«Мова – визначальний і консолідуючий чинник держави»

Без української мови не буде України

З ініціативи ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка 21 лютого, в Міжнародний день рідної мови, у Києві відбулася науково-практична конференція.
Співорганізаторами заходу виступили Інститут української літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ та Інститут української мови НАНУ. Вели конференцію Павло Мовчан, голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, та академік Микола Жулинський, директор Інституту української літератури ім. Т. Шевченка.
До участі в конференції зголосилися десятки знаних науковців, громадських діячів, політиків. Головною турботою науковців і причиною вмотивованого занепокоєння є реальна загроза повноцінному функціонуванню української мови в різних сферах суспільного і державного життя, її існуванню й розвитку. Недостатня увага до мови з боку владних структур, нерозуміння важливості її збереження і збагачення, зневаження основних законів утвердження і зміцнення державної мови як об’єднувальної сили, може обернутися у близькій перспективі катастрофою — і саме на цьому наголошували науковці і громадські діячі.
Учасники конференції написали Звернення до Президента України Петра Порошенка з вимогою робити все, що належить Гаранту Конституції заради розвитку країни і утвердження державної української мови.

“Наша боротьба за українську мову є боротьбою за нову, демократичну Україну”

Павло ГРИЦЕНКО,
доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови НАН України:

— Хочу насамперед привітати з Днем рідної мови і побажати усім сили і наполегливості в русі вперед. У реаліях України я з формулюванням назви цього свята не погоджуюсь абсолютно — це має бути не день української мови чи рідної, а день утвердження. Бо сама ідеологія захисту перетворює нас не на суб’єкт, а на об’єкт. Ми постійно маємо бути в становищі жертви, оборонятися, кидати всі сили, щоб пояснювати ту чи ту вигадку російських спецслужб, установ і продажних журналістів — і з Москви, і наших, які формулюють такі позиції, що вони цілковито перекреслюють перспективу українськості України. І наш депутатський корпус, а серед депутатів є багато освічених, розумних, україноцентричних, та все одно через якісь канали і вони заражаються отією енергетикою байдужості й прихованої антиукраїнськості. Приклад: було звернення до Президента України, яке я підписав торік у липні. Там було чітко обґрунтовано проголошення 2018 як Року української мови — початку трансформації мовного і ментального буття України. Це не мала бути одномоментна акція. Коли лист подали до Уряду, нас підтримали Міністерство інформполітики, Міністерство освіти і науки, НАНУ, яка зараз є об’єктом нападок, але вона перша однозначно підтримала — і лише Міністерство культури відповіло, що “…треба подумати, що може це на майбутнє…” І мої перемовини з представниками АПУ були драматичними — то була не просто байдужість, я відчув насміх: “А може, треба рік писанки, а може, ще чогось…” Мало що може бути треба! Хіба, може, хтось із мислячих політиків поставити це в один ряд?! Адже є речі надважливі, стратегічні! І працівники АП мали би це розуміти — і я думаю: саме тому, що розуміють, тому не роблять нічого на утвердження української мови.
Я зустрічався з Рибачуком (заст. міністра культури — Ред.) і напряму казав, що його позиція антиукраїнська. І ми маємо розуміти, що виступи наших політиків і міністра освіти (після вимог Угорщини щодо нового Закону про освіту), які одразу побігли торгуватися — “може, щось ми поміняємо…” — вияв неповаги до України. Який може бути торг? Жодних торгів і спекуляцій навколо української мови бути не може!
