Лілія