Відвідувачі Національного музею історії України, які побували там в останні два-три роки, відзначають, що екскурсантів стало помітно більше — а серед них значна кількість юні і дітей. Людина, яка наважилася змінити уявлення українців про музеї, — Тетяна Вікторівна Сосновська, працівник культури та радіожурналістка, генеральний директор Національного музею історії України, заслужений працівник культури України. Та нині у неї — непрості часи, бо стала заручницею подій, які не від неї залежать: протест киян проти повільного вкорінення поруч з НМІУ, на території давньої Десятинної церкви, чи то каплиці православної церкви Московського патріархату, чи то вже нашвидкуруч напівтаємно будованого “монастиря”, примушує її тепер тримати удар з двох сторін. Бо тепер і Міністерство культури України вирішило перекласти відповідальність за спробу підпалу протестувальниками нововиниклої “церкви” і за її незаконне перебування на території Київського дитинця на керівника Національного музею історії України. Хоча коріння проблеми заглиблено ще у період президентства Леоніда Кучми, за якого, зазначав речник УПЦ МП єпископ Климент, було дано дозвіл на встановлення тут тимчасової будівлі (намету) — православної каплиці.
— Пані Тетяно, в Національному музеї історії України Ви працюєте не так давно, але зміни — вражаючі. Що виокремлюєте за цей час?
— Дата мого призначення генеральним директором НМІУ — 26 лютого 2015 року. І головне, що відбулося, — музей став місцем, куди приходить значно більше людей, ніж у попередні роки. Цього вдалося досягти суттєво омолодивши колектив, — не за рахунок звільнення старих кадрів, а заповнюючи вільні вакансії випускниками університетів, аспірантами, молодими науковцями. Коли я прийшла, у музеї працювало 3 кандидати наук, — а це дуже мало, бо статус музею вимагає значно вищого наукового рівня кадрів. Нині маємо вже до 30 кандидатів наук та тих, хто готується захистити дисертації.
— У музеї завжди людно. Чим привабили екскурсантів?
— Я багато думала саме про це, аналізувала, що потрібно зробити, аби музей став цікавим і привабливим для відвідувачів, особливо молодих. Адже громадянська позиція формується в юності і саме на основі знання історії свого народу, своєї країни. Але в часи тотального інтернету і телебачення важливо зрозуміти, що саме спонукає людину вийти з дому і прийти до нас, бо зараз легко переглянути будь-яку інформацію у комп’ютері. Я бачила, що в європейських країнах люди багато часу проводять у музеях, і думала, чому у нас не так. Радилася з психологами щодо того, як працювати з молоддю: і шкільного, і студентського віку, а також як виховувати лідерські якості у наших працівників, які повинні бути ініціативними, мотивованими, зацікавленими і цікавими нашим екскурсантам. Багато думали у колективі, як змінити нашу роботу, щоб музей став улюбленим місцем для відвідувачів. Ми частково змінили експозиції, розробляємо нові виставки, тематичні екскурсії, міняємо їхній формат, урізноманітнюємо їх.
— Як саме Ви змінюєте формат екскурсій?
— Ми побачили, що діти найкраще сприймають інформацію, якщо отримують її від екскурсовода, ближчого їм за віком, і нині більшість наших екскурсоводів — молоді люди до 30-40 років. Прийшли до згоди, що не варто бути суворими з екскурсантами шкільного віку, вони повинні почуватися вільно, їхнє зацікавлення має бути щирим. І якщо вони сміються чи голосно обговорюють почуте, не варто зупиняти, адже якщо їх щось смішить чи викликає потребу обговорити, це добре, бо означає активне сприйняття почутого і побаченого. Спочатку частина наших працівників поставилася до такого правила скептично, але дуже скоро ми побачили, що це правильно. І краще не гримати, якщо дитина чіпає щось руками, а пояснити, що це дуже давній і цінний експонат. Це завжди працює. Ще ми помітили, що у вихідні дні у нас багато відвідувачів із зовсім маленькими дітьми. Для немовлят ми встановили у туалетних кімнатах (і чоловічих, і жіночих, адже нині частенько з малюками приходять саме татусі) столики для сповивання — і виявилося, що це дуже доречно. А для 2—3-річних діток у вестибюлі поставили кошик з іграшками.
Ми подбали, аби сама атмосфера музею не тиснула на наших екскурсантів, а була привабливою, світлою. Ми створюємо аудіовізуальне тло у залах музею. Наприклад, у різдвяний період у холі гостей зустрічають мелодії щедрівок, а до сторіччя битви під Крутами у нас звучали мелодії пісень тих часів. У залах — стенди з відео- і аудіосупроводженням тематики. Популярні у нас інтерактивні екскурсії.
— Але зараз для українців фінансово непрості часи, чи готові вони витрачати кошти на музеї?
— 2015 року дохід музею складав 840 тис. грн. Результат 2017 року — 3 млн 600 тис. грн. Тож українці готові витрачати кошти на музеї, але якщо працівники музеїв, — бо це стосується не лише нашого, а й усіх інших музеїв країни, — потурбуються про відвідувачів, докладуть енергії і серця для того, аби всім було цікаво. Не потрібно чекати, потрібно самим закликати до себе — і для цього ми створюємо афіші, сітілайти, оголошення в соціальних мережах. Наші екскурсоводи нещодавно вигадали тематичну екскурсію з каганцями — і екскурсантам цікаво, у вихідні дні навіть є черги. Є у нас нічні екскурсії, є екскурсії для всієї родини, наші молоді науковці читають лекції про УПА чи українських мушкетерів, читав лекції у нас і Святослав Вакарчук. Тематика дуже різна — від історій кохання знаменитих людей до історії відносин України і НАТО.
