два синипросвітяни Олег та Ігор з родинами. Ця дружна родина живе у злагоді й любові, Господній ласці. Святвечори, Великодні обіди, ювілеї ледве вміщують усіх за великим столом, змайстрованим господарем дому. Уся родина — у вишиванках мами, бабусі Марії. Невістки і внучка теж вправно вишивають, бо є з кого приклад брати.
У ювілейні дати Хамарів тут особливо людно: і учні колишні, і колеги, і просвітяни люблять, шанують і поважають це просвітянське подружжя.
Марія і Степан Хамари створили домашній музей. Це дві кімнати у цокольному приміщенні. Кімната Марії — це повні шафи уздовж стіни різного національного одягу: сорочки, блузки, запаски, спідниці, кептарі, горсики, жупани, кожухи, плахти, горботки. На стінах — рушники. І не просто так собі всі ті речі. Ними промовляє вся Україна, регіони, краї. Кожна диворіч — це окрема історія. А берегиня всіх цих скарбів ще й активний член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, Всеукраїнської ліги українських жінок та, як і чоловік — “Просвіти” Галицького району Львова і товариства “Тернопільщина”.
Кімнатамузей Степана багата на вироби з дерева (господар — інженертехнолог лісової і лісообробної промисловості): старовинний бамбетель, полички, шафки, різьблені речі — подарунки і власноруч виготовлені у різних техніках — очі розбігаються. Тут і ножна прялка і сніп із льону в кутнику. І картини цікаві з назвами українських пісень: “Ніч яка місячна”, “Човен хитається серед води”, “Козак від’їжджає”, “Над вертепом звізда ясна засіяла” та ін. А яка гарна колекція глечиків, куманців, інших керамічних виробів! І теж у кожного — своя історія.
А ще — альбоми, світлини. А в них — життя просвітян, цікаве, багатогранне.
Марія і Степан — що голка і нитка: куди голка — туди нитка. Вони разом усюди. Бо обоє — активні просвітяни, вихідці Тернопілля. І кожен з них любить свій край і Україну, переживає за її долю.
Пані Марія — ініціатор і співорганізатор у рідному селі Бишки Козівського району створення музею національновизвольної боротьби ОУНУПА ім. Якова Бусола. 8 жовтня 2017 року Бишки були центром відзначення в обласному масштабі 75ліття Української Повстанської Армії. Адже у 1943—45 роках саме Бишки були столицею воюючої УПА. У хаті, де організовано музей, був штаб УПА. Тут перебували визначні діячі Центрального Проводу. У дні святкування ювілею частина дійства проходила біля пам’ятника “Борцям за волю України” архітектором якого є син Олег, а співорганізатор спорудження — пані Марія.
Як член товариства “Тернопільщина”, львівської організації товариства “Пошук”, Марія Іванівна не відстає від чоловіка у своїх ініціативах і громадських справах. Завдяки її ініціативі й організаторському хисту постав на цвинтарі пам’ятник невідомим воякам ОУНУПА — цвіту нації. Проектантом пам’ятника теж був син Хамарів. Пані Марія є ініціатором і організатором спорудження каплички Матері Божій біля пам’ятника.
На відзначенні 75ліття УПА у селі Бишки п. Марії було доручено отримати для музею лицарську нагороду Теодозії (“Дарки”) Підгайної — дружини обласного провідника ОУН Тернопільщини Юліана Гуляка (“Токаря”). “Дарка” — член жіночої референтури окружного проводу ОУН 1941—1943 рр., працівник штабу військової округи “Лисоня” (1944—1947 рр.). Мешкала у домівці п. Марії 1942 року із синочком Аркадієм, прах якого покоїться в бишківській землі. Сама ж мужня “Дарка”, уродженка с. Велика Березовиця, загинула в с. Гаї Шевченківські у криївці разом із подругою Стефанією Ткач. Нині там споруджено мармуровий пам’ятний знак). Пам’ятний хрест “Гулякові Аркадієві — синові УПА 1944—1945 рр.” у с. Бишки ініціювала Марія Хамар, яка помагала бавити хлопчика.
Краєзнавчі розвідки про долю героїв УПА, які перебували в с. Бишки, про тих, кого знала, лягли в основу її книжки “У Бишках на край лісу”, у якій п. Марія вилила на папір, те, що боліло, що лежало на серці. Це розповідь про мужню боротьбу воїнів та воячок УПА, страждання, депортації, яких зазнали родини борців за волю України.
А ще п. Марія — автор та упорядник розкішного альбому “Мої вишивки для тебе, рідна Україно”, у якому і тематичні рушники, і український національний одяг, і скарби з родинної скрині, витвори власних рук.
27 січня 2018 року п. Марії Хамар Господь подарував — 80! А вона — душею молода, планами і мріями багата, з молодечим запалом, добрим поглядом очей, привітною і щирою усмішкою. З такими, як п. Марія, все навколо стає світлішим. На любові до рідного, на таких ентузіастах і патріотах, як подружжя подвижниківпросвітян Марії та Степана Хамар, і тримається світ.
