Шевченковому Щоденнику — 160 років

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проект, присвячений 160й річниці з часу ведення Шевченкового Щоденника. Розпочавши його у червні 1857 р., Тарас Григорович вів записи протягом січня—травня 1858 р., а в липні подарував Щоденник М. М. Лазаревському.
У цьому числі газети історик-шевченкознавець Володимир Мельниченко коментує поетовий запис від 10 лютого 1858 р., в якому, зокрема, йдеться про дружні стосунки Шевченка з Я. Г. Кухаренком та про вірш “Заворожи мені, волхве…” (“Пустка”), звернений до М. С. Щепкіна.
10 лютого
Получил письмо от кошового батька Я. Кухаренка от 7 августа. Оно из Екатеринодара прогулялось через Новопетровское укрепление и Оренбург и только сегодня достигло своей цели. А всетаки лучше позже, нежели никогда. Кухаренко не знал о моей резиденции. А я не знал, как растолковать себе его молчание. А теперь все объяснилось.
И. А. Усков из Новопетровского укрепления пишет, что у них все обстоит благополучно. Не завидую вашему благополучию.
В. Н. Погожев пишет из Владимира, что на днях виделся в Москве с М. С. Щепкиным и что он ему читал наизусть какуюто мою “Пустку”. Совершенно не помню этой вещи. А слышу об ней уже не в первый раз.

Получил письмо от кошового батька Я. Кухаренка…
Кухаренко Яків Герасимович (1799—1862) — український письменник, етнограф, історик, військовий діяч, генералмайор. Військову службу розпочав у п’ятнадцять років, а в тридцять п’ять командував полком. У 1852—1856 рр. був наказним отаманом Чорноморського козацького війська. Шевченко звертався до нього: “Батьку отамане кошовий!”
Відомий як автор п’єси “Чорноморський побит на Кубані” (1836), яку Шевченко позитивно оцінював і сам відніс до цензурного комітету. В листі до Я. Г. Кухаренка з Новопетровського укріплення у квітні 1854 р., розповідаючи про перебування в Москві навесні 1845 р., Тарас Григорович, зокрема, писав: “Я оце сидячи лічу літа та долічуюсь до того року, як ми з тобою вперше побачились. Угадай, чи багато я полічив їх… Трохи чи не буде чотирнадцять, коли не брешу…”
Вважалося, що Шевченко познайомився з отаманом 1840 р. у Петербурзі, але автори статті про Я. Г. Кухаренка в “Шевченківській енциклопедії” В. Мовчанюк і В. Чумаченко стверджують, що його “знайомство з Шевченком відбулося в період між 7 і 25 січня 1841 р.”. Тобто, на час цитованого вище листа Шевченка справді йшов чотирнадцятий рік від їхньої першої зустрічі.
На знак щирої дружби поет надіслав у квітні 1857 р. Я. Г. Кухаренку свій автопортрет, репродукцію з якого вміщуємо за фотографією (місцезнаходження оригіналу невідоме). Шевченко також присвятив Я. Г. Кухаренку поему “Москалева криниця”, надіслав йому в червні 1857 р. автограф твору, а також автографи поеми “Чернець” та вірша “Садок вишневий коло хати…”, а в листопаді 1858 р. — примірник офорта “Притча про робітників на винограднику” (з автографом).
Про поетове ставлення до Я. Г. Кухаренка гарно сказав академік А. М. Лобода в коментарях до “єфремівського” видання Щоденника у 1927 р.: “Шевченкові він дорогий був своєю безпосередністю, щирістю, чутливістю, позбавленими будьякого менторства, на зразок, наприклад, Кулішевого; тоді, коли инші так чи инакше розцінювали Шевченка, Кухаренко попросту вірив у його, і це, як моральна підтримка, особливо в тяжкі часи сумнівів, набувало великої ваги для поета” (Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 4. Щоденні записки (Журнал). К.: Державне видавництво України, 1927. — С. 245).
Справді, в Щоденнику Тарас Григорович занотував 1 липня 1857 р.: “Я дорожу его мнением чувствующего, благородного человека и как мнением неподдельного, самобытного земляка моего”.
Цікаво, що в листі від 18 грудня 1856 р. Я. Г. Кухаренко розповідав поетові, як у липні 1856 р. він офіційно взяв участь у коронації Олександра ІІ: “Я, брате Тарасе Григоровичу, сподобивсь бути на священній коронації нашого Батька Государя… Милость Батька Государя всім подданим, всім прощеньє!”
“Всепрощенська милость”, як відомо, не торкнулася поета, але наголосити хочу на іншому, а саме: вірнопідданство царського генерала Я. Г. Кухаренка не відштовхнуло царського засланця Шевченка — він був мудрою людиною. Як правильно відзначають згадані В. Мовчанюк і В. Чумаченко, його службові посади не були підставою для того, щоб поет засумнівався в українському патріотизмі друга: “Шевченко в особі Кухаренка побачив не тільки нащадка запорожців, свідомого їхньої історичної ролі й ваги, а й людину, небайдужу до сучасних проблем буття України”. Відомо, що згаданий лист Я. Г. Кухаренка, одержаний Шевченком 7 квітня 1857 р., став значною моральною підтримкою для поета: “Зробив ти мені свято, друже мій єдиний! Таке свято, таке велике свято! що я його і на тім світі не забуду”. Цей лист стимулював Шевченкову роботу над поемою “Москалева криниця”, в результаті було створено її нову редакцію.
Восени 1862 р. Я. Г. Кухаренко пораненим потрапив у полон до горців, де й помер. Як реагував на цю біду Шевченко, відомо з його поеми “Кавказ”. Адже саме на Кавказі загинув його приятель офіцер, художникаматор і письменник Я. П. де Бальмен: “Не за Україну, / А за її ката довелось пролить / Кров добру, не чорну”. Тільки у першому випадку катом був Микола І, а в другому — Олександр ІІ.