Сьогодні не маю надії, що діловий, конструктивний діалог з нашою владою може принести той результат, на який розраховуємо. Ми мусимо зрозуміти всі разом правильність засади — влада належить народу. І ми маємо йти в маси: науковці, інтелігенція, культурні діячі, і формувати своє поле тих, хто буде працювати на цій ниві… Маємо об’єднатися і будувати засади державності — українськомовний простір. Я мушу зізнатися у причетності до кола мовознавців. Мовознавців, у яких дуже різна позиція, на превеликий жаль, і які не є одноманітним середовищем у ставленні до української мови. У багатьох сидить приховане радянське, антиукраїнське. Нещодавно відкрив для себе: професор, мовознавець, пише про іншого мовознавця велику статтю. У цій філігранній, віртуозній праці жодного разу не сказано, що цей вчений досліджував українську мову. Він досліджував “мову краян”, “мову нашого народу”, “вивчав рідну мову…” — але жодного разу не сказано, що то українська мова! Професор! Заслужений! То чого чекати від зросійщених чиновників? Тому й проігноровано заклик 178 депутатів ВР до Президента України оголосити Рік української мови. Бо самого етноніма “українець” уникають: говорять не про Україну, а про державу. “Українська мова” скоро буде сприйматися як “буржуазний націоналізм” за часів Брежнєва-Суслова. Уже скоро ми будемо не українцями, а “державинами”. І не випадково міністр МЗС Клімкін заявляє, що треба історією займатись, а не мовою, а росіяни чергову “бяку” нам виставили в ООН, де стверджують, що українська мова почала розвиватися лише на середньому часовому відрізку розвитку російської (десь поруч із нею, всупереч науковій реальності, білоруська мова).
Тож провокації є, провокації будуть. А наша увага повинна бути зосереджена на тому, щоб розуміти, що і як нам робити. Задля того Інститут української мови НАНУ висуває ідею створення широкого громадського моніторингового центру. Маємо знати реально, що відбувається на місцях.
Ми повинні зробити ще один важливий крок — кожен повинен передплатити хоч один комплект газети “Слово Просвіти” для села. Бо туди наше слово не доходить. А в регіонах ситуація складна — ось нещодавно відвідали Одещину. Побували у районних центрах, в обласній адміністрації. У селі з красномовною назвою “Рассвєт”, людині, яка не вимагала нічого додаткового, а лише української мови, гарантованої державою, Конституцією, в школі — спалили машину, попсували майно. Мер міста Ізмаїл самовпевнено заявив: “Тут всєгда так било, і так будєт” — такі не бояться ні закону, ні Верховної Ради. Бо він там князь, і поки влада буде відділена від народу, він усесильний. Тому наша боротьба за українську мову є боротьбою за нову, демократичну Україну. Українській мові у цьому процесі належить центральне місце — хочу про це нагадати і міністру Павлу Клімкіну, й історику Ярославу Грицакові, який нещодавно в інтерв’ю “Новому врємєні” заявив, що треба займатися економікою, а не мовою. А хто йому заважає займатися економікою? Де суперечність? Яким чином розвиток української мови заважає займатись економікою?
Ми маємо відмовитись від ілюзій, взяти на себе відповідальність за творення мовного простору України, українськоцентричного за ідеологією, формою, за притягальною силою. І тоді ми не втрачатимемо тих, хто їде десь працювати — бо тут буде розвиток і процвітання. Домінанта українськості, української держави дасть наслідки. Це спільна думка нашого Інституту.
ПРО МОВУ для гібридів: “на вимогу” чи “прийнятну для сторін”

