16 лютого виповнилося 205 років С. С. Гулаку-Артемовському
Ольга ОСИПЕНКО,
провідний науковий співробітник музею С. С. ГулакаАртемовського, м. Городище Черкаської обл.
Україна відзначає 205-ту річницю співака, актора, основоположника національної класичної музики, автора першої вітчизняної опери “Запорожець за Дунаєм” Семена Степановича ГулакаАртемовського. Відзначає більш ніж скромно, належно не віддавши шану тому, хто пробуджував національну свідомість, навчав любити Батьківщину понад усе. Але добре вже те, що не забули, добре, що він із забуття повертається до свого народу.
Адже до 1935 року навіть точної дати народження корифея української музики не знали. Більше того: місце його вічного спочинку аж до 1952 року було невідоме. Лише коли після війни у Москві відновили декади української літератури та мистецтва, згадали і про ГулакаАртемовського. Артисти музичного театру ім. Станіславського і НемировичаДанченка разом із режисером Камерницьким за підказкою доглядальника Ваганьківського кладовища Івана Лепехи серед хащів бузку відшукали скромний надгробний камінь з написом: “Семен Степанович АртемовськийГулак. Скончался 6 апреля 1873 года, 58 лет”. Тоді ж на могилі митця встановили чорну лабрадоритову колону з мармуровою вазою угорі.
Уточню, що митець відійшов у вічність 5(17) квітня 1873 року на 61му році життя в стані глибокої депресії, всіма забутий.
На останьому твердженні ніхто ніколи не акцентував уваги.
А починалася його творча кар’єра просто блискуче! Після навчання за кордоном з тріумфом виступає на петербурзькій сцені, якій віддав понад два десятиліття. У ті часи публіка йшла саме “на Артемовського”, щоб насолоджуватися неповторним, надзвичайно широким за діапазоном голосом.
Так, сьогодні почути його не можемо, бо в часи співака звукозапису ще не було, але довіримося свідченням сучасників, які зналися на музиці й були від нього просто в захопленні. Ось твердження великого Глінки: “Красивішого голосу, ніж у Артемовського, мені не доводилося чути”. “Баритон, якого ми ще не чули”, — твердить поет Н. Кукольник. Найвища, “генеральська” похвала генерала Моллера: “Яка то гармата вчора ревіла?”. Висока мистецька оцінка редактора “Літературної газети” Ф. Коні: “Артемовський має дуже приємний basso cantanto”. Оцінка друга і земляка Тараса Шевченка, який сам був неабияким співаком: “…А надто як Артемовський Руслана співа, то так, що аж потилицю почухаєш — далебі правда! Добрий співака, нічого сказать”.
1863 року в Маріїнському оперному театрі відбулася грандіозна вистава “Запорожець за Дунаєм”. С. Артемовський блискуче виконав головну оперну партію Карася.
Тоді співак і композитор перебував на вершині слави, на самому олімпі мистецької сцени, у повному розквіті творчих сил і енергії.
У ті часи артист імператорських театрів, який прослужив на сцені 20 років, отримував право на пожиттєву пенсію. С. ГулакуАртемовському, як і іншим талановитим артистам, надали право продовжити сценічну діяльність дворічною службою вдячності. Протягом цього часу він отримував і пенсію, і зарплату.
Лише дуже заслуженим співакам, особливо талановитим митцям дозволялося виступати на сцені скільки вони хотіли.
Тож коли у нашого земляка термін дволітньої служби вдячності закінчувався, маючи небувалу сценічну славу, він звернувся у дирекцію імператорських театрів з проханням: “По закінченні 20літньої моєї служби у дирекції імператорських театрів, я маю службу вдячності, яка закінчується у травні наступного 1864 року, відчуваючи в собі творчі сили для роботи на сцені, маю честь покірно просити дати мені можливість продовжувати службу на сцені імператорських театрів.
Артист Артемовський. 1863 року, грудень 8 дня”.
Митець сподівався, що йому дозволять нести службу вдячності пожиттєво, як, наприклад, його колезі Осипу Петрову. Але прохання не задовольнили, артиста звільнили з відомства театральної дирекції, а адміністрація російської імператорської опери розірвала з ним контракт.