Серед наших екскурсоводів є кандидати наук, серед лекторів — доктори наук, але важливими є не лише їхні знання, а й те, як емоційно і натхненно вони працюють з групами. Емоція — це те, що може примусити сучасну людину відірватися від монітора і прийти в музей. Тут вони отримують не лише інформацію, а й переживання, занурення в тему, відчуття пов’язаності часів і подій. У нас на вході встановлено гасло “Твоя історія починається тут” — і це повинні пережити ті, хто провів у наших залах кілька годин. Хочу підкреслити, що хоч вхідні квитки у нас не дуже дорогі — від 10 до 100 гривень, але є дні, коли до 12.00 можна прийти і безкоштовно, можливо, хіба що за екскурсію заплатити. Це дні, коли приходять старенькі люди з онуками, вчителі можуть провести класи нашими залами. Для нас важливо, щоб приміщення Національного музею історії України було простором для вільного спілкування, для усвідомлення своєї сутності, свого роду.
— Для багатьох громадських організацій НМІУ став майданчиком для спілкування і творчих пошуків. Чи не складно вам з ними взаємодіяти?
— Це, навпаки, дає свіже бачення для нашого розвитку. Ми разом працюємо над новими темами, вони знаходять у наших залах інформацію, що їм потрібна. Громадські активісти — це переважно молоді люди, які можуть нам підказати, як краще поінформувати в інтернеті про наші заходи і нові виставки. Вони ж наші найкращі помічники, коли ми створюємо нові експозиції про події, які відбуваються нині, свідками і учасниками яких є ми всі. Така співпраця привчає активну молодь до розуміння, що музей — це не склад старожитностей, а свідок історичних подій і процесів, що тут можна зрозуміти, чому наше життя сьогодні саме таке, знайти відповіді на запитання, чому ми такі, а не інакші, і як нам не зробити помилок у майбутньому, побачити джерела подій сучасних, зрозуміти своїх батьків, дідів-прадідів, усвідомити своє призначення. Я намагаюся, щоб наш музей став для громадських організацій дискусійним майданчиком, полем для творчих пошуків.
— За останні роки Національний музей історії України став також ближчим і для науковців-дослідників історії з усієї країни.
— Так. Я пережила період спротиву працівників фондів нашого музею, коли ми вирішили, що наші фонди повинні бути відкриті і для “сторонніх” істориків. Ми маємо багато експонатів і матеріалів, які ще не описані, не вивчені, і у наших науковців, які працюють у фондах, дуже багато роботи — складної, копіткої, ретельної. Але напруга спала, всі заспокоїлися. Зате історична наука, сподіваюсь, виграє.
Раніше я працювала у музеї Тичини. Саме там почала мріяти, щоб люди сприймали музеї як частину свого життєвого простору — цікавого і комфортного для них. Багато чого там вдалося, ми вигравали огляди і конкурси, увійшли у фінал європейського конкурсу “Кращий музей Європи—2014”, і саме тоді мене запросили у НМІУ. От я і намагаюсь показати, що за великого бажання успіху можна досягти і без великих фінансових потоків та впливових патронів. Насправді у нас в країні ентузіастів, які прагнуть працювати навіть попри невисокі зарплати, багато. У нас ніхто не силує працівників, а вони викладаються, творять, бо отримали тут можливості для творчості. Хоча сприяння і моральної підтримки від Міністерства культури, Уряду хочемо мати більше. Як і розуміння, що ми не просто зберігаємо історичні артефакти, а формуємо українську націю та національну ідею.
— Як прокоментуєте події 25 січня навколо “церкви” на території Київського дитинця, коли громадські активісти пікетували її, а потім хтось навіть намагався її підпалити? І чи є у Вас сили і наснага боротись?
— Проблема протестів громадян проти незаконного перебування тут “церкви” виникає періодично. Як мені відомо, перші сталися ще у 2009—2010 роках. Зараз розбираємося детально, хто дав дозвіл на встановлення тут каплиці, хто підписував документи. Я почала цю роботу ще 2015 року, щойно обійняла посаду – і мала тоді багато погроз і навіть підтверджень їхньої реальності. Але злякати мене не вдалось.
— А чи має все-таки ця “церква”, чи то “монастир”, хоч якісь документи, які дозволяють їй тут будувати?
— Будівництво в цій зоні, яка підпадає під захист ЮНЕСКО і входить у заповідник “Древній Київ”, недопустиме. Перші петиції про необхідність знесення цієї будови, тоді ще дерев’яної, подавали активісти ще за часів Президента Ющенка, генпрокуратура проводила перевірку і зазначила, що дозволів на будівництво і документів на право користування земельною ділянкою не виявлено. Але тодішня влада нічого не зробила, і перетворення дерев’яної споруди на муровану тривало. У часи Януковича споруду намагалися узаконити, але поки що немає підтвердження, що це вдалося. Тож працюють тільки наші юристи, громадські помічники, а ще деякі політики-державники, які вважають своїм обов’язком підтримати музей і мене. Усе має бути врегульовано відповідно до українського закону, верховенство права має торжествувати. На жаль, ми не отримали допомоги чи підтримки від Міністерства культури України, яке переклало відповідальність за такі складні політичні, чи ж навіть геополітичні, проблеми на наш колектив. А ще спостерігаю, що деякі люди, користуючись нагодою, до цієї проблеми вплітають ще й інтриги та зводять рахунки.
А я прийшла в музей не боротись, а працювати. Та з перших днів довелося воювати: з архаїчними уявленнями про музейну справу, зі звичкою до радянських методів роботи. Люди з укоріненими комуністичними поглядами не бажають оновлення. Нині відчуваю у собі сили для діяльності не лише на ниві музейної справи, а й охорони і збереження культурної спадщини.
Спілкувалася
Ольга ЖМУДОВСЬКА
