Пам’яті Олександра Завгороднього
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Мене мучить совість за те, що не відповів на його лист.
Одержав його десь за тиждень до того, як мав лягати в лікарню. Загрузлий по горло в рутинні клопоти, хапаючись то за те, то за те (бо ж усе — ніби невідкладне), вирішив: обізвуся до нього вже після лікарні.
Звичайно, можна було б відписати щось таке: радий твоєму листові, завжди пам’ятаю наші естонські одіссеї, спробую десь твої вірші прилаштувати (він прохав посприяти з друком) і ще щось етикетне. Але годилося сказати Олександрові якісь людські слова, хоча б чимось його підбадьорити, бо лист його був сумний. Знаючи Сашкову терплячість і ненав’язливість, зрозумів, що за тими рядками — владно погамована зрозпаченість. Ось уже стільки років вони з дружиною живуть далеко в селі (квартиру в Дніпрі віддали доньці), а самі, зі своїми нужденними пенсіями й нажитими недугами вирощують якусь городину й садовину, щоб було для себе та для доньки з внучкою. Але на це Олександр не нарікав, навіть хвалився своїми скромними господарчими здобутками. Він справді небагато вимагав од життя для існування на рівні аскета.
Із глибоким сумом він писав, що цілковито випав із літературного процесу — хтозна відколи не бачив надрукованим жодного свого віршованого рядка, нікому не потрібні його переклади. Десь там з’являються нові літературні імена, відбуваються презентації і творчі вечори, виходять (хоч і мізерними накладами) книжки, а він, нікому не потрібний, і, здається, всіма забутий, сидить у глухому селі й тоскно думає, що зовсім не таким уявлялися йому ті часи, коли він, скинувши з шиї хомута служби з її щоденною повинністю переписувати плоскостопі речення й розставляти коми, нарешті сповна віддасться тому, до чого лежить його душа.
І ось вони, ті дні: нарубай дров, наноси води, прополи город, сходи до сільмагу купити якихось харчів — і сідай твори скільки душа забажає. А створене можеш почитати дружині, собаці й котам. Бо кому ще нині в Україні потрібні рядки його улюбленого Юхана Лійва в Олександровому перекладі? І кого в них більше — Лійва чи Завгороднього?
Залиште мене, залиште мене,
спокій у грудях і не майне,
я, ніби горепташа сумне,
о, рідний краю, — сяйво чарівне!
О, рідний краю, — сяйво чарівне,
я, ніби горепташа сумне.
Залиште мене, залиште мене,
спокій у грудях і не майне.
Очевидно, мало що так важко гнітить людину, як відчуття її непотрібності, котре затягує її в безвиводну депресію. Сашко в листі не педалював на цьому, але його внутрішній стан звідти легко вгадувався.
Кілька років до того Завгородній хвалився мені, що взявся укладати словник української синоніміки. Що до виписаних ізвідусюд лексем додає свої словотвори (він справді був мастак на неологізми — часто вистрілював ними, як кулеметними чергами. Особливо тоді, коли був у доброму гуморі). Ця робота розтяглася в нього на довгі роки, і він не уявляв, скільки ще вона триватиме. Не знаю, на чому урвалася ця подвижницька праця. Знаю тільки, що Завгородній в останні роки не переставав призбирувати слова до своєї синонімічної колекції, а також як мотто до кожного гасла писав вірш. Ось, наприклад, “До березня”:
Нарешті довгожданий березіль,
Коли шпачок хмеліє — дочекався
І сонячного вигойду розгіль,
І неба українського причастя.
2011 року в дніпропетровському видавництві “Ліра” вийшла (накладом усього 300 примірників) збірка його вибраного “Лет”, де поряд із віршами, поетичними перекладами з естонської, фінської, литовської, шведської, іспанської, французької та польської коротко представлено й окремі матеріали з української синоніміки, що дають загальне враження про особливість цієї роботи Олександра Завгороднього й захоплюють його оригінальними словотворами.