Востаннє у Петербурзі Семен співав на сцені Александринського театру 29 травня 1864 року. Того вечора йшла тринадцята вистава опери “Запорожець за Дунаєм”, у якій він виконував партію Карася. Прихильники його таланту прийшли попрощатися з улюбленим артистом.
Ось тут і розпочинається особиста трагедія Семена ГулакаАртемовського.
Йому надзвичайно боляче залишатися у Петербурзі — без сцени.
Ще вчора — бурхливий світ, театр, оплески, сотні людей, вдячне “браво!”, а сьогодні — мертва квартирна тиша, яка для артиста рівнозначна смерті.
Він розгублений, пригнічений, спустошений. Його енергійна натура нестримно протестує проти бездіяльності, вимушеного спокою…
Не може збагнути, зрозуміти, звикнути.
Тому й не мириться: тікає від невимовного душевного болю, рятується переїздом до Москви, на батьківщину дружини Олександри Іванівни Іванової. Вона була піаністкою і арфісткою, дочкою декоратора московських театрів і балерини, разом із чоловіком брала участь у концертах, її портрет часто був поруч із його на афішах, але до наших днів не зберігся.
У Москві доля начебто усміхнулася. Зв’язки родичів дружини та гучна слава артиста допомогли повернутися на сцену. Але в московському Великому театрі Артемовський проспівав лише один сезон…
У грудні 1865 року в газетах з’явилося повідомлення: “Співак Московської опери Артемовський залишив службу при московських театрах. Він прослужив на оперній сцені майже 25 років”.
І до сьогодні офіційною причиною відставки вважається втрата голосу. Під час співу відбувалося величезне навантаження на голосові зв’язки, адже мікрофонів не було. Оксамитовий голос Семена і справді давав збій. Він важко брав високі ноти.
Але ж на сцені були не лише головні ролі, не обходилося й без епізодичних, другорядних, де співалося зовсім небагато, або й не співалося. С. ГулакАртемовський мав величезний сценічний досвід, і там, де не міг зачаровувати голосом, зачаровував артистизмом, адже, до всього, був ще й надзвичайно талановитим актором.
Підтверджують цю думку рядки його листа: “…відчуваю ще в собі творчі сили для роботи на сцені…”.
Одним словом, такими самородками, як С. ГулакАртемовський, — не розкидаються. Бо справжньому таланту завжди знайдеться місце.
Але ті, хто так високо підняв його на Олімп Слави, безжально й кинули донизу.
То яка ж тоді істинна причина відставки ГулакаАртемовського?
І саме тут доречно сказати про зв’язок часів: минулого і теперішнього. У Російській імперії, тодішній і сьогоднішній, тільки роки різні, а порядки одні: нетерпимість до “чужорідного тіла”, до “інородця”, який затесався у “русскій мір”, проте так і не став його часткою, бо не захотів, що для шовініставеликороса є найбільшим злом.
Тодішня система, використавши великий талант, своєрідно помстилася йому за небажання стати “їхнім”.
Справді, Семен ГулакАртемовський завжди пам’ятав своє славне козацьке походження, чудово знав історію України, не цурався на чужині рідної мови. Так, він співав французькою, італійською, російською. Та у душі беріг рідну.
Сучасники свідчать, що він так і не позбувся українського акценту, йому були притаманні суто український гумор, гострий розум, дипломатична хитрість. Знаємо його багатолітню дружбу з відомими людьми того часу (зокрема і з Тарасом Шевченком), які мали власну, відмінну від владної, думку про суспільний розвиток, тодішні порядки тощо. То чи міг бути Артемовський “їхнім”, якщо дружив з ворогом?..
Дійшли до нас і його висловлювання на зібраннях і в пресі, які, безперечно, не могли подобатися царській владі. Навіть сказані у зв’язку з проектом Петербурзького водопроводу 1858 року: “…Тільки так бідний клас петербурзького народонаселення буде мати змогу користуватися чистою, здоровою водою”, — сприймалися як доказ його симпатій до простих людей.
Нарешті, композитор написав оперу “Запорожець за Дунаєм”, що стала окрасою не російського, а українського музичного мистецтва. А цього вже російське театральне чиновництво йому не пробачило.