…и только сегодня достигло своей цели.
Ішлося про лист Я. Г. Кухаренка від 7 серпня 1857 р., який був у дорозі до Шевченка півроку. Втім, це можна зрозуміти, адже 2 серпня 1857 р. колишній засланець відбув із Новопетровського укріплення, 7 серпня він був в Астрахані і т. ін., а лист усетаки знайшов його.
Шевченко чомусь не вказав, що цього листа йому переслав комендант Новопетровського укріплення І. О. Усков (той отримав його від Х. М. Єленєва — наглядача військового госпіталю в Астрахані; сам Шевченко 5 червня 1857 р. повідомив Я. Г. Кухаренкові адресу Х. М. Єленєва як найзручнішу для листування).
Інша річ, як пояснити сучасну багатомісячну подорож із Києва до Москви поштової бандеролі, духовно пов’язаної з Шевченком. Отож я знаю напевне, що видатний українець, академік, директор Інституту літератури НАН України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка М. Г. Жулинський послав у грудні 2016 р. власну книгу “Моя Друга світова” та вітальну новорічну листівку великому московському українцю, патріоту, всесвітньо відомому шевченкознавцю, лауреату Національної премії України імені Тараса Шевченка Ю. Я. Барабашу. Той отримав бандероль у … серпні 2017 р., тобто через вісім місяців! Отже, поштовий рекорд Шевченкових часів переконливо побито. Але в будьякому випадку лист отримати краще пізніше, ніж ніколи…

…лучше позже, нежели никогда.
Народна приказка.

…не знал о моей резиденции.
У В. І. Даля “Резиденция— местопребыванье государя, правительства”. І лише у сучасному тлумачному словнику української мови зустрічаємо й жартівливоіронічне трактування: “Місце постійного проживання або перебування когонебудь”. Саме в такому розумінні вжив це слово Шевченко.

А я не знал, как растолковать себе его молчание.
Вже наступного дня після початку ведення Щоденника, тобто 13 червня 1857 р., Шевченко запитував сам себе: “Не вздумает[ли] батько кошовый Кухаренко написать мне? Тото бы одолжил меня старый черноморец. Замечательное явление между людьми этот истинно благородный человек”. Оскільки листа від Я. Г. Кухаренка не було, Шевченко занотував у Щоденнику 10 серпня 1857 р.: “Кухаренку напишу завтра. Ожидаю от него ответа… Не знаю, что значит его молчание?”. 13—15 серпня він написав листа з Астрахані, в якому просив: “…Напиши тілько, чи жив ти, чи здоров і чи получив мою “Москалеву криницю”?… Не забувай мене, друже мій єдиний”.
З того часу Тарас Григорович турбувався та дивувався, скажімо, 17 жовтня 1857 р. записав у Щоденнику: “Что значит, что Кухаренко мне не пишет? Неужели он не получил моего поличия и мою “Москалеву криныцю”? Это было бы ужасно досадно”.

