Коли добром і любов’ю сповнені серця, квітнуть душі і все навколо

Ігор ЧЕРНЕЦЬКИЙ,
сільський голова с. Вербів, просвітянин;
Ярослава ПАВЛІВ,
просвітянка
Подружжя Марія і Степан Хамари добре відоме не лише на їхній батьківщині, а й у Львові. Це — активні просвітяни, у яких після виходу на пенсію розпочалося надзвичайно цікаве, плідне життя.
Степан Хамар за професією інженер, закінчив Львівський лісотехнічний інститут. Але в душі він педагог, уміє працювати з людьми. Його життєва мудрість, авторитет, розуміння суспільних проблем, прагнення постійного виховання молодого покоління своєї держави допомагає йому об’єднувати навколо себе однодумців, знаходити підтримку.
Свого часу він був співорганізатором створення для молодих хлопців художнього профтехучилища у Нижанковичах на Львівщині, де був заступником директора. Досі учні — мебльовики, червонодеревці, різьбярі з вдячністю згадують свого наставника Степана Дмитровича, бо здобутий фах і нині дає їм можливість працювати, бути корисними людям, Україні. За плечима ще 4 роки праці головним технологом на фабриці “Киянкоштайнпгоф” і 40 на львівському меблевому комбінаті, де очолював із 1989 року первинний осередок товариства української мови, а відтак — “Просвіти”. Цього наполегливого, бездоганного працівника, громадського активіста і нині там пам’ятають.
Скільки сотень літ минуло з часу першої письмової згадки (1448 р.) про село Вербів на Бережанщині (Тернопілля), де народився Степан, але ніхто не написав його історії. А сторінки її цікаві, сумні, трагічні. Назбиралося багато спогадів людей, світлин з рідного села й хутора Старий Вербів — куточка, де народився, і звідки почався Вербів. А скільки часу йому довелося витратити на пошуки матеріалів у архівах. Часто відвідував місця в селі, пов’язані з певними подіями його історії. Проймався до глибини душі минулим, переживав події сьогодення, аналізував, викладав на папір думки, враження.
Так з інженера народився краєзнавець, історик села. І це не фах, а велике покликання, подвижництво. “Молодь має знати нашу історію, щоб не тільки продовжити, а й примножити її славні сторінки”, — стверджує Степан Дмитрович. Десять років копіткої роботи — і світ побачила книжка “Історичний нарис села Вербова” (Львів, 1998) до 550ліття писемної згадки (1448—1998). Її презентація перетворилася на велике свято. Книжка розійшлася миттєво і довелося готувати додатковий наклад, а нині вона — раритет. Недавно побачила світ його друга книжка “Гаївки, веснянки, хороводи та маршові пісні на Великдень у селі Вербові”. Нині працює над історією власного родоводу.
Степана Хамара радо зустрічають у селі, він бажаний гість у кожній хаті. Дбає він і про свою стару батьківську хату на хуторі Старий Вербів. Хата його — світлиця з вишитими рушниками на образах — ніколи не зачиняється на ключ. Там може перепочити подорожній; там відбуваються Богослужіння зі священиком для тих, хто не може відвідувати церкву в центрі села, куди треба йти близько 2х кілометрів; там молодь хутора репетирує вертепи до різдвяних свят.
Вихідці села, які мешкають у Львові, обрали Степана головою вербівської громади у Львові. Вони завжди допомагають селу у важливих справах — і фізично, і матеріально. Завжди плічопліч зі своїм очільником.
Усі, хто знає цю неспокійну, енергійну людину, кажуть: “Він заживітє (тобто — прижиттєво) поставив собі пам’ятник”. Ні, не з каменю чи граніту, а своїми заслугами, ініціативами та втіленням їх у життя.
Він — ініціатор і організатор спорудження у центрі села величного монумента “Борцям за волю України”, на якому викарбувано 138 імен борцівгероїв, пам’ятника невідомим 18м січовим стрільцям на місці 2х березових Хрестів (неподалік Вербова і Бережан є овіяна славою і скроплена кров’ю січового стрілецтва у роки І Світової війни гора Лисоня). Просвітянин Степан є організатором спорудження у Вербові на площі Незалежності, де відбуваються важливі заходи, пам’ятникапогруддя Герою України Степану Бандері — першого в Бережанському районі і третього в Тернопільській області. Небайдужий до історії народу, С. Хамар подбав, щоб не осунулася Велика могила на цвинтарі, щоб було обкладено її плитами, щоб на щоглі завжди був новий синьожовтий прапор, щоб були викарбувані прізвища героїводносельців і псевдо невідомого “Бориса”.
Завдяки ініціативі Степана виготовлено й освячено 3 меморіальні таблиці в селі (готують 4ту) й одна у Бережанах. У Бережанах на фасаді міської Ратуші меморіальна таблиця присвячена малолітньому члену ОУН, вихідцю Вербова Григорію Білоусу, якого повісили біля Ратуші навесні 1945 року. На центральній стіні церкви Успіння Божої Матері у Вербові — всім священикам, які служили на парафії, і зокрема отцюдекану Василю Кушніру, уродженцю Львівщини, пароху села Вербова, будівничому церкви, організатору й голові місцевої “Просвіти”, читальні, Товариства тверезості і “Добрий господар”, члену правління повітового маслосоюзу. За сприяння Степана прах головного просвітянина Вербова кінця XIX—першої половини XX століття отцядекана Василя Кушніра, який помер від комунобільшовицького терору, з почестями перепоховали із цвинтаря на церковне подвір’я.
На боковій стіні Народного Дому від дороги, теж завдяки Степану, на меморіальній таблиці увіковічено прізвища людей, які, пересуваючись на колінах, розбивали щебінь, та завдяки нелегкій праці яких у селі є асфальтована дорога. Він власноруч викарбував їхні прізвища. До глибини душі наш односелець перейнявся долею уродженки Вербова, львівської студентки медицини, молодої патріотки референтки Українського Червоного Хреста Ірини Бабуняк (псевдо “Ніна”), яка, рятуючи бійців, біля села БільчеЗолоте Чортківської округи (нині Борщівського району на Тернопільщині) у травні 1945 року потрапила у засідку енкаведистів, які і позвірячому замордували її на полі бою (30ма багнетами їй прокололи голову, що й було виявлено під час її перепоховання разом із подругою “Лесею”). До речі, Ірина — сестра Ярослава Бабуняка — засновника і довголітнього диригента славнозвісного репрезентативного хору “Гомін” Союзу українців у Великій Британії, почесного члена ВУТ “Просвіта” (1999 р). Лицарську нагороду Української Головної Визвольної Ради — Бронзовий Хрест Заслуги, яким нагороджена була 1945 року Ірина (“Ніна”) було недавно доручено від львівської громади вербівців одержати саме С. Хамару для місцевого музею. Та не заспокоюється серце п. Степана. За його ініціативою та небайдужих вербівців ім’я лицарки Ірини Бабуняк (“Ніни”) — героїні ОУНУПА ще буде увічнено відкриттям меморіальної таблиці у родинному селі Вербів.
Кошти для здійснення задумів, ініціатив Степан Дмитрович завжди шукає сам за підтримки вихідців Вербова, зокрема й діаспорян. Але коли не вистачає грошей, не задумуючись, докладає зі своєї пенсії.
Ще одна дуже важлива справа, яка лежить на серці С. Хамара, — музейна. Він — співорганізатор музею національновизвольної боротьби ім. Михайла Семчишина (“Дона”) — педагогапросвітянина, в’язня фашистських концтаборів, провідника ОУН Бережанської округи, брата просвітянина Андрія Семчишина — колишнього завідувача Народного Дому, замордованого 1941 року енкаведистами у Тернопільській тюрмі. За власний кошт Степан Дмитрович виготовив мармурову вивіску на музей, забезпечив чималою кількістю матеріалів, власноруч робив столи, стенди, поточний ремонт, фарбував підлогу і двері, встановлював вікна.