Вийшовши з лікарні, я вже зібрався написати Завгородньому, думаючи, в який спосіб хоч трохи підбадьорити його. Але з “Літературної України” дізнався: його раптово не стало. І мені, як важкий докір, прозвучало з пам’яті “Пишіть листи…” Ліни Костенко.
Я став перебирати думкою всі наші зустрічі й розмови. Чимало згадується так яскраво, мовби то було тільки вчора.
От, скажімо, наші гостини в письменниці й художниці Ліллі Промет.
Досі пам’ятається все те до найдрібніших подробиць.
— Їду до Ліллі Промет, — сказав Сашко Завгородній. — Хочеш, візьму тебе з собою?
Ліллі Промет була майже легендою Таллінна.
— Хто найвродливіша жінка в Таллінні? — запитували.
І відповідали:
— Ліллі Промет.
— Хто найелегантніша жінка в Таллінні?
— Ліллі Промет.
— Хто найінтелігентніша жінка в Таллінні?
— Ліллі Промет.
— Хто найталановитіша жінка в Таллінні?
— Ліллі Промет.
І ось, виявляється, Завгородній запрошений до неї в гості. І, виявилося, був там уже хтознаскільки разів. Потім, коли я потрапив у той дім, то допевнився, що Завгородній там — не просто бажаний гість, а як мовиться, зовсім свій.
Звичайно ж, мені хотілося туди потрапити. Але сказав Сашкові: це ж незручно — звалюся, невідомий їй чоловік, як сніг на голову.
Та Завгородній мене заспокоїв: “Зараз зателефоную їй і скажу, що зі мною буде колега з Києва”.
І ось ми переступаємо поріг дому, в якому живуть Ліллі Промет і її чоловік Ральф Парве. Ліллі і Завгородній цілуються, а Ральф подружньому Сашка обіймає. Обоє приязно вітають мене, бо моя “візитка” — приятель Завгороднього. А я не можу відірвати погляд од Ліллі Промет — вона справді як довершений мистецький твір. Елегантна вродливиця сипле дотепами й накриває стіл. Я дістаю з портфеля пляшку вина. Ліллі застережливо мовить: “У цьому домі ніхто не п’є”. Я пояснюю: не ризикував купувати квіти, бо замерзли б, доки їх сюди довезли б. Тому взяли замість квітів натуральне вино. Завгородній жартома сказав, що Ліллі не запитала, чи питиме він. А він — питиме. На честь зустрічі з нею і Ральфом. Хоч пияк із Сашка був справді ніякий. Очевидно, Промет це знала, бо відразу ж поіронізувала з Сашка, сказавши, що чаркування — це той жанр, у якому він безнадійно бездарний.
Чи не всі мої естонські приязнювання — окрім братів Юло і Юрі Тууліків — почалися завдяки Завгородньому. Тамтешнє письменництво його знало, симпатизувало йому, а чимало хто з нього, як Промет, справді любили.
Він одразу викликав у людей симпатію. Доброзичливий, сором’язний, архіскромний, надарований м’якою іронією, котрою користувався дуже обережно, Олександр мимоволі прихиляв усіх нормальних людей до себе. Це ж із його легкої руки я ввійшов у дім Яана Кросса та Елен Нійт. Завгородній підбив мене на літпортрет Кросса — письменника абсолютно європейського калібру. Він написав романшедевр “Імператорський божевілець”. Олександр зробив український переклад твору. Я поклав поряд переклад Завгороднього і російський переклад. Мав просто фізичне задоволення від художньої пластики, багатства лексичної партитури українського варіанта Кросса. А ось російський переклад (сьогодні вже не згадаю імені перекладача) прикро вразив тим, що це була, мовлячи російською, “топорная работа”. З усього помітно було, що то — безкрила калька. Як і переважна більшість того, що видається нам за художній переклад, а насправді є недолугим переводом. (Згадаймо з нашої класики “Перевівся на нінащо”…)