Ірина ФАРІОН,
доктор філологічних наук:

— Нове словоблудство шириться через мовні місцеві ухвали, а найбільше через мовний закон 5670д (так званий доопрацьований), що зараз у Верховній Раді у профільному комітеті з питань культури і духовности. Насправді нічого “доопрацьованого” в цьому законі нема, крім як заведення до багатостраждальної освітньої ст. 17 у п. 7 “офіційних мов Європейського Союзу”. Не можуть лакеї не прогнутися тепер перед новим господарем: треба всюди втулити мови ЄС. Так себе поводять лише залежні, несамостійні та ущербні істоти. Отже, хвостик біля цифр, що д, розрахований хіба на дурнів.
1. Цей закон 5670д, що розпіярений як закон “від громадськости”, — є насправді законом від Самопомочі, НФ та БПП, що найняли собі на службу лакеїв “від громадськости” при Мінкульті у вигляді так званої координаційної ради з мовних питань.
2. Представники цих фракцій, зокрема І. Подоляк, Г. Гопко, О. Юринець та ін., цей закон тупо списали із закону 5669 (автор С. Головатий), який депутати-свободівці, а також М. Княжицький і М. Матіос зареєстрували у ВР 19 січня 2017 року.
3. У цей закон 5669, що був зареєстрований у Раді ще 10 січня 2013 року (а тепер перереєстрований) тодішніми опозиційними фракціями (Батьківщина, УДАР, Свобода), внесено концепційні правки, що закріплюють уживання поряд із державною мовою інших мов. Найодіозніша серед цих правок у першому розділі, ст. 1, п. 2: “Статус української мови як єдиної державної мови не може бути підставою для заперечення мовних прав і потреб осіб, що належать до націо­нальних меншин”, що насправді перенесена у цей законопроєкт із закону Ківалова-Колесніченка, ст. 6. Звісно, що далі закон 5670д, що списаний із закону 5669 у його добрій базовій частині, можна не читати, бо будь-який його добрий пункт буде оскаржено через пункт 2, ст. 1. Особливо оскаржені будуть дуже вагомі приписи із закону 5669 про Національну комісію зі стандартів української мови, про Центр української мови, про Термінологічний центр, про Інститут Уповноваженого, про мовну експертизу. Усі ці пропозиції скопійовано (себто вкрадено с умним ліцом) у законі 5670д, але чудодійно знейтралізовано пунктом 2 статті 1.
4. Проте ліберальні творці мовного закону на цьому не спинилися. У законі, який вони назвали “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, ці просвітлені законотворці чомусь у понад 20-х статтях із 59-х вживають термін “інші мови”, а у 5-х статтях вживають термін “мови національних меншин” (див. про це: https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/58d90d537afe3/.). І це попри те, що вони, на превелике горе, взялися ще й писати закон про мови нацменшин… Понад то, в освітній ст. 17, що відкриває дорогу для навчання мовами нацменшин по всій освітній вертикалі, ці лакеї постійно покликаються на закон “Про національні меншини в Україні”, “Про дошкільну освіту”, “Про загальну середню освіту” замість того, щоб творити україноцентричний закон і тоді до цього новоствореного закону достосовувати інші. І це зрозуміло: лакеї мусять підперти себе чинним колоніяльним законодавчим полем, бо на зміну його вони не здатні, з огляду на свою ж колонізованість.
5. Закон 5670д заводить у наш простір дивний соціолінгвальний термін гібридного змісту “мова прийнятна для сторін” і поширюється ця гібридність на органи правопорядку (ст.13, п. 2), обслуговування споживачів (ст. 26, п. 2), медицину (ст. 29, п. 2), транспорт (ст. 32, п. 3). Цікаво, як цей припис можна здійснити? Чи є щось подібне в Німеччині, в Польщі, Англії, Чехії та ін., коли для мене прийнятна там, до прикладу, лише моя українська мова у сфері обслуговування. Чи не ідіоти? Ні. Вони просто ГІБРИДИ, бо малороси. Цього ідіотизму ви, звісно, не знайдете у законопроєкті 5669.
6. Творці закону для “д” (тобто для гібридодурнів), звісно, що чолом гепнулися перед мовами ЄС (тільки англійська — це вже не ЄС) та й повписували їх до статті про мову науки (ст. 18), про книговидання і книгорозповсюдження (ст. 22, п. 3), до електронних інформсистем (ст. 23, п. 1). Особливо зворушує припис захищати докторські та кандидатські дисертації мовами ЄС. Замість того, аби дбати про розвиток НАУКОВОГО стилю української мови і неспинний розвиток її термінологічної системи у супротиві до чужих терміносистем, то ці представники племени ботокуди НЕЙТРАЛІЗУЮТЬ розвиток нашої інтелектуальної думки питомою мовою і ставлять науковців на службу до чужих мов та держав! Словом, курс на космополітизацію науки взято. Адже тепер у вишах за те, що ти читаєш лекції мовами ЄС, тобі заплатять більше грошей, а коли статтю опублікуєш англоязиком, то тобі докинуть 250 балів у рейтингу, тоді як за монографію своєю мовою отримаєш всього лиш 40 балів!!! Чи є ще більша маніфестація своєї вторинности, ніж та, що в освіті та науці? Коли нема усвідомлення свого, то йдеться про чуже.
Вчіть які завгодно мови і послуговуйтеся ними на Міжнародних наукових конференціях, але у своїй державі навчіться бути гідними мови Шевченка, Франка, Лесі, останні з яких неабиякі поліглоти, але з єдиним вибором українськомовної України.
Отже, новозаведені гібридні терміни “мова прийнятна для сторін” чи “мова на вимогу споживача” і ще щось подібне — це все затримання мови окупанта в нашому просторі. Для початку, прочитайте 10 статтю Конституції України, де державна мова лише УКРАЇНСЬКА, а не “прийнятна для сторін”. Вигадують усе що завгодно, аби лиш закріпити стан раба у власній свідомості й у власній країні.

