Добре пам’ятаю, як майже 20 років тому Петро Яцик на зборах Ліги українських меценатів (я тоді була її прессекретарем) оприлюднив ідею масштабного конкурсу з української мови. У його уявленні це мало бути щось на кшталт олімпійських ігор, але саме з української мови. Яцик сказав, що дає під цей проект великі кошти, які стануть преміальним фондом конкурсу. На думку мецената, такий захід сприятиме піднесенню соціального престижу української мови, яка й у незалежній Україні дефакто не набула того статусу, який належить саме державній мові у своїй країні.
Виконавчий директор Освітньої фундації Петра Яцика в Торонто Марко Роберт Стех і виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький до найдрібніших подробиць конкретизували цей проект. Він був затверджений на зборах Ліги українських меценатів і його запропонували Міністерству освіти, де проект чомусь зустріли без особливого ентузіазму. Цілий рік там вивчали усі подані з Ліги документи — міністерських функціонерів не задовольняло те, що воно — згідно з положенням про конкурс — не матиме змоги одноосібно його контролювати і визначати (чи призначати?) переможців, які одержуватимуть солідні грошові премії.
І лише коли міністром став Василь Кремень, ідею такої співпраці освітянського відомства і благодійного фонду схвалили. А з легкої руки академіка Ярослава Яцкова (він тоді обіймав посаду першого заступника міністра) конкурс набув статусу міжнародного — Яцків запропонував проводити мовний турнір паралельно з тутешнім у всій світовій українській діаспорі.
Перший мовний марафон стартував у День української писемності — 9 листопада 1999 року і врочисто завершився у травні 2000го. Глибоко символічно, що ця резонансна в освітньому й національному житті України подія відбулася на межі тисячоліть, ідейно поєднавши тисячоліття, що відходить, із тисячоліттям, що починається. І ось підходить до фінішу вже вісімнадцятий мовний марафон.
Про вчора, сьогодні і завтра Міжнародного конкурсу з української мови імені П. Яцика моя розмова з президентом Ліги українських меценатів, головою наглядової ради фармацевтичної фірми “Дарниця”, доктором фармацевтичних наук, професором, завідувачем кафедри промислової, клінічної фармації та клінічної фармакології НМАПО імені П. Л. Шупика Володимиром Загорієм. До речі, ось уже 16 років “Дарниця” — головний меценат конкурсу.— Володимире Антоновичу, минуло чимало часу від початків конкурсу і палких дискусій, якими його тоді зустріли. Гадаю, варто нагадати характерні особливості тієї ситуації…
— Сьогодні це звучить дивно, адже ми спочатку зазнали атак із різних боків. Нас у штики зустріли агресивні проросійські елементи: це закономірно і зрозуміло. До речі, вони першими відчули націєтворчий потенціал, що його несе наш проект. Але на нас почали нападати й непоодинокі представники національнодемократичного табору. Їхні мотиви: ви, мовляв, змовилися з владою і цим конкурсом творите своєрідну димову завісу, яка має приховати від громадськості актуальну мовну проблему. Це буцімто щось на кшталт підсадної качки. Абсурд! Однак це було. Наші громадські діячі звикли ревниво ставитися один до одного, сваритися один з одним без серйозних на те причин. От і маємо відповідний результат. Ще було чимало тих, хто звинувачував нас у розтринькуванні грошей, які можна було б значно ефективніше використати на якісь інші патріотичні проекти. Так, нібито наш проект не патріотичний, і нібито кошти конкурсу державні, а не з наших кишень. І начебто ми не маємо ні юридичних, ні моральних прав вирішувати, на що дати свої кошти.
А ще ціла веремія здійнялася з приводу того, що переможці й призери нашого конкурсу отримуватимуть грошові винагороди. “Ви морально розкладаєте дітей! — безапеляційно заявляли деякі наші звинувачувачі. — Діти самі, з патріотичного обов’язку повинні вивчати державну мову!” Намагалися їм пояснювати: “Гроші мають засвідчити вагу перемоги, важливість знання державної мови”. Нас навіть не слухали, а звинувачували в тому, що ми американізуємо таку благородну справу, як національне виховання дітей, і прищеплюємо їм дух прагматизму. Але що характерно: минуло кілька конкурсів, і ці звинувачення зникли. Нашими адвокатами виступили вчителі та батьки школярівпереможців і призерів конкурсу. Гроші, котрі одержують школярі та студенти, підкреслюють вагу їхньої перемоги, підтверджують, що все це насправді дуже серйозно. Бо за дрібнички й за якісь маргінальні заходи таких сум не виплачують.