Олександр був перекладачеммитцем. Беручись до роботи, він мимоволі ставав не тільки співавтором твору, а й творчим суперником автора, оскільки, зіткнувшись в оригіналі з тим, що не надається до аутентичного перекладу (ідіоматика, фразеологія), перекладач перевіює лексичне багатоманіття рідної мови, шукаючи в ній те, що буде справді суголосним оригіналу. Незрідка навіть буває так, що якісь місця у перекладі можуть зазвучати ще сильніше, аніж в оригіналі. Тут Завгородній взорувався на творчу практику Миколи Лукаша. Як і він, Олександр любив “гратися в слова”. Згадую Лукашеві “Шпигачки”, читаючи “Зубоскалики” Завгороднього, де є ось такі його комічні словотвори: “Драматорг”, “Плагігад”, “Мумуари”, “Регіонодер”, “Партійне нявчання”, “Лякарня”, “Законоудавство”, “Прибабливий вигляд”, “Начхальник” та багато інших. Він буквально фонтанував такими слововинаходами тоді, коли був у доброму настрої. І найчастіше, здається мені, це було саме в Естонії, де він почувався, як риба у воді. Я мав таке враження, що саме вона — його рідна стихія. Бо вдома Завгородній ходив у “та інших”. Тут його ніхто ніколи не фаворизував, його літературну роботу просто не помічали. У Дніпропетровській організації — замість величатися на всю Україну ним, висококласним майстром літературного перекладу й цікавим поетом — його просто затирали десь аж на маргінес. Кілька керівників тамтешньої письменницької організації ніяк не хотіли погодитися з тим, що Завгородній — не рядова обласна величина, а яскрава постать усевкраїнського масштабу, як, скажімо, Юрій Лісняк, Ростислав Доценко, Дмитро Чередниченко, Олекса Логвиненко. Не знаю, чи був ще хтось у всьому Союзі, кого б двічі удостоїли авторитетної літературної премії імені Юхана Смуула. Так Естонія оцінила заслуги Завгороднього перед її письменством — він переклав на українську цілу бібліотеку того, що складає її гордість (А.Х. Таммсааре, Ю. Саара, Д. Вааранді, П. Куусберга, Ю. Смуула, Я. Кросса, Л. Промет, Є. Ветемаа, М. Траата, Ю. Лійва, Я. Каплінські, П.Е. Руммо, К. Курга, Б. Альвер, Е. і М. Раудів…)
Чомусь в Україні не стала помітною культурою подією поява “Імператорського божевільця” Яана Кросса в перекладі Завгороднього. Ця трагічна історія шведського дворянина Тимотеуса фон Бокка з його знаменитим “Меморандумом”, у якому було поставлено політичний діагноз Російській імперії (цей текст поставив автора до лав найнебезпечніших політичних злочинців. Його — щоб не роздувати цієї неприємної для царського двору сенсації — було оголошено божевільним і до нього приставили психіатра, а також фон Бокку заборонили покидати межі його родового маєтку). Цей твір вирізняється на диво оригінальною наративною стратегією (оповідь ведеться від імені психіатра, який довго не може зрозуміти, що його пацієнт — психічно здоровий). До речі, цей твір став популярним у Швеції. Його висували на здобуття Нобелівської премії (лауреатом став тоді Йосиф Бродський). А про лексичне багатство українського варіанта роману я вже говорив — за ним можна укласти цікавий словник, куди ввійдуть питомо українські лексеми, що “в глибині бездонній пролежали глухі віки” (Михайло ДрайХмара).
Навіть саме цей факт наводить на сумну думку, що Україна тоді була літературною провінцією. У нас був свій канон і літературний рейтинг, і там зовсім не фігурували такі твори, як, скажімо, “Дата Туташхіа” Чабуа Аміреджибі, “Йшла по дорозі людина” й “Залізний театр” Отара Чіладзе, “Знак біди” Василя Бикова, “Царриба” Віктора Астаф’єва, “На спаді дня” Миколаса Слуцкіса, “Хамелеонові кольори” Йонаса Авіжюса, “Дервіш і Смерть” Меші Селімовича й “Імператорський божевілець” Яана Кросса.
У нашому “табелі про ранги” не було вакантних місць для таких творів. І навіть коли поодинокі з них з’являлися в українських перекладах, культурна оптика не сфокусовувала на них суспільну увагу.