Сучасна Європа — світ національних держав

Іван ЗАЄЦЬ,
співголова громадської організації “Україна—НАТО”:

— Сучасна Європа — світ національних держав. І я б хотів подивитися на проблематику української мови саме через природу національної держави. Нагадаю, що українська держава відновлювалася саме в річищі європейської державотворчої традиції як держава національної традиції як держава національного типу. Це означає, що українська мова, українські традиції, українські звичаї лежать в основі суспільної організації абсолютно в усіх сферах. Таке розуміння властиве європейським державам. І таке розуміння є в засадничих документах нашої держави — “Декларації про державний суверенітет України”. Там у першому розділі “Самовизначення української нації” зазначено, що Україна захищає національну державність. Тут йдеться про владу і громадян. Якщо ми звернемося до “Конституції України”, її 10, 11, 12, 20, 53 і 65 статей, то побачимо, що тут закладено саме національний тип державності. А це означає, що не передбачається ніякої конкуренції між мовами національних меншин, зокрема російською, і українською. Боротьба за українську мову — це боротьба за право жити, право бути українській нації.
У нас саме базові підстави піддають ревізії в кількох напрямах. Перший — законодавство, другий — історія, третій — розуміння нації, народу загалом. Це термінологічні речі, що запускають не лише в науковий, а й у широкий суспільний обіг. Вони піддаються ревізії через дію іноземних структур, таких, як російський культурний центр, і багато інших.
Що відбувається на законодавчому рівні? Існує Закон “Про засади державної мовної політики” Ківалова-Колесніченка. Це страшний закон за своєю суттю. Він абсолютно нівелює все те, що було закладено раніше у плані українізації українського життя.
Другий Закон — “Про ратифікацію Європейської хартії мов національних меншин”. Цей закон вивищує мови національних меншин над українською. Можна звернутися ще до інших законів, що спрямовані саме на ревізію конституційних засад української мови і національного типу державності. Візьмімо, наприклад, статтю 48 — “Мова викладання у закладах вищої освіти”. З одного боку сказано, що мовою викладання у закладах вищої освіти є державна мова. А далі зазначено, що заклади вищої освіти або їхні структурні підрозділи, утворені іноземними державами, а також вищі навчальні заклади приватної форми власності мають вільне право вибору мови навчання. Тобто, приходить інша держава в наш державний організм і обирає собі мову навчання. І кожне мовне законодавство зіткане з таких протиріч.
Тому наше перше завдання (і науковців, і політиків) — внести зміни до мовного законодавства. Треба створити моніторинговий центр і проводити моніторинги, а їхні результати використовувати у своїй роботі.
Також хочу привернути увагу до того, що діється в нашій історії. Зокрема до рішення Шевченківського комітету, який нагородив Національною премією
ім. Тараса Шевченка Сергія Плохія за книжку “Брама Європи, або Історія України від скіфських воєн до незалежності”. Я ретельно її прочитав і мушу сказати, що це технологія боротьби з національним типом української держави.
Які є засадничі речі в цьому виданні? Перша: народ і нація — це важливі, але не визначальні елементи української історії. І в результаті українська нація з’являється у цій книжці аж у теперішньому часі. Раніше її начебто не було. Там є козаки, колиска “трьох братніх народів”, там є поляки, росіяни, євреї, там є всі, крім українців. Друга вражаюча теза цієї книжки: української нації сьогодні немає. Вона тільки формується. І формується як багатонаціональна і мультикультурна нація. Таке тлумачення не відповідає тому, що написано у “Декларації про Державний суверенітет України”.
Автор говорить, що це книжка не про історію нації, народу, а про історію території. І він розглядає цю територію як умовну шахову дошку, яку можна залюднити будь-якими меншинами. Його мета — побудувати в Україні політичну націю, багатомовну та багатокультурну. Українська нація в кращому випадку виступає лише як демографічна група. І Шевченківський комітет надає цій книжці перемогу!
Нам абсолютно штучно нав’язали розуміння нації як політичної. Це було зроблено для того, аби розірвати зв’язок націо­нального будівництва з державним. А в Європі є розуміння громадянської нації. Тобто, людина себе ідентифікує як громадянина через інститут громадянства. Якщо ти громадянин, то маєш права, обов’язки.
Поняття політичної нації створене для того, щоб наповнити її багатокультурністю і відірвати від державотворчого процесу. А в світі немає національної держави, яка б не мала етнічного підґрунтя, яка б не мала національних ознак.
Куди нас штовхають такі історики, куди нас штовхає Шевченківський комітет, наша влада, законодавство? Вони обеззброюють нас ідеологічно, ментально, філософськи. І це відбувається під час найбільшого випробування для нашої нації, коли триває війна.
А в світі ми бачимо зовсім інші процеси. Ліберальний світ пасує перед наступом консервативних ідей, світ занурюється в епоху націоналізму. Що це означає на практиці? Держави займатимуться політикою протекціонізму щодо своїх економічних систем, своєї мови, своєї культури. Кілька років тому Меркель, Саркозі й Кемерон зробили заяву, що політика мультикультурності деградувала, а нас штовхають у цей бік. Війна начебто дещо приглушила в Україні тему двомовності, але вона не зникла і чекає свого часу.
Що я пропоную в цій ситуації? По-перше, необхідно ухвалили закон “Про українську мову”, в якому зазначити, що українська мова — найбільше надбання української нації і визначити державні функції цієї мови.
По-друге, новий закон не треба ув’язувати з законом Ка-Ка, який необхідно скасувати через Конституційний Суд, що має всі підстави сказати: це неконституційний закон не тільки тому, що суперечить 10-й статті Конституції України, а й тому, що був ухвалений з порушенням регламенту.
І не треба думати, що це сьогоднішня ініціатива. 1999 року було подання народних депутатів України, і тоді суд ухвалив блискуче рішення з мовного питання.
Я проти того, щоб ми обирали тактику захисту. У цьому питанні маємо вести діалог на найвищому рівні, а для цього вимагаємо зустрічі з Президентом України.
Державна українська мова. Труднощі утвердження

