Лариса КОПАНЬ,
член НСПУ
Це гірке запитання напрошується, коли чуєш, що черговий інститут перейшов на “дводенку”, що студентихіміки поїхали на практику за кордон (чи повернуться?), що юні винахідникистаршокласники одержали міжнародні премії, а в рідній школі не знайшлося для них ні шани, ні уваги, ні визнання, коли бачиш стоси рукописів, відкладених видавцями “до кращих часів”.
А коли мають прийти ті “кращі дні, години, хвилини”? От, скажімо, сучасникам Грушевського чи Винниченка нинішні десятиліття, очевидно, бачилися сонцесяйними. Та за великим рахунком вони такими і є. Держава здобула незалежність, стільки віків омріювану! Таку бажану й вистраждану, поетамигеніями оспівану.
І що ж виходить? Нація, напружуючись, прагне зберегти Вітчизну, від якої окупант живими шматками відриває Крим, Донецьк, Луганськ, руйнує села, мінує поля, де мали б колоситись хліба, заливає шахти, вивозить обладнання…
Як у цій ситуації має діяти керівництво держави, застрашеної агресором? Правильно: “Все для фронту! Все для перемоги!” А що вимальовується у новому бюджеті? Витрати на МВС, Генеральну прокуратуру і Нацгвардію перевищують бюджет Збройних сил воюючої України.
Відомо, що у Сінгапурі навели порядок, знищивши корупцію з допомогою судів, поліції, каральних органів. Можливо, в Україні заплановано випробувати сінгапурську систему? Тому великі витрати на МВС… А ще подумалося, що не все ж прямолінійно довбнею перемагати, нині час такий, що знання стали наймогутнішою силою. І одразу пригадалися пропоновані “реформи” в нашій школі: скорочення годин викладання фізики, математики, хімії, гаряча дискусія навколо пропозиції об’єднати біологію, географію, астрономію, екологію, ті ж фізику та хімію, якщо вони не є профільними, і викладати в межах одного предмета “Людина і природа”.
Добре, що остаточне рішення ще не ухвалили. Але те, що в новому бюджеті фінансування освіти зменшено, оптимізму не додає.
Нещодавно “Видавничий дім ШКОЛА” звернувся з відкритим листом до міністра освіти і науки України та до Державної наукової установи “Інститут модернізації змісту освіти”. На прикладі свого гіркого досвіду “грифування” двох робіт у Державній науковій установі видавництво звертає увагу “на неприпустимий рівень недбальства в роботі вищезазначеної установи, та на вкрай насторожливу й небезпечну тенденцію до штучного стримування темпів і рівня розвитку наших дітей через спрощення та зниження рівня складності навчальних програм, підручників, посібників…”
Багато говоримо про “війну за імена” — тобто про нашу історію як серйозну складову гібридної війни. Росія не вагається, називаючи видатних українських вчених “русскімі”. Тобто намагається довести світові, що ці “хохли” нічого не варті, у них і в генах тільки гречкосійство і на більше вони не спроможні.
Мовляв, є народилідери, це насамперед “вєлікій русскій”, а якщо про свою гідність заявить українець — це, звісно, націоналіст, бандерівець.
Десятиліттями, століттями привчали українця до покори, до безумовного сприйняття своєї меншовартості. Так то було ще у під’яремні часи. А нині, в Україні “вольній, новій” маємо не тільки втішатися деклараціями, а й дбати про розвиток економіки та науки, чим забезпечили своє входження до когорти успішних країн США, Німеччина, Японія…
Ну, про економіку делікатно промовчу, бо щодня їжджу повз “сліпі” вікна колишнього Дарницького шовкового комбінату, знаю від своїх земляківзапоріжців про закриті цехи й заводи, зупинені конвеєри, завмерлі металургійні комбінати. А ось про те, як сьогодні уряд дбає про науку, а головне, які плани у нього на завтра, боляче говорити, але ще мусимо.
Це — як про онкохворобу: або оперуй вчасно, або помирай.
Як стало відомо з преси, Мінфін України надіслав листа до НАНУ (№ 04130 1719/35910 від 20.12.2017 р.) про те, що фінансування за новою бюджетною програмою НАН України на 2018 рік розпочинається… з 1 липня 2018 р. Шановні аспіранти, доценти з кандидатами, — вимикайте свої установки, бо вже йдеться не про ваші копійчані зарплати, а про те, що інститути не мають за що придбати реактиви, установки, оплатити електроенергію. А нові космічні траси можете малювати на стінках студентських гуртожитків, — це ж краще, ніж на тюремній стінці Лук’янівки, як довелося винахіднику і революціонерові Кибальчичу.
Гуманітаріям взагаліто простіше: свої геніальні дослідження, романи, поезію, переклади “запускайте” в Інтернет, хтось та надибає. “Книжка — продукт віджилий”, — так вирішили наші очільники і легко відмахнулися від різних там серій: “Соціальнозначущі видання”, “Бібліотека Шевченківського комітету”, “Історія і сучасність”…
Не фінансувала держава 2017 року такої чудасії, і прожили ж, і статки мільярдерів не всохли, а зросли.
Як зазначив у своїй статті “…І про науку в Україні можна забути” (2016 р.) український фізик Вадим Локтєв: “У нас наука (насамперед фундаментальна) та її носії — вчені й педагоги — перебувають серед принижених верств суспільства. Врештірешт, науковоосвітня сфера перестала бути престижною як сфера діяльності або працевлаштування…” І далі з болем пише: “Як активний учасник різноманітних наукових досліджень у галузі фізики, можу уявити, як успішно розвиватиметься країна, яка не економить на них. Так само не важко окреслити плачевні перспективи країни, в якої наука стала другорядним чинником її розвитку. Тому, знаючи не з чуток про стан справ із наукою та освітою в Україні, беру на себе відповідальність прогнозувати: якщо наявні тенденції не будуть свідомо і рішуче зламані вищим керівництвом держави, яке — ще раз наголошу — поки що практично нічого не робить у цьому напрямі, передовою Україна не буде ніколи і безповоротно зникне з наукових мап світу”.
Люди добрі! То що ж нам робити? Знаємо, що без культури, науки, без інтелекту нації не підняти державу, і мовчки спостерігаємо, як цей інтелект знищують. Лише розмірковуємо тихцем: це від дрімучої глупоти наших вождів чи з наводки ворога — ми ж бо воююча держава?
А може, наші інтелектуали з останніх сил накреслять план порятунку України — реальний, дієвий, оперативний, адже співається у нашому Славні: “Ще не вмерла України ні слава, ні воля…”
Зарубіжні специ — грузинські, канадські, литовські, єврейські, польські, — хоч якими високими зарплатами їх зваблювали — довели, що покладатися маємо тільки на себе, на своїх фахівців.
На студентську молодь, тих, хто цілеспрямовано здобуває освіту, і для кого “вітчизна”, “нація”, “народ” — не порожні звуки. Хто свою патріотичну школу проходить гарячими стежками війни. А ще — на дорогоцінних носіїв високої культури й досвіду народу, які нині відзначають свої поважні ювілеї.
Нова еліта, що потужним пагоном виростає з національного кореня — надія України. Та як бачимо, не потрібна вона вождям.
Бо з інтелектуалами завжди морока.