Так само проочили ми й появу маленьких романів Енна Ветемаа (“Монумент”, “Утома”, “Реквієм на губній гармошці”, “Яйця покитайськи”). Завгородній віртуозно переклав цього автораурбаніста зі складною стильовою манерою, де все тримається на прихованих ідейних контрапунктах.
Тільки Микола Жулинський зауважив унікальну природу таланту естонського письменника, в якого поєдналися “сатира, іронія, гротеск, лірична сповідь, безжальний психоаналіз на грані самороз’їдаючої рефлексії та філософськоіронічна травестія…”
“Маленькі романи” Ветемаа, як і Кроссів роман, не інспірували в Україні дискусійного спалаху про можливі шляхи розвитку сучасної прози, про пошуки нею нової художньої мови.
А Завгородній тоді цікаво розмірковував на цю тему, опираючись на естонський літературний матеріал. А коли видавництво “Еесті раамат” 1978го й 1987го видало в російському перекладі дві антології “Эстонская молодая проза” і “Мы”, в яких оприсутнили неконвенціональні творчі пошуки прозаїків двох нових ґенерацій (Арво Валтона, Теета Калласа, Маті Унта, Міхкеля Мутта, Юло Маттеуса, Асти Пилдмяе…), і московські наглядачі за літературою дуже сполошилися, вважаючи, що це — збочення з магістралі соціалістичного реалізму на небезпечні ідейні манівці, Завгородній, з якими ми жадібно читали ті книжки, підбив мене написати огляд тієї експериментальної авторської прози. Врешті він інспірував “круглий стіл” на цю тему, в якому взяли участь критик Ендель Маллене, Юло Туулік і я. Олександр наперед запевнив нас: українська цензура, абсолютно темна в цих речах, не ставитиме нам ніяких перепон. І справді, наш колективний матеріал безперешкодно з’явився в альманасі “Cузір’я” (його видавало видавництво “Дніпро”).
Але цензура стала на заваді, коли він хотів видати у своєму перекладі надзвичайно цікаву повість Ліллі Промет “Прімавера”, поява якої в російському перекладі стала всесоюзним скандалом.
Завгородній переклав чотири чи п’ять повістей Промет, котрі мали з’явитися окремим томом у “Дніпрі”. Пам’ятаю, що там були “Акварелі одного літа”, “Хто поширює анекдоти”, ще одна чи дві повісті й “Прімавера”.
Оскільки єдиний, хто міг кваліфіковано прорецензувати переклад, — Віль Гримич (ми були бідні на знання естонської) чи то був десь у тривалому від’їзді, чи не мав часу, видавництво доручило мені прочитати українську інтерпретацію творів Ветемаа. На мої збентежені слова про те, що я знаю лише кількадесят естонських слів, було сказано: проаналізуйте, чи органічно звучить переклад. Якщо десь спотикатиметеся — позначте ці місця для редактора. А ще зреферуйте всі твори, щоб було відомо про що вони навіть без читання їх.
Я упивався прозою Промет у майстерному перекладі Завгороднього. Особливо ж радів, що українською з’явиться її “Прімавера”. Цілком щиро написав апологетичну “закриту” рецензію. Редактор був цілком солідарний зі мною. Моя рецензія стала основою для передмови. Ось уже є верстка майбутньої книжки. І тут на нас чекала прикра несподіванка. Розгублений Завгородній повідомив телефоном, що цензура знімає “Прімаверу”, а далі редактор сказав мені, що викреслює з передмови все про “Прімаверу”. Після цього там, як мовиться, лишалися тільки ріжки і ніжки — анотаційна скоромовка про інші повісті. Я зняв передмову зовсім.