Олександр ПОНОМАРІВ,
доктор філологічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка:

— У колишньому Радянському Союзі українська мова не була державною в Україні. Рамки її вживання то звужувалися, то розширювалися залежно від політичної кон’юнктури. Наприкінці існування Російської імперії під вивіскою Союз Радянських Соціялістичних Республік становище української мови в Україні мало досить жалюгідний вигляд, особливо в південно-східній її частині, де мова була майже цілком витіснена з офіційного вжитку. Але в тих сферах життя, де українська мова все-таки залишалася, вона поставала в літературному, внормованому вигляді. Завдяки праці українських мово­знавців (часом не дуже безпечній) мова викристалізувала свої норми, збагатила лексичні, граматичні, стилістичні та инші засоби. Здавалося б, зі здобуттям незалежности України українській мові буде повернуто всі функції, які були відібрані в неї в часи творення “нової історичної спільноти — радянського народу” з єдиною (звичайно ж, російською) мовою.
Настав щасливий день 28 жовтня 1989 року, коли Верховна Рада УРСР прийняла закон “Про мови в Українській РСР”, у якому йдеться: “Відповідно до Конституції Української РСР державною мовою Української Радянської Соціялістичної Республіки є українська мова”. Таке саме записано і в Конституції України, прийнятій Верховною Радою 28 червня 1996 року (ст. 10). Державна мова — затверджена законом мова, обов’язкова до вжитку в органах державного управління, діловодства, в громадських організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, в галузях зв’язку та інформатики, у війську, міліції (поліції), в спорті тощо. Ці функції української мови підтверджено й Ухвалою Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року.
І ось уже 29-й рік ми утверджуємо українську мову як державну в нібито незалежній Україні. Як утверджуємо? Погано й нерішуче. Боїмося (не всі боїмося, а лише наші найвищі владці), що про нас подумають ближчі й дальші сусіди, яким силкуємося догодити. Ми вже мали рік англійської мови в Україні, у Львові (у Львові!) був день російської мови. Саме того дня Росія захопила Крим, який здали без жодного пострілу начебто для того, аби зберегти життя людей. Але після здачі Криму Росія розв’язала вій­ну на Донбасі, де загинуло й гине стільки людей, що жодне офірування своїх теренів цього не виправдає.
На радіо й телебаченні приймають якісь квоти, але української мови там стає дедалі менше, бо більшість учасників інтерв’ю, шоу, різних заходів говорить мовою країни-агресора. Де беруться оті соціологи, політологи, астрологи, психологи, дієтологи, прок­тологи, які в своїх виступах використовують російську мову в її українському територіяльному варіанті? Узяти хоч би “практикуючого психолога” І. Сторчака, від порад якого в мене особисто підіймається тиск. Або передача “Голос країни” на телеканалі 1 + 1, де діти співають і спілкуються українською мовою, а їхні наставники й цінувальники Потапи, Могилевські, Дорни та ще якісь особи нав’язують їм і всім глядачам свою російськомовну меншовартість.
Наприкінці 80-х років ХХ століття, коли Україна ще не була незалежною державою, на хвилі національного піднесення українською мовою почали спілкуватися дедалі більше людей, особливо молоді, навіть на Півдні й Сході України. Але коли президентом став
Л. Кучма і з подачі Д.Табачника оголосив, що “національна ідея не спрацювала”, почався відступ від українськоспрямованих позицій, серед них і з поширення української мови. За часів В. Януковича українська мова зазнала ще важчих випробувань. Нового поштовху
для відродження мови мала надати Революція Гідности, але цей порив був погашений підкинутим із Кремля гаслом “Єдина країна — Единая страна”, яке помайданна влада запопадливо порозклеювала у всіх громадських місцях, щоб воно кілька років било по очах українців, спантеличувало їх і заохочувало до двомовности в загальноукраїнському вимірі.
Дуже багато розмов ведеться в нас про українську політичну націю. Але для того, щоб її створити, потрібно утвердити українську етнічну націю з єдиною державною українською мовою, а тоді вже братися до нації політичної. Бо гуртуватися навколо етнічно невизначеного контингенту в політичну націю — справа досить сумнівна.