— Я теж добре пам’ятаю ту вербальну канонаду з усіх боків, яка супроводжувала перший мовний марафон. Особливо тоді лютували деякі “украінскіє газєти чітающіх на русском язикє”. Але все те давно позаду. Конкурс перейшов через непрості випробування, коли його намагалися знищити найпідступнішими методами: від бойкоту очільниками Міносвіти й аж до немислимих інсинуацій довкола нього. Коли ситуація була найскладнішою?
— Спершу про те, коли вона мала найсприятливіші умови. За часів свого міністерування Василь Кремень був дуже уважним до конкурсу, ставився до нього, як до нашого спільного дітища, за яке ми спільно й відповідаємо. Особисто їздив на відкриття мовного турніру в ті області, де офіційно стартував марафон. Міністр особисто брав участь в офіційному закритті конкурсу і врученні сотень премій його переможцям і призерам, а це було справжнє свято державної мови. Наступні міністри вже не виїздили з нами на відкриття конкурсів в області, й лише дехто з них з’являвся в театрі ім. І. Франка на їх закритті, дехто делегував туди своїх заступників. І це при тому, що в наших заходах брали участь президенти держави, голови Верховної Ради та їхні заступники, конкурсом перманентно опікується Світовий конгрес українців. А в Міносвіти знову й знову прагнуть відсунути його на маргінеси, звести до традиційних олімпіад чи незрозуміло яких конкурсів, одному з яких надали ім’я великого Шевченка. Але міжнародний мовний турнір ім. П. Яцика вже давно став яскравим національним брендом і в Україні, і в світовій українській діаспорі. Аж надто дивний це парадокс. Це абсолютно непорівнянні масштаби. Як на мене, то те, що введене в дію постановою Кабміну від 1 червня 2011 року за підписом Миколи Азарова, має абсолютно розмиту мету. Там ідеться про те, що цей захід проводиться “з метою… виявлення творчо обдарованої молоді, розвитку її потенціалу…” Одне слово, ще один абсолютно пересічний захід, за яким немає мети національного виховання школярів. Освітянські чиновники мовчать про причини живучості такого конкурсу в контексті вже сьогоднішніх подій, коли багато чого офіційно культивованого вчора звучить двозначно чи й одіозно сьогодні. Час би вже в цьому заході, котрий, як запевняли нас високі освітянські функціонери, не є альтернативою нашому, посилити національновиховні акценти. Й увиразнити посилення соціального престижу саме державної мови. Це і є реальний патріотичний наголос.
— Усім пам’ятне протистояння Ліги меценатів із гореміністром Табачником. Завдяки чому організатори конкурсу зуміли вистояти і не дали його пустити під укіс, як це намагався зробити Табачник?
— Поперше, на той час цей престижний популярний проект набув розголосу далеко поза межами України. Коли в Росії почали організовувати конкурси з російської мови, вони відштовхувалися від нашої моделі. Саме конкурс імені Яцика, на який звернуло увагу російське посольство в Україні, інспірував конкурс із російської мови в Росії та в російській діаспорі. Наш досвід такого масштабного мовного марафону вивчали представники посольства Казахстану і його вже запроваджено там. Отже, конкурс ім. П. Яцика — це щось набагато більше, аніж трафаретне тестування з української мови. Подруге, конкурс — це не такий собі стихійний мітинг патріотичних сил з елементами імпровізації. Його зареєстровано в Міністерстві юстиції. Там зазначено, що офіційні організатори конкурсу — Міністерство освіти і науки та Ліга українських меценатів. І відбувається він за участю Міністерств культури, оборони і закордонних справ. Конкурсу присвячено три президентські укази (до речі, не відмінені) й спеціальна постанова Верховної Ради, якою виведено зпід оподаткування преміальний фонд конкурсу. Табачник від усього цього відмахнувся, удаючи з себе волюнтаристареволюціонера, і на своїй пресконференції врочисто заявив: Міністерство організовує свій конкурс і відмовляється від конкурсу імені П. Яцика. (“Нехай його проводять самі меценати”). Причина відмови мінтабачника від конкурсу імені П. Яцика — та, що в Міносвіти, бачте, немає коштів аж на два таких заходи. Ось у таку фразу вклав він свою неправду. Бо наш мовний турнір відбувається головним чином за кошти меценатів, а Табачник вводив в оману громадськість, щоб вона схвалила його ультраблагородні наміри економити міністерські кошти. Отакими й подібними до них методами боролися з нашою справою.