Ми не знали тоді, що російський переклад цієї повісті хтось переповів мадам Брежнєвій (важко повірити, що вона сама прочитала цю книжку, бо просто не уявляється, щоб читання було її “жанром”). “Прімавера” — оригінальна літературна алюзія на “Декамерон” Бокаччо. Радянські туристи під час перебування в тих місцях, де, за словами Бокаччо, були його персонажі і з ними траплялися всі ті пригоди, які й сплелися в сюжет роману, також розповідають свої життєві історії. Все це не викликало претензій у цензури й ідеологічно пильних читачів. Претензії викликала з легкою іронією зображена в гурті різнонаціональних туристів росіянка, в якої буквально щелепи зводило від усіх цих розмов, філософувань та історичних сюжетів. Вона рвалася тільки в італійські магазини, щоб накупити там того, чого й близько немає в Москві. Повторюю, цю росіянку Промет зобразила трохи карикатурною, але ж не в дусі Гоголя чи СалтиковаЩедріна. Як людина добродушна й доброзичлива, вона не згротескувала домежно цю шопінгтуристку, а лише грайливо покпинила з неї. Але й цього було досить для того, щоб мадам Брежнєва вибухнула гнівом — і російський переклад книжки відразу було вилучено з обігу. Не знаю, чи поширилася ця заборона на Естонію. Владна рука Москви дістала українську “Прімаверу” в Києві — натхненна робота Завгороднього була перекреслена. Так цей переклад і не побачив світу. Не знаю навіть, чи зберігся його текст.
З усіх його перекладів, мабуть, найщасливіша творча доля повісті для дітей “Муфтик, Півчеревичок й Мохобородько” Марта Рауда. Цей твір фантазійногумористичний, суголосний тим, котрі у нас писав Всеволод Нестайко.
Нестримна ексцентрика, містифікація, фонтан дотепів пронизують увесь твір, котрий, очевидно, належить до класики світової дитячої літератури. Завгородній любив цей твір і перед кожним перевиданням знову й знову щось там редагував (“Веселка” видавала його неоднораз; кілька років тому його випустило в світ видавництво “Школа”. Мені — за намовою Завгороднього — випало писати до нього післямову).
Ненав’язливий і суперделікатний Завгородній умів не тільки приохотити, вмовити, ба навіть і підштовхнути до роботи, котру вважав дуже важливою. Кілька разів переконував мене, щоб я взявся за переклад роману Війві Луйк “Сьома весна без війни”. Я вже перекладав із російського підрядника твори своїх друзів Юло і Юрі Тууліків. Вони самі попрохали мене про це, бо мріяли, що їхні книжки вийдуть в Україні. Отож, покликаючись на цей прецедент, Завгородній м’яко натискав на мене: “Роби переклад із російського підрядника — це поширена практика. Ми з Гримичем усього вартого перекладів не охопимо. Естонська література має стільки видатних творів — і тут він починав перелік і ніяк не міг зупинитися, — що потрібен легіон перекладачів”.
Врешті я зацікавився біографією Війві Луйк, яка раніше була знана тільки як талановита поетеса, а потім раптом вибухнула цим романом. Естонська критика проти нашої тодішньої була не просто скупа на всякі суперлативи й вишукані компліменти стосовно своєї літератури. Почасти вона навіть могла шокувати свіжого читача, вихованого в традиціях святкової епітетології, позірною непоштивістю до відомих творів і взагалі досить скептичним ставленням до національного письменства.
Я тоді звернув увагу на тональність розмови, в якій підсумовувався черговий рік із життя прози: “Вийшло понад тридцять книжок, але надія залишитися в літературі є, мабуть, лише в однієїдвох. Було б, однак несправедливо заявляти, буцімто рік не задовольнив запити широкого читача. Напевно, всетаки задовольнив, хоча б частково: видано кілька пізнавальних історичних романів, кілька серйозних, але художньо недосконалих творів про сучасність; не обійшлося й без бульварщини, розкупленої вмить. Однак інтелігентному читачеві було нудно. Художні запити у нього вищі, і проза минулого (1986—го. — М. С.) року дала йому мало”. (Ніби мовиться сьогодні і про нас).
Отак із Завгороднього ідеї та його благословення я й загруз надовго в ту роботу, котра дала мені дуже багато для розуміння мистецтва прози. Бо ти, мов бісерини, перебираєш кожну фразу, намагаєшся не згубити з неї у перекладі ні звук, ні колір, ні музику, ні емоційну експресію. Тепер я розумію, чому перекладачі на порядок глибші в розумінні самої суті літератури і всіх її характеристичних складових. Але — тільки перекладачіхудожники. Такі, як Олександр Завгородній.