Коли Чехія після трьохсотлітнього перебування в Австро-Угорській імперії 1918 року стала незалежною державою, її населення, особливо в містах, майже повсюдно розмовляло німецькою мовою. На щастя, до влади в незалежній Чехії прийшла справжня чеська еліта, яка заходилася відроджувати чеську мову по-справжньому, а не тільки декларативно. Президентові Г. Масарикові й на думку не спало оголошувати державною поряд із чеською німецьку мову. Основним гаслом тоді було: “чехом є лише той, хто розмовляє чеською мовою”.
Однією з причин слабкости позицій української мови є низький духовний рівень українського суспільства, багато представників якого досі почуває себе не громадянами незалежної держави, а середньоаритметичними радянськими людьми, що не бачать жодної різниці, якою мовою розмовляти. А це дуже погано. Як казав відомий український письменник, лексикограф, фольклорист і педагог Борис Грінченко, “яка мова, такі й наші думки будуть: московська мова — московські думки”. Тож чимало українців і тепер живе з московською мовою та з московськими думками. Вони в кращому разі байдужі, в гіршому — ворожі до всього українського.
Дві третини так званого російськомовного населення України — це не росіяни, а зросійщені українці, які за більш-менш сприятливих обставин могли б повернутися до лона рідної мови. Адже “мова — не тільки найкраща, а й найпевніша ознака, за якою ми пізнаємо народ, і разом з тим єдина, незамінна нічим та безсумнівна умова існування народу — це єдність мови” (Олександр Потебня).
Якби нинішньою Україною правила справжня українська еліта, то за 28 з гаком років можна було відродити українську мову в усіх її виявах на всій території країни. Усі посадовці в публічному мовленні мали б використовувати українську мову. Проводити всі заходи й акції українською мовою. Навчання й виховання від дитячих садків до вищих навчальних закладів здійснювати українською мовою. У Музеї архітектури та побуту, в инших музеях цілої України вести екскурсії українською мовою. У війську та в поліції використовувати виключно українську мову. Тобто виконувати нарешті те, що було накреслено ще невдовзі після прийняття Закону про мови в Українській РСР 29 років тому.
Проте нинішня Україна досить далека від цього. Громадяни, які вживають української мови, не тільки не користуються підтримкою владних структур, а й не мають захисту від агресивно налаштованих протиукраїнських елементів. У газеті “Слово Просвіти” (ч. 29, 23—29 липня 2015 р.) було повідомлення про те, що в курортному селищі Затока на Одещині хулігани побили керівника обласної організації партії “Удар” Андрія Юсова за те, що він розмовляв українською мовою. Юсову та його дружині допомогли перехожі. Міліціянти не лише не втрутилися в конфлікт, а й порадили українцям “не провокувати відпочивальників українською мовою”.
Чого можна чекати від тодішніх міліціянтів та від теперішніх поліціянтів, коли міністр внутрішніх справ демонстративно не розмовляє українською мовою. Мало того, що в нас (на відміну від цивілізованих країн) надають громадянство особам без складання ними іспиту з української мови, так ці особи можуть бути ще й міністрами та иншими діячами. Невже А. Аваков такий незамінний? У роботі його відомства стільки проколів, що порядна людина на його місці давно вже написала б заяву про відставку. Він такої заяви писати не збирається, хоч його можна звільнити за порушення ст. 10 Конституції України.
Як можна виховувати громадян-патріотів України, коли інформаційний простір у нас майже цілком неукраїнський, щоб не сказати антиукраїнський. Про це вже багато писано й говорено. Нещодавно в інтернетному виданні “Обозреватель” (02 січня 2018 р.) виступив молодий біолог, громадський діяч, екс-доброволець “Айдару” Євген Дикий зі статтею “Ящик внутрішньої окупації”. Він зокрема відзначає, що на наших телеекранах майже повністю ігнорують українську мову. Такого не було навіть у часи радянського застою.
З усіх каналів українська мова є тільки на двох, а переважає лише на одному.
Керівник горезвісного шоу “95-й квартал” Зеленський ставиться до української мови так, як тьотя Мотя з п’єси М. Куліша “Мина Мазайло”, і використовує цю мову лише для того, щоб перекривляти когось з українців.
На телеекранах показують територіяльно українські фільми російською мовою. Для закордонних стрічок зрідка застосовують звуковий дубляж, а здебільшого відбуваються українськими субтитрами, яких не всі встигають прочитати.