И. А. Усков… пишет…
Ішлося про лист І. О. Ускова від 7 січня 1858 р.

Не завидую вашему благополучию.
Між іншим, І. О. Усков у згаданому листі написав лише таке: “Дружина моя і діти здорові, слава Богу, і Вам кланяються”. Тому поетова реакція здається перебільшеною, навіть дивною, певно, він і слухати тепер не хотів, що в Новопетровському укріпленні можна взагалі жити “благополучно”.

В. Н. Погожев пишет…
Погожев Василь Миколайович (1802—1859) — інженермайор відомства шляхів сполучення. Знавець і любитель літератури, музики і театру. Шевченко познайомився з ним у Петербурзі на початку 1840х рр. Дочки В. М. Погожева Віра і Наталія (1833 і 1834 р. н.) були відомі в Петербурзі як обдаровані піаністки, і вечори за їхньою участю користувалися успіхом. В. М. Погожев назвав Шевченка серед тих, хто заохочував його розвивати далі обдаровання дівчат, піклуватися про їхню освіту. Через В. М. Погожева Шевченко передав у Москву рецензію на бенефіс К. Б. Піунової, що була надрукована в “Приложениях” до газети “Московские ведомости” 11 лютого 1858 р.
Ішлося про лист В. М. Погожева від 5 лютого 1858 р.
…он ему читал наизусть какуюто мою “Пустку”.
У згаданому листі В. М. Погожев повідомляв поета, що проїздом у Москві зустрівся з артистом: “…Шановний і заслужений старецьартист сам приїхав до мене і порадував мене та всю мою сім’ю доброю увагою його, приємним знайомством і надзвичайно приємним читанням однієї нової байки і твоєї “Пустки”. Здається, так називав. Старий, з теплотою вічно юної душі і непостарілого серця його, з особливим розчуленням прочитав цю “Пустку”. Він просльозився, і ми всі просльозилися…”
У цих сльозах втілилися не стільки сентиментальність та емоційність літнього Майстра (плакали ж усі, хто його чув), скільки щира й глибока любов до друга та його геніальної поезії. Правнучка артиста Т. Л. ЩепкінаКуперник писала: “Він легко плакав, але сльози його ніколи не були пустою сентиментальністю: якщо Щепкін над кимось плакав — це значило, що він збирається утерти сльози тому, над ким плаче”.
Останні рядки листа В. М. Погожева свідчать про його щирі, дружні почуття до Шевченка: “…До побачення, не кажу прощай, тому що кого люблю, з тим розстаюсь — до побачення”. Втім, судячи з усього, більше вони не зустрічалися. В. М. Погожев помер у 1859 р.

Совершенно не помню этой вещи.
Це неважко пояснити, адже назва “Пустка” — не Шевченкова. Найвірогідніше, що саме М. С. Щепкін так назвав цей твір, зважаючи на те, що в ньому є образ хатипустки.

Може, вернеться надія
З тією водою
Зцілющою й живущою,
Дрібною сльозою —
Може, вернеться зза світа
В пустку зимовати,
Хоч всередині обілить
Горілую хату.
І витопить, і нагріє,
І світло засвітить…

Утім, як і завжди, Шевченкові образи взяті з народної мови. Цікаво, що 22 січня 1858 р. поет переписав до Щоденника кінцівку знущальної народної пісні про поміщика з Чернігівщини М. Д. Білозерського, який “оголил своїх селян”:

А в нашого Білозера
Червоная хустка,
Ой не одна в селі хата
Осталася пустка.

