Іван ЮЩУК,
професор Київського міжнародного університету
Мова — не тільки утилітарний засіб спілкування. Мова об’єднує людей у націю і тим помножує інтелект і могутність усієї нації загалом і кожної людини зокрема. Національна мова — таке ж неоціненне багатство суспільства, як і його економіка. Не випадково ж колонізатори й окупанти не тільки підпорядковують собі економіку аборигенів, а й нищать їхню природну мову й культуру. Тому уряди в усьому світі, якщо вони розумні й патріотичні, дбають про культуру й мову свого народу. По культурі й мові пізнають народ.
Ще в Середньовіччі, 1539 року, французький король Франциск І видав розпорядження, у якому зобов’язав своїх чиновників неухильно користуватися зневажуваною тоді французькою мовою. Група французьких письменників, об’єднана в “Плеяду”, пропагує нову літературну мову, розширює її виражальні засоби. Держава створює умови для мовознавчих досліджень, сприяє французькомовним виданням.
Новий етап утвердження національної мови у Франції пов’язаний із французькою буржуазною революцією 1789 р. На той час, як наслідок феодальної зневаги до простого люду, “ще цілих шість мільйонів французів (із 25 мільйонів) не знали французької мови і приблизно стільки само не могли вести зв’язної розмови (до цього числа входили 4—5 мільйонів нефранцузів)” (Див.: Доза А. История французского языка. М.: Изд-во иностр. лит., 1956. — С. 434), тобто половина населення Франції не володіла мовою своєї країни. Але до влади прийшла національна буржуазія, якій не байдужою була доля нації. Тож завдяки послідовній мовній політиці держави, яка залучила до цієї справи військову повинність, освіту, видання книг, газет, журналів лише французькою мовою, і зобов’язала чиновників вживати мову держави, — французька мова протягом ХIХ ст. утвердилася як єдина на всій території держави й у всіх сферах суспільного життя. Наслідки — консолідація нації й духовне та економічне зростання Франції, її високі досягнення в науці, культурі і, врешті-решт, в економіці.
І тепер, як відомо, французька держава не байдужа до своєї мови: у законі про вживання французької мови, ухваленому Національними зборами і Сенатом Франції 4 серпня 1994 р., не тільки проголошено, що “французька мова як державна, згідно з Конституцією, є важливою складовою частиною самобутності і національного надбання Франції”, а й встановлено суворі санкції за ігнорування її на території держави.
Коли Італія 1861 р. здобула незалежність, італійська мова ледь животіла: із понад 25 мільйонів населення Італії тільки 600 тисяч (приблизно 2,4%) володіли італійською мовою. Причому із тих 600 тисяч переважна більшість — 400 тисяч — була зосереджена в Тоскані і тільки 70 тисяч — у столиці країни Римі. “Італію створено, тепер треба створити італійців”, — робить висновок один із керівників національно-визвольної боротьби. І за дорученням італійського уряду відомий письменник Алессандро Мандзоні розробляє програму утвердження італійської мови серед населення Італії. “За єдністю управління, збройних сил і законів єдність мови найбільшою мірою сприяє тому, щоб зробити єдність нації відчутною, міцною й пожиточною”, — писав А. Мандзоні (Див.: Касаткин А. А. Очерки истории итальянского языка ХV—ХХ вв. Л.: Изд-во ЛГУ, 1976). До втілення в життя цієї програми були залучені вчителі, урядовці, преса. І це дало змогу консолідувати населення Італії в одне динамічне італійське суспільство, яке тепер відіграє не останню роль у світі.
Індонезія, у якій є більше 300 мов, понад 300 років перебувала під владою Голландії. Метрополія, бажаючи увіковічнити своє колоніальне панування, докладала всіх зусиль, щоб накинути індонезійському суспільству голландську мову. В усіх офіційних установах панувала голландська мова. Усе викладання в школах велося голландською мовою. “Голландська стала мовою, якою я думав”, — писав перший президент незалежної Індонезії Сукарно. Тим часом індонезійці, скидаючи колоніальне ярмо, відкинули й нав’язану їм чужу їхньому менталітетові мову.
У незалежній багатомовній Індонезії всі предмети в школі, починаючи з четвертого класу, викладають тільки індонезійською мовою. У вищих навчальних закладах викладання ведеться індонезійською мовою, іноді лекції можуть читати й англійською (вживання голландської заборонено). Усі індонезійські фільми озвучують тільки індонезійською мовою. У щорічних звітах президента Індонезії про виконання державних планів публікують дані не тільки про стан економіки, а й про видання літератури державною мовою та про лінгвістичні дослідження.
Євреї відродження втраченої майже дві тисячі років тому власної держави тісно пов’язали з відродженням своєї давньої мови — івриту, — яку знали вже тільки ра́бини. Для вивчення івриту створили мережу денних і вечірніх курсів, видавали відповідну літературу, спеціальні газети. Вивченню івриту сприяла й армія: молоді люди, які не встигли добре оволодіти івритом до мобілізації, проходили 180-годинний курс навчання мови під час військової служби, не кажучи вже про дошкільні заклади, шкільну й позашкільну освіту, де строго дотримуються івритомовного режиму (Див.: Иврит — язык возрожденный: Сборник статей. Иерусалим: Библиотека Алия, 1990). Сьогодні в Ізраїлі, певно, нема такої людини, яка б не володіла івритом, хоч ця мова ще півстоліття тому була мертвою.