Його ще жартома називають президентом усіх вербівців, бо з багатьма підтримує зв’язок із різних кінців України і світу, намагається схилити небайдужих до добрих справ для села. Він ініціатор спільних із місцевою владою зустрічей, розширених нарад із громадськістю, активістами для обговорення наболілих питань.
У Львові Степан — активний член ради “Просвіти” Галицького району, товариства “Тернопільщина” (вихідців цього краю), товариства “Меморіал”, де він теж активний член групи “Пошук”.
Важко подавати цифру, скільки могил віднайдено, скільки імен воскресили пошуківці “Меморіалу” (більше тридцяти тисяч). Лише по селу Вербів — родинному С. Хамара їх немало. І п. Степан із великим пієтетом робить все можливе, аби пам’ять про тих, які поклали голови за Україну, жила вічно, дбає також і про чужинців, які лежать у нашій землі, про перепоховання їхнього праху на батьківщину.
Просвітянин С. Хамар із захопленням ділиться враженнями про діяльність “Просвіти” Галицького району Львова, товариства “Тернопільщина”. Серед членів товариства багато науковців, високопосадовців, письменників, митців, людей різних професій. Зустрічі з дітьми і їхніми родинами зі сходу, спільні святкування різдвяних і великодніх свят, обмін делегаціями, різноманітні вечори, відновлення та утвердження українських звичаїв і традицій. А ще — екскурсії відомими місцями України, а також до рідних місць. Майже щоразу С. Хамар відповідає за екскурсію і транспорт.
Пригадується, до Вербова приїжджали великим автобусом 40 львівських просвітян, вони поклали квіти до пам’ятників у селі, відвідали церкву, де їх благословив о. Микола Габоряк, ознайомилися з цікавими сторінками історії села, побачили у Вербові знаменитий у ХІХ ст. на всю Галичину Краснопущанський іконостас, врятований вербівцями від знищення більшовицькою владою у монастирі в 1950х роках у Краснопущі, відвідали сільський музей (співорганізатор якого — С. Хамар), виставки місцевого народного одягу, старовинних вишивок, старожитностей, збережених для майбутніх поколінь. А ще гості побували у сусідньому селі Жукові та в Бережанах, де мешкала родина Лепких. У Бережанах оглянули під дахом Ратуші чотири музеї: книги, Богдана Лепкого, краєзнавчий і Переслідуваної церкви, де постійно експонують унікальні дерев’яні сакральні скульптури з Вербова, які вербівці пильно оберігали у своїй церкві протягом багатьох століть.
Завдяки Степану Дмитровичу у Вербові побували відомі колективи зі Львова, лауреати багатьох музичних фестивалів: хорпатріот “Гомін” під керівництвом засл. діяча мист. України О. Цигилика — на відкритті монументу “Борцям за волю України”, тріо бандуристок “Червона калина” під кер. засл. артистки України М. Сороки — на відкритті меморіальної таблиці окружному провіднику ОУН М. Семчишину“Дону”.
Активна участь п. Степана у товариствах “Меморіал”, “Просвіта” Галицького району Львова і “Тернопільщина” Львівської області продовжують молодість його душі. Хоч розміняв дев’ятий десяток (народився 14 лютого 1936 року), а він — бадьорий, стрункий, жвавий, готовий підставити плече.
Всеукраїнське Товариство “Просвіта” відзначило його найвищою нагородою — медаллю “Будівничий України”. Степан Дмитрович її заслужив. Коли відбувалося вручення цієї поважної нагороди у Львівському оперному театрі, весь глядацький зал аплодував стоячи.