На радіо людей беруть невідомо звідки; ті люди не мають ні належного тембру, ні виразного мовлення, та ще й не знають ні української мови, ні української історії, ні української культури. Раз по раз в етері чуємо саме головне, два студента, по позиціям, давайте співати, сніх, хліп, одИнадцять, мережА й подібний суржик замість найголовніше, два студенти, по позиціях, співаймо, сніг, хліб, одинАдцять, мерЕжа. У незалежній Україні керівниками Укртелерадіо працювали й працюють російськомовні Бенкендорфи, якісь напівмовні иноземці. Усе це призводить до того, що маємо чимало прикладів публічного ігнорування української мови. “Який же шалений запас міцности та внутрішньої впевнености в собі, — пише Євген Дикий у згаданій статті, — ми успадкували від предків, якщо в такому ворожому й токсичному інформаційному просторі все ж залишилися українцями!”
Скажімо, під час обговорення наслідків футбольного чемпіонату кілька років тому на одному з українських телеканалів українською мовою говорив посол Польщі в Україні, всі инші учасники передачі використовували російську. На військових навчаннях у Львівській області представник США розмовляв по-українському, а представник Національної гвардії України — по-російському. На Громадському радіо посол Франції в Україні відповідає українською мовою на російськомовні запитання ведучої.
Колись Укртелефільм випускав українськомовні стрічки. Київська й Одеська кіностудії продукували фільми українською мовою для України і російською для инших республік Радянського Союзу. У студії “Київнаукфільм” виходили мультфільми українською мовою. Тепер українськомовних стрічок вітчизняного виробництва майже немає, а українськомовна (оригінальна!) версія фільму “За двома зайцями”, де звучали голоси неповторних Нонни Копержиської та Миколи Яковченка, на багато років кудись зникла, потім начебто знайшлася, а відтак знову щезла. Якось один режисер заявив, що потрібно відмовитися від російських фільмів і випускати українські російською мовою. Ось вам підтвердження вищезгаданих слів Бориса Грінченка.
Як тут не згадати керівника Держкомтелерадіо України Миколу Охмакевича, який ще за радянських часів багато зробив для того, щоб наше радіо й телебачення були не тільки українськомовними, а й українськоспрямованими. За керівництва Миколи Федоровича навіть теоретично не могло бути таких прикладів національної ганьби, як наведені вище. Не можу не зацитувати уривку з міркувань академіка Івана Дзюби про ситуацію в Україні: “Закон про мови не виконується. Програми підтримки української мови (як і культури) не здійснюються — як через відсутність належного фінансового, технічного, організаційного забезпечення, так і через брак або невиявленість державної волі… Далеко не всім нашим громадянам добре знана багатосотлітня історія російщення України, її механізми та відповідні історичні факти. На цьому незнанні вправно грають ті, хто хотів би звільнити українців від тягаря української мови: мовляв, свою безперспективність вона завдячує власній недолугості, народ сам її не хоче. Стало модним заперечувати систематичне придушування українства та його мови й культури в царській Росії та в СРСР, а натомість волати про переслідування російської мови в Україні. Хто розповість про довжелезний ряд історичних фактів, починаючи від того, як Петро І заборонив українське друкарство, а Катерина ІІ ліквідувала українське шкільництво, і, кінчаючи тим, як у 1918 році більшовики розстрілювали на вулицях Києва перехожих, зачувши їхню українську мову, або на початку 30-х років минулого століття винищували всіх “шкідників на мовному фронті”, або як уже в недавні брежнєвські часи стежили за тими, хто перевищував допустиму дозу користування українською мовою, і що було з тими, хто виявляв упертість”.
До обраного за один тур Президента України неодноразово зверталися історики, лікарі, філологи, митці, священики, академіки, Герої України та инші шановані люди, справжня еліта України, з вимогами скасувати антиукраїнський закон Ківалова-Колісниченка, підтримати українську освіту, особливо на південно-східних теренах, проголосити 2018 рік роком української мови в Україні. Але Президент незворушно мовчить, ніяк не реагує на крики душі українців. Перефразовуючи перші слова зі вступної фрази Марка Туллія Цицерона в зверненні до Катиліни в Римському сенаті 8 листопада 63 р. до н. е., хочеться запитати: “Quo usque tandem… Допоки, пане Президенте, Ви випробовуватимете наше терпіння?”