Багатонаціональна Індія докладає значних зусиль, щоб утвердити одну, спільну для всього індійського суспільства мову (при одночасному збереженні регіональних мов). Протягом досить короткого часу з метою розширення вживання мови гінді тут було засновано низку державних організацій, зокрема: Раду з наукової й технічної термінології мовою гінді (1951 р.), Центральний директорат із питань мови гінді (1960 р.), Центральну асоціацію для навчання гінді (1960 р.), Всеіндійську асоціацію для поширення мови гінді (1964 р.), Центральний комітет з питань мови гінді під головуванням прем’єр-міністра (1967 р.),
Центральне перекладацьке бюро для перекладання різних видів літератури на мову гінді (1971 р.), спеціальні центри викладання мови гінді для державних службовців (1975 року їх у негіндімовних штатах було 107 і в гіндімовних — 56). Міністерство освіти встановило систему підвищених стипендій для студентів із негіндімовних штатів, які вивчають гінді, тощо (Див.: Ганди К. Л. Языковая политика в современной Индии. Пер. с англ. языка. — М., 1982). І всі ці заходи були і є спрямовані на зміцнення індійської державності й державної єдності справді багатонаціонального суспільства.
Активну політику утвердження державної мови проводять Литва, Латвія, Естонія, які водночас з Україною стали незалежними. Тут не тільки ухвалюють відповідні закони, а й контролюють виконання їх: у Литві це проводить Інспекція державної мови, в Латвії — Центр державної мови. Про наслідки свідчить хоч би така сучасна побутова інформація в Інтернеті: “В Литві на вулицях я не почула жодного слова російською. Вивіски, оголошення, меню — все литовською без російського дублювання”.
Але навіть там, де спільна для всього суспільства мова не є загроженою й посідає міцні позиції, держава не забуває дбати про мову, справедливо вбачаючи в ній важливий чинник своєї безпеки й могутності.
Керівники Росії, починаючи від Івана ІІІ Васильовича, який жорстоко розправився з новгородцями та їхньою мовою, і закінчуючи московськими генсеками, всюди на захоплених територіях інтенсивно насаджували російську мову. І російська мова добре служила й тепер служить Російській Федерації у збереженні та зміцненні її політичних позицій. Центральний уряд Федерації безоглядно втручається в мовну політику національних меншин. Так, 2002 року татарам було заборонено переходити на латиницю (у спорідненій турецькій мові використовують-бо латинську графіку). Для цього було навіть ухвалено закон, який зобов’язує всі народи Російської Федерації використовувати лише кириличний алфавіт.
У конституції Іспанії, де теж є кілька корінних націй зі своїми мовами, записано: “З мов Іспанії кастильська є офіційною державною мовою. Іспанці зобов’язані знати її і мати право користуватися нею”. Американська держава вимагає від усіх своїх громадян, попри їхнє етнічне походження, знання англійської мови, — без цього неможливо працевлаштуватися. Німеччина не приймає до себе своїх співвітчизників-репатріантів, якщо вони не володіють німецькою мовою.
“Мабуть, — пише сучасний дослідник, — у жодній із розвинутих капіталістичних країн уряд не приділяє мовним питанням такої великої уваги, як у Японії” (Алпатов В. М. Япония: язык и общество. — М.: Наука, 1988. — С. 95). Тут для забезпечення всебічного розвитку й функціонування японської мови створено низку державних установ, найважливіші з яких Державний інститут японської мови, підпорядкований міністерству освіти, й Інститут культури радіо- і телепередач, що належить державній радіо- і телекомпанії. Вони наділені законодавчими правами щодо визначення мовних норм у межах своєї сфери, постійно стежать за появою нових слів і видають їх реєстри. Складено списки “мовного існування” типового службовця, типової домогосподарки тощо. Питання мовної практики посідають помітне місце в японських засобах масової інформації, тут не дивина навіть телевізійні серіали на лінгвістичні теми. “Таким чином, — робить висновок дослідник, — сучасна Японія характеризується активною мовною політикою. Основну роль у її проведенні відіграють державні органи”.
Як показує побіжний перегляд мовної політики чужоземних урядів, мова для них не другорядна справа. Адже, як писав Панас Мирний, “найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова”.
Тим часом в Україні діє антиукраїнський закон “Про засади державної мовної політики”. Про його злочинний характер свідчить уже навіть те, що в преамбулі до нього названо сфальшований російсько-український переклад “Європейської хартії регіональних мов і мов меншин” (насправді це “Європейська хартія місцевих і малопоширених мов”), але ні півсловом не згадано Рішення Конституційного Суду України № 10-рп /99 від 14 грудня 1999 року “про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України”. І не тільки зігноровано сам документ, а й злочинно заперечено статус української мови як державної — у кожній статті цього закону після згадки про користування державною мовою йде заперечення української мови як єдиної державної: “або іншою мовою”, “або регіональною мовою, або мовою меншини”, а іноді й без камуфляжу: “або російською мовою”. Це замість української мови.
Така ж злочинна поведінка й тих високопоставлених державних функціонерів, які заблокували рішення Верховної Ради України від 23 лютого 2014 року про скасування цього закону. Ганебний окупаційний закон, хоч від його скасування минуло вже чотири роки, і досі нещадно діє, руйнуючи українську державу. Такої наруги над нацією не потерпіли б у жодній іншій цивілізованій країні, якщо керівництво в ній розумне й патріотичне.
