Едуард ОВЧАРЕНКО
У Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка вдвістіп’ятдесяте показали виставу “Шельменкоденщик” Григорія КвіткиОснов’яненка, постановку якої здійснив Петро Ільченко. Прем’єра відбулася 15 жовтня 1999 року.
Майже 20 років ця вистава була й лишається однією з найпопулярніших у репертуарі театру. У цьому спектаклі поєдналися довершеність класичного твору, винахідливість режисерського мислення та вишуканість акторської майстерності. За роки, що минули від дня прем’єри, вистава побувала у численних гастрольних турне і по Україні, і за її межами, представляла мистецтво франківців на всеукраїнських і міжнародних фестивалях. Для багатьох акторів, які брали участь у виставі, вона стала доленосною.
Проте головним іспитом для її учасників стали покази “Шельменкаденщика” в червні 2016 року в містах Кремінне і Сватове в рамках мистецької акції “Український Донбас”. Тут гостре слово Шельменка, його народний гумор, азартна кмітливість з особливою силою стверджували життєдайність українського народу, який спроможний творити дива.
Про те, як народжувалася вистава, якою вона стала нині, наша розмова з митцями, що її створювали.
Петро Ільченко, заслужений діяч мистецтв України, режисерпостановник:
– Все, що створили українські класики, — це справжній подвиг. Тільки сильний народ у колоніальному існуванні зміг створити таку велику, різножанрову, глибоку за засобами виразності літературу і, зокрема драматургію. Українську класику глядач дуже любить. І це стосується не лише Києва та Львова. Коли Донецький український театр очолював Марко Бровун, там завжди були аншлаги. І зараз складно потрапити на українську класику в Херсоні чи Миколаєві, адже всі квитки викуповують наперед. Тому я з особливим пієтетом працюю з українською п’єсою.
20 років тому один з акторів театру ім. Франка Євген Свиридюк готувався до 60літнього ювілею. Шукали п’єсу до цієї події. Оскільки пан Євген — людина спортивна, то вирішили поставити “Шельменкаденщика”. З ескізами постановки ознайомився генеральний директор театру Михайло Захаревич, ідея йому сподобалася і майбутню постановку включили до плану.
Вистава постійно змінюється. Приміром, на початку другої дії йдеться про конфлікт між християнами та мусульманами. Дехто з артистів пропонував скоротити цей епізод, адже він зараз не на часі. Мені вдалося його відстояти. Коли почалася війна в Югославії, то цей уривок глядачі зустрічали оплесками, настільки він був гострий і точний. Коли ситуація у цьому регіоні нормалізувалася, відповідно інтерес глядачів до цього уривка зменшився. Тобто, в різні періоди епізоди геніальної п’єси можуть звучати гостріше, актуальніше.
За 19 років змінилося спілкування акторів і залу. Ми возили “Шельменкаденщика” до Львова і Севастополя, Вінниці і Мінська, Москви і Черкас. Це різні глядачі, але я бачив, як актори ловлять енергетику залу. Заслуга багаторічного успіху вистави – виконавці. Справжнім моторомрушієм спектаклю є Шельменко у виконанні Анатолія Гнатюка.
Уже 250 разів Олексій Паламаренко зіграв Скворцова. Як правило, у фільмах і виставах цей персонаж ніколи не був помітною фігурою, а в нашій постановці Скворцов на рівні Шельменка, це збагатило виставу, додало їй ансамблевості.
Володимир Коляда в образі Шпака водночас добрий і деспотичний. Іраїда Цареградська колоритно втілила образ сільської дами Фенни Степанівни. Також згадаю Валерія Дудника, Євгена Шаха, молодих акторів Віру Зінєвич, Олену Яблучну, Ларису Красовську. І, звичайно, ж корифея нашого театру — Галину Яблонську. 19 років вона грає в цій виставі. Молодечий запал виходить саме від артистки, яка нещодавно відзначила 90річчя.
Сценографію тоді робив студент другого курсу Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, вихованець Данила Лідера Олег Татаринов. Він створив оглядовий майданчик у саду, який постійно трансформується. І тому сценічний простір постійно нестандартний. В автора це просто сад Шпака, а в нас цей сад постійно змінюється, залежно від колізії і конфлікту. Це дуже важливо. Сьогодні Олег Татаринов — відомий митець, головний художник Київського академічного театру юного глядача на Липках.
Музичний супровід створювали разом з нашими театральними спеціалістами.
Анатолій Гнатюк, народний артист України, виконавець ролі Шельменкаденщика:
— На мене ця роль “звалилася”, як подарунок долі. Запросив зіграти Шельменка режисер вистави. Ми цікаво працювали над спектаклем, на сценічному майданчику завжди було весело у творчому розумінні цього слова.
Вдячний Петру Ільченку. Він із тих режисерів, які довіряють актору, мудрий стратег, заохочує під час роботи над роллю: щось зайве відсікав, цінне залишав. І так спільними зусиллями у нас вийшла дуже яскрава, весела, розумна вистава.
За ці роки змінився я, змінився мій персонаж. Як мінімум він подорослішав, а як максимум — помудрішав. Та все одно треба грати так, щоб глядач відчув і зрозумів. Можливо, навіть на підсвідомому рівні. Для цього й існує велика українська драматургія.
Наша вистава — сміх крізь сльози. Головний персонаж — символічний, знаковий герой для української літератури, українського народу. Шельменко, по суті, в неволі, але він викручується так, що залишає всіх, кого треба, в дурнях, знаходить правильну відповідь і перемагає.
Під час Другої світової війни вистава “Шельменкоденщик” у постановці Театру ім. Івана Франка найчастіше була на передовій. І це зрозуміло, бо коли Шельменко з будьяких ситуацій виходив “сухим із води”, завжди був переможцем, то й солдат вірив, що з цієї м’ясорубки він повернеться живим.
Ми ніколи не думали, що Шельменко знову опиниться на передовій. Але так воно, на жаль, сталося. І коли ми отримали запрошення і можливість поїхати в АТО, а керівництво театру фінансово і технічно організувало цю підтримку, то дуже зраділи.
З виставою приїхали на Донеччину, до нас привезли бійців із передової. Ми спробували підняти їм настрій, розсмішити, додати оптимізму. І коли вони почали сміятися, коли з глядацької зали пішла надзвичайна хвиля позитивної енергії, коли відчули, що ми з глядачами — єдиний живий організм, то це було просто неперевершено. А після вистави ніхто не хотів розходитися. Ми з солдатами фотографувалися, розповідали якісь історії. Це були незабутні зустрічі.