Щирий, наївний, довірливий, як дитина, Семен, напевне, так і не збагнув, що не став за свого чужим людям, яким дарував свою неперевершену пісенну творчість, навзамін прагнучи тільки одного: залишитися самим собою і сином рідної землі. Що так природно, але лише не в Росії.
Саме таких висновків доходиш після опрацювання документів та листів Семена ГулакаАртемовського того періоду. Хай це звучить як гірка іронія, але якби наш земляк носив прізвище Сідоров, то служив би в театрі до кінця своїх днів. А через те, що був українцем не лише за прізвищем, а й по духу, то йому показали, де в імперії таким місце.
Він важко переживав відставку. Свідченням депресивного стану композитора, глибокого душевного переживання є лист, написаний артистом майже через рік після звільнення, до колеги Павла Васильєва у Вільно із проханням поставити там “Запорожця”. Це була остання надія. Але запрошення у Вільно так і не отримав.
На той час він квартирував на околиці Москви у Підновинському — жив із дружиною у невеличкому будиночку, який належав Кудринській церкві Різдва Христового. Семен Степанович зазнав немало горя — поховав дочок Олександру й Варвару та сина Василя. Гасив невигойні рани улюбленою роботою, та її відібрали.
Митець намагається захопитися читанням, новинами науки, але глибокий депресивний стан не покидав його. Артист, людина сцени, яка звикла до живого спілкування з людьми, лишається хоч і з коханою людиною, але без того, що стало суттю і змістом існування.
Через прірву років життя кожної відомої особистості обростає легендами. За однією з таких, зів’яла троянда в руках Артемовського ожила, і він зрозумів, що руки його особливі. Відтак почав зцілювати людей, бо ще з часів навчання за кордоном був знайомий із теорією фізіолога Месмера, за якою деякі люди здатні черпати енергію з космосу. Цією енергією можна впливати на фізичний і духовний стан хворих. Тож деякі дослідники життя співака твердять, що він володів гіпнозом. Проте це зовсім не так. Бо як насправді лікував “магнетизер Артемовський”, можна прочитати в журналі “Ребус” № 4—5, 1884 року в спогадах його пацієнтки: “Хвилин за п’ять до вітальні увійшов пан у фланелевій блузі, високого зросту, міцної статури, на вигляд років 50. Це був Семен Степанович. Він підійшов до мене і запитав:
— Ви бажаєте лікуватись? Але я не медик і жодних ліків не даю, окрім звичайної води та маслинової олії.
— Я чула, що ви лікуєте магнетизмом.
— Ті, хто сюди приходить, — пояснив він, — лікуються лише молитвою, інакше раджу вам звернутися до медика. Без молитви магнетизм нічого не вартий”.
Отже, Семен Степанович лікував людей молитвою. Він жив на подвір’ї церкви, де “лікувальний гіпноз” і йому подібне були несумісні з православною вірою. Нагадаю, що композитор походив зі священицької династії і навчався в духовній семінарії.
Як і належить сину священика, був високопорядною людиною, дотримувався Божих Заповідей. Мав Бога в серці й душі.
За спогадами сучасників, був людинолюбом, виступав у благодійних концертах, завжди допомагав нужденним, жертвував гроші пораненим, сім’ям полеглих на війні. Ніколи не мріяв про багатство, бо жив біблійною істиною: “Не шукайте скарбів на землі, а творіть їх на небі”, адже все на землі тлінне, вічне лише духовне — безмежна любов до рідної ненькиУкраїни, її народу, звичаїв, традицій, чим сповнений невмирущий “Запорожець за Дунаєм”…
Морально пригнічений, доведений до відчаю, “магнетизер Артемовський”, а колись “перший бас імператорської опери” дощової весни 1873 року підхопив запалення легень і ослаблений глибокою депресією, не зумівши перебороти недугу, відійшов у вічність.
Всіма забутий…
Семен ГулакАртемовський, як і його великий приятель Тарас Шевченко, по суті, став жертвою “русского міра”. Через те, що не захотів його прийняти, бо належав до іншого світу, якому і через століття зізнається у вічній любові вустами нескореної Одарки в безсмертному “Запорожці”:
Україно, рідний краю,
Серцем я тебе кохаю…