У листі до Я. Г. Кухаренка від 22 квітня 1857 р. Шевченко, згадуючи про М. С. Щепкіна, писав: “Яку він там тобі “Пустку” читав? Я, поганий з мене батько, забув свою рідну дитину”.
Ішлося про вірш Шевченка “Заворожи мені, волхве…” (13 грудня 1844 р.), надрукований без заголовка в журналі “Пантеон” у 1856 р. (Докладно див.: Пилипчук Р. Я. Невідомі прижиттєві публікації Шевченкового вірша “Заворожи мені, волхве” // Радянське літературознавство. 1977. № 5. С. 36—43.) Під заголовком “Пустка” (без зазначення імені автора) він був надрукований також у газеті “Русский инвалид” у 1857 р. (Докладно див.: Попов П. М. Ще одна прижиттєва публікація твору Т. Г. Шевченка // Жовтень, 1957. — № 8. — С. 112—115.)
Пам’ятаймо, що в лютому 1844 р. Шевченко познайомився в Москві з М. С. Щепкіним, а восени 1844 р. відбулися гастролі Майстра в Петербурзі, де вони зустрічалися.
Вже перші рядки вірша містили в собі неймовірну енергетику поваги, любові, хоча й досі звучать загадково:
Заворожи мені, волхве,
Друже сивоусий,
Ти вже серце запечатав,
А я ще боюся.
Он який яскравий давньослов’янський образ викликав в уяві поета артист — ворожбита, чарівника, що, може, навіть перебуває у контакті з Вищою силою. Вже першим рядком знаменитого вірша поет зізнається в тому, що великий артист уже заворожив, тобто зачарував, захопив його, вплинув на нього своїми людськими чарами та чаклунством свого таланту.
Але що закладено в основоположній, ключовій метафорі, яка висвітлює різність, осібність дивосвітів артиста та поета — “серце запечатав”? Вичерпного, чіткого тлумачення досі немає. Стверджувалося, що “йдеться про реалістичне, позбавлене ілюзій ставлення М. С. Щепкіна до життя й тодішньої суспільної ситуації в Російській імперії”. Тоді виходить, що Шевченко, який уже написав “Чигрине, Чигрине…”, “Розриту могилу” й поему “Сон”, “боявся” реалістично й без ілюзій поглянути на сучасну йому царську імперію? Л. Т. Білецький висловлював думку, що Шевченко мав на увазі Щепкінову “відчуженість і зверхню байдужість до українського національного питання і до України”. У зв’язку з цим нагадаю, що в наступній після “Заворожи мені, волхве…” поезії “Гоголю” (30 грудня 1844 р.) Шевченко звертався вже до другого великого українця й прямо говорив, що “тихесенько плаче / У самому серці” найпотаємніша болісна дума, яку “може, й Бог не бачить”:
Кому ж її покажу я,
І хто тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово?
Всі оглухли — похилились
В кайданах… байдуже…
Ідеться тут не тільки про національну глухоту й суспільну пасивність українського загалу, а й про те, що геніальні Гоголь і Щепкін також були доволі далекі від болісних Шевченкових турбот про рідне Слово як осердя самозбереження й відродження нації.
Поет усвідомлював і свою самотність, і свою месіанську місію воскресіння українського Слова. Повна Шевченкова перейнятість Україною була в духовній історії того часу справді самотнім і унікальним феноменом, який існував осібно від Гоголя й Щепкіна, проте поет усвідомлено називав своїми братами і геніального письменника, і геніального артиста.
Отже, на мій погляд, Шевченко відразу відчув і зрозумів, що безмежно добрий, людяний і совісний артист урештірешт “запечатав” своє серце від рішучої, радикальної боротьби з соціальною й національною несправедливістю, а поет якраз боявся таким чином своє серце “поховати”. На підтвердження наведу слова М. С. Щепкіна з листа до О. І. Герцена, написаного ще у вересні 1853 р., про які Шевченко, звичайно, гадки не мав:
“Історію не посунеш, вона йде за своїми невідомими людині законами… Що стосується рівності, то на це може тобі служити відповіддю вся природа: в ній немає ні в чому рівності, а між тим усе в повній гармонії. Залиште світ рости за своїми природними законами, і допомагайте його росту розвитком у людині морального почуття, сійте думку, а не поливайте кров’ю”.
Та мудрий І. М. Дзюба залишає питання відкритим: “А як розуміти слова, звернені до Щепкіна: “Ти вже серце запечатав, / А я ще боюся”? Що той уже втратив надію? Охолов до того, що мучить Шевченка? Тоді чому просити в нього поради? Чи йдеться про міру завершеності внутрішнього розвитку, самостановлення особистості?”. До речі, свого часу Є. П. Кирилюк запропонував і таке тлумачення: “Рядок “Ти вже серце запечатав” слід розуміти як повне злиття митця з творимим ним мистецтвом”.
Утім ще літературознавець М. М. Мочульський висловив припущення, що після концептуального твору “Чигрине, Чигрине…”, написаного в Москві 19 лютого 1844 р. і спочатку присвяченого М. С. Щепкіну, “мусів повстати горячий спір між обидвома приятелями. На наш погляд, той спір знайшов відгомін у поезії “Пустка”…”. Це одна з найцікавіших тез, збережених у літературі про Шевченка й М. С. Щепкіна, що заслуговує на увагу й поглиблення.
Справді, антицаристська, антиколонізаторська, антимосковська поезія “Чигрине, Чигрине…” виходила далеко за межі соціальнополітичного світосприйняття М. С. Щепкіна, і Шевченко добре знав про це. На мій погляд, Тарас Григорович з часом зрозумів, що посвята “Чигрине, Чигрине…” М. С. Щепкіну та й будькому взагалі, звужує широчінь поетичного розкрилу програмного твору, і зняв її. “Чигрине, Чигрине…” — це Шевченкова самопосвята — самопожертва Україні, що була під силу лише йому одному.
Шевченко не збирався сперечатися з М. С. Щепкіним на подібні теми, а просто щиро присвятив другові новий вірш, вихлюпнутий із глибини серця: досить було того, що він М. С. Щепкіну повністю довіряв і безмежно його поважав. Наївно думати, що Шевченко хоч на мить засумнівався у своїй правді, в своєму болеві за Україну, бо нібито “холодні аргументи Щепкіна мусили хвилево підпасти під духову владу “волхва — друга сивоусого” (М. М. Мочульський). Проте “Пустка” таки відображає духовні й душевні стосунки поета з артистом.
Авторка статті про поезію “Заворожи мені, волхве…” у “Шевченківській енциклопедії” Н. П. Чамата наголошує, що розглянута нами антитеза будується на образі серця — центральному тематичному образі вірша: “Своє зболене стражданнями Батьківщини, нескінченним людським горем серце він уподібнює погорілій хатіпустці…”
Називаючи М. С. Щепкіна братом, Шевченко звертався до нього з історично важливою порадоюпитанням:
Стань же братом, хоч одури.
Скажи, що робити:
Чи молитись, чи журитись,
Чи тім’я розбити?!
Втім, як пише І. М. Дзюба, вибір уже зроблено: коли таки “тім’я розбити”, то об імперськосамодержавний мур неправди й гніту. А саме його запитання до “друга сивоусого” (чи й до себе самого? — в цьому неповторність, особливість Шевченкових запитань) мають хіба розкрити складність, а водночас і неминучість вибору. (Див. також ТараханБереза З. П. “Заворожи мені, волхве…” Тарас Шевченко і Михайло Щепкін. К.: Мистецтво, 2012).
Цікаво, що й наприкінці 1858 р. М. О. Максимович у листі до Шевченка також називав цей вірш “Пусткою”. Поетів знайомий, російський історик і фольклорист О. М. Афанасьєв згадував: “З яким задушевним почуттям читав він (М. С. Щепкін. — В. М.) його“Пустку”!”. Між іншим, О. М. Афанасьєв свідчив і про те, що “цей прекрасний вірш… він любив повторювати в своїх бесідах до найостаннішого часу”. Справді, є дані, що М. С. Щепкін особливо часто й натхненно читав “Пустку” після поетової смерті. Газети повідомляли, як артист 30 вересня 1861 р. виступав на літературному вечорі в Московському університеті: “Вірш Шевченка “Пустка”… був прочитаний ним не тільки з натхненням, але навіть із запалом, особливо останні рядки, в яких поет надіявся, що сонце правди, може, хоч крізь сон посвітить”.
Може, ще раз помолюся,
З дітками заплачу.
Може, ще раз сонце правди
Хоч крізь сон побачу…
Відомий юрист і громадський діяч А. Ф. Коні, який зустрічав М. С. Щепкіна наприкінці 1861 р., згадував: “Заливаючись сльозами, читав він помалоросійськи при мені не раз улюблений вірш “Пустка” і продиктував його мені”.
У розповіді слуги Майстра О. Алмазова про останні дні Михайла Семеновича, який уже багато чого забував і час від часу впадав у напівзабуття, привертає увагу пронизливий момент: “І шептали невпинно багато”. Що шепотів умираючий Щепкін? Може, то були поезії Шевченка, які він так любив? Цілком імовірно.

А слышу об ней уже не в первый раз.
Справді, ще наприкінці 1856 р. Я. Г. Кухаренко повідомив Шевченку: “В Москві М. С. Щепкін прочитав мені напам’ять “Пустку”, я, зараз одгадав: се, кажу, Тарас писав. М. С. Щепкін здивовався, що я вгадав. Хіба диво пізнати мову Тарасову, знавши Тараса добре? М. С. Щепкін, по просьбі, списав і передав мені твою, брате, “Пустку”.
Які славні друзі були у Шевченка!