Може, я помиляюся, але мені здається, що Завгородньому легше жилося б, якби він лишився жити в Естонії. Там, на противагу Україні, справді реально цінують талант та інтелект. В Естонії письменники не аж так жирують, але вони не перетворилися на інтелектуальних люмпенів, як у нас. Олександр не тільки дуже добре володів естонською — він має серйозні заслуги перед Естонією. Перекласти цілу бібліотеку національних літературних здобутків — це справді на межі творчого подвигу. А естонці не тільки вміють подібне цінувати — вони й пам’ятають це. В тому я допевнився й на своєму скромному досвіді, хоча я тільки написав книжку про Естонію, десяток літпортретів і переклав прозу трьох авторів. Говорити про це в контексті естонської творчої біографії Завгороднього просто ніяково. Але за всієї мізерності моїх естонських заслуг я відчув там реальні повагу, увагу й підтримку. А Завгородній — персоналія з пантеону друзів і пропагандистів їхнього слова, знавець історії та культури Естонії.
1968 року з’явилася його дебютна збірка віршів, він мав уже й чимало поетичних перекладів. Здавалося, розпочинається абсолютно благополучна літературна біографія. І тут почалися серйозні життєві ускладнення — Завгородньому вішали політичних собак, погрожували сибірами. Щоб бути від гріха якнайдалі, він раптово від’їхав в Естонію. Працював там на різних непрестижних роботах, ніде не “світився” і наполегливо вивчав мову. Згодом узявся перекладати: фрагменти “Калевіпоега”, поезії Дебори Вааранді, Бетті Альвер, Володимира Беекманна, Юло Краанна…
Київські приятелі допомогли все те публікувати в українських часописах. Про Завгороднього в Таллінні взнали і визнали його. Він опинився під захистом тамтешньої Спілки письменників. Чимало значила й та обставина, що в Естонії не так оскаженіло йшло “полювання на відьом”. Там теж змушені були ставити свічки чортові, але політичний клімат проти України був усетаки м’якший. Сашкова втеча до Естонії стала й порятунком од ускладнення його долі, й поворотним пунктом літературної біографії.
Мені здається, що він почувався дуже сиротливо, коли десь після двотисячного ми зустрілися в Дніпропетровську. Розповідав, що працює в обласній освітянській газетці. Мовляв, література не годує, а десь же треба заробляти на хліб насущний. Був понурий і розгублений. А коли я випадково згадав Естонію, він ураз ожив. Почав розповідати чимось суголосні з англійськими естонські анекдоти, де гумор настільки тонкий, що не всі його розуміють. Читав прямо з пам’яті нові переклади естонських і фінських поетів. А потім, мовби згадавши щось, зів’яв і сумно сказав: “Хіба це комусь сьогодні потрібне?!”
Що я йому міг відповісти? Чим утішити? Хіба що мені хочеться вірити (але я не дуже в те вірив і не вірю сьогодні) в прихід нової політичної еліти, яка буде гуманітарно вихованіша, зрештою, просто цивілізованіша і,звичайно ж, не така злодійкувата. Та я промовчав, бо це звучало б аж надто наївно. Не Завгородньому подібне розповідати. Він сам прекрасно все розуміє і бачить безвиглядність нашої ситуації.
Після того ми не стрічалися. Навіть коли я бував у Дніпропетровську, він лишався в своєму сільському засланні.
У нього є вірш, який починається словами:
Я майже заживо похований поет…
Там він говорить, що в нього бувають “дні — гіркий полин”.
Міг би навіть сказати, що не дні, а — роки.
Це було б точніше.
А завершується вірш так:
Мого ж не дочекаєтесь плачу,
Я просто страшно, чуєте, мовчу!
Коли ж заговорю — почують всі,
І навіть ви — чи люди, чи мерці.
Не заговорив.
Гордість і терпіння не дозволили.
А чи почуємо тихомовного й мовчкуватого Олександра Завгороднього — залежить од нас.