Добре, що разом з нами в обороні заходу стала патріотична громадськість України. Назрівав великий конфлікт. Він уже виразно відлунювався і в українській діаспорі. Мініструкраїнофоб у час владарювання Віктора Януковича таки змушений був пригасити свій руйнацький ентузіазм. Ми самотужки, лише з допомогою освітянської громадськості, провели кілька мовних марафонів. Ще раз з’ясувалося, що наш конкурс не по зубах різним табачникам і Ко.
— Котре з Міністерств, окрім освітянського, нині активно бере участь у проведенні конкурсу?
— Міністерство оборони… Воно щороку (без жодної перерви) проводить у всіх своїх навчальних закладах мовний турнір. Від нас вимагають лише методичні вказівки та преміювання переможців. Щодо Міністерства закордонних справ, то воно ще за часів президентства Януковича цілковито усунулося від нашого проекту і, гадаю, навіть не пам’ятає, що було активно причетним до нього, коли працівники посольств у країнах поселення українців урочисто вручали наші нагороди переможцям і призерам конкурсу імені П. Яцика. Цікаво, що Міністерство культури навіть у часи Януковича виконувало покладені на нього обов’язки в конкурсі. Його керівники нагороджували цінними подарунками на сцені театру ім. І. Франка наших конкурсантів. Міністерство резервувало залу театру для проведення цих урочистостей і сплачувало за оренду. І ось незбагненний парадокс: після перемоги Революції гідності Мінкульт категорично відмовився сплачувати оренду театру (це тепер регулярно робить фармацевтична фірма “Дарниця”). Такий факт наводить на сумні роздуми: владі, що прийшла з перемогою Майдану (принаймні мінкультівській!), байдужі національні, патріотичні проекти. Виявляється, для міністрів культури за часів Януковича такі проекти, як наш конкурс, були пріоритетними, а нинішнім очільникам цього ж Міністерства це вже нецікаво. Аж надто двозначна ситуація для команди Євгена Нищука. Ми намагалися достукатися до нього та його помічників, щоб одержати пояснення такого ставлення до конкурсу й до ігнорування обов’язку, записаного за Мінкультом в офіційних документах Мін’юстиції, але, гадаю, легше одержати вичерпну й конкретну відповідь на своє звернення до Президента США Дональда Трампа, аніж до нашого Міністерства, яке очолює “голос Майдану” Євген Нищук. Як тут не згадати сумні слова Франца Кафки: “Революції проходять по землі весняними водами, а після них осідає намул нової бюрократії”. Мені прикро це говорити, але — мушу! Бо це стосується не особисто мене, а справи беззаперечно важливого значення й ефективного патріотичного виховання підростаючого покоління. Не чиновникамтимчасовцям визначати, що є пріоритетне, а що не пріоритетне чи другорядне в діяльності державного органу. Держава починається не з чиновників, яких ми наймаємо на роботу і яких утримуємо, а з нас, громадян, і з громади, і з громадської думки. Це — аксіома. І вона — на противагу теоремам — не вимагає жодного доведення. Чиновники замахнулися вже на приватизацію держави. Вони сіли нам на голови і хочуть переконати, що саме така ситуація — нормальна. Мусимо поставити їх на місце, регламентувати в обов’язках та правах і поставити під контроль громадськості. Не ми, громадяни, для чиновників, а чиновники для нас, громадян.
— Хто нині є найбільшою опорою у Вашому проекті?
— Найперше — національно свідома освітянська громадськість, яка працює в нашому конкурсі на волонтерській основі. Активну підтримку маємо від “Просвіти”. Зрозуміло, що без усіх цих патріотів ніякого конкурсу не було б. Тут я міг би називати і називати імена тих, хто вже вписав себе своїми діяннями в історію конкурсу. Нині ж назву тільки кількох із них. Голова журі конкурсу — директор Інституту української мови НАНУ Павло Гриценко, який часто бере на себе не тільки роль головного арбітра, а й співорганізатора всього мовного марафону, що подеколи дуже дратує деяких чиновників від освіти, яким хотілося б покерувати, то в механізмі тестування, то в роботі журі, але ми вважаємо, що Гриценко з його “командою” — найавторитетніший і найоптимальніший варіант. Маємо безмежно принципового голову наглядової ради марафону в особі доктора філології, професора університету “Львівська політехніка” Ірини Фаріон, яка теж дратує чиновників своєю безкомпромісністю. Але, на наше тверде переконання, саме на цьому посту і повинна бути така непоступлива в принципах людина, як Ірина Фаріон. Маємо постійну фінансову підтримку і виразний патріотичний голос Фундації імені Івана Багряного з США та Союзу українок Австралії. Принагідно скажу і про тих, хто не шкодує коштів на премії школярам, студентам, військовикам і вчителям. Ось уже 15 років їх вручає від себе Юлія Тимошенко. Маємо низку премій, встановлених народними депутатами, які упродовж років не відмовляються від своїх зобов’язань. Є кілька людей із діаспори, які також впродовж тривалого часу лишаються меценатами конкурсу. Поміж них назву письменницю Лесю Богуславець (у миру — Ткач), доньку світлої пам’яті Дмитра Нитченка, яка є меценатом усіх 18ти мовних турнірів.
— Як Ви вже згадували, конкурс одразу стартував як міжнародний. Чи дуже важко через цю особливість давати йому раду?
— Звичайно, маємо через це низку специфічних проблем. Перша: у деяких країнах (скажімо, Латвія, Грузія, Казахстан) є державні українські школи й гімназії, де учні знають українську мову на доброму рівні. Звичайно ж, у цьому з ними не можуть конкурувати, наприклад, конкурсанти з Башкортостану, Фінляндії чи Греції, де є тільки недільні українські школи. Отож ці діти програватимуть у змаганні з учнями державних українських шкіл згаданих країн або ж українських шкіл Канади. Тому для кожної країни, в якій діти беруть участь у нашому турнірі, маємо окремі завдання, що разюче відрізняються між собою рівнем складності. Й українці Австралії чи Канади не змагаються з українцями Португалії чи Італії. Ми відзначаємо і преміюємо окремо конкурсантів у кожній країні. Сказати б, переможців на місцях. І не зводимо їх у змаганні з представниками інших країн. Їхня участь у нашому проекті — дорогоцінне свідчення української солідарності й високий моральний приклад для дітей в Україні. Ми наголошуємо їм: ваші ровесники в чужих країнах, де від них ніхто (може, тільки за винятком батьків) не вимагає вивчати українську, вивчають її, хочуть знати мову свого народу, мовби відчуваючи свій великий борг перед ним і, як на мене, це принципово важливо, це має виховний потенціал.
— Наскільки я знаю, конкурс щороку відкривається в іншій області. Так було задумано на його початках?
— У такий символічний спосіб ми прагнемо об’єднати Україну, постійно наголошуючи: це — наша земля, наші небеса, наші води, наша мова. Це все — Україна, яку кожен із нас при народженні одержує у спадок і за яку несе особисту відповідальність. Ось такий лейтмотив нашого конкурсу.
— Де відкриватиметься ХІХ конкурс?
— Нині з цього приводу тривають консультації. Може, буде одна з цих трьох областей: Тернопільщина, ІваноФранківщина, Сумщина. Щоправда, сьогодні часто лунає побажання відкрити його нарешті в Києві. Щоб не тільки закривати в столиці. Одне слово, продискутувавши всі ідеї і все зваживши, ми ухвалимо остаточне рішення, про яке повідомимо під час закриття XVIII конкурсу в столичному театрі ім. І. Франка (до речі, він — також один із колективних меценатів нашого проекту), як завжди в першій половині травня, коли відбуватиметься офіційне закриття мовного марафону і вручення його найпрестижніших премій. І в залі ви побачите багато знайомих облич видатних людей нації, а на сцені в прекрасних і розумних дитячих обличчях вгадуватиметься завтрашнє України.
Спілкувалася
Світлана КОРОНЕНКО