Нищення українських газет

Євген БУКЕТ,
головний редактор тижневика “Культура і життя”, голова Київського ОО ВУТ “Просвіта”:

— Важливим елементом інформаційної безпеки є українська друкована періодика, яку сьогодні нищать в Україні. Для цього ще за часів Януковича запустили механізм роздержавлення преси. Внаслідок чого знищують великий сегмент українськомовних видань, що багато років поспіль фінансувала місцева влада. Ці видання мають постійних передплатників, свої журналістські школи. Всі ці колективи зараз “викидають” на вулицю під приводом того, що має відбуватися роздержавлення. А що буде замість цих видань?
Народний депутат України 3-х скликань Дмитро Чобіт провів журналістське розслідування. Він об’їздив кіоски “Преса” по всій Західній Україні. Як з’ясувалося, у ці кіоски за демпінговими цінами завозять російськомовну друковану продукцію, що пропагує сепаратизм, “русскій мір” та багато інших неприйнятних для України цінностей. Ці кольорові видання коштують від 3 до 7 грн, а отже, доступні широкому колу читачів.
Зовсім інша ситуація з українськомовними виданнями. Приміром, газету “Культура і життя” продають у цих же кіосках по 10 грн через 50 % націнку. Хоч як це парадоксально, але за часів Януковича українськомовні видання могли зменшувати ціну на реалізацію на зовнішньому ринку. Таким чином мали можливість бути присутніми у медіапросторі.
Уже другий рік поспіль Міністерство культури України фінансує газету “Культура і життя”, інші видання, що виходять у Національному книжково-журнальному видавництві лише на 50 % від потреб. Мусимо виживати самі. Міністр говорить, що всі маємо перейти в Інтернет, а друкована преса Україні не потрібна.
У той же час сьогодні в нашій країні можна передплатити 14 спеціалізованих музичних видань, що видаються в Російській Федерації. А в Україні маємо єдиний журнал “Музика”, що заснований товариством Миколи Леонтовича 1923 року. Зараз це видання бореться за виживання.
Міністерство культури України позбулося журналу “Пам’ятки України”. Натомість академічні установи заснували журнал “Пам’ятки України. Національна спадщина”. Сюди перейшли більшість читачів, які цінували “Пам’ятки України”. Але це видання повністю позбавлене державної підтримки. Редакція працює на громадських засадах і зовсім не отримує зарплатні.
У Полтавській області рішенням ОДА всі комунальні місцеві ЗМІ перевели в електронний формат. Тепер вони більше не виходять на папері.
А СБУ днями затримала в Чернігівській області велику партію російської друкованої періодики, що з пропагандистською метою завозили на територію України.
Сьогодні прифронтові території завалені великою кількістю російськомовної преси. А Міністерство інформаційної політики України виділяє 11 мільйонів гривень для російськомовної газети, яка розповсюджуватиметься на цих територіях!..
Я переконаний, що такі газети, як “Слово Просвіти”, “Літературна Україна”, “Українська літературна газета”, “Культура і життя”, інші патріотичні видання повинна підтримувати держава. Особливо це важливо зараз, коли триває війна. Має бути організована передплата цих видань для південних і східних регіонів країни. Саме звідти щодня до нас приходять десятки листів, там людям дуже потрібні наші газети.

Продовження
в наступному числі.

Фото Ольги ЖМУДОВСЬКОЇ
та Георгія ЛУК’ЯНЧУКА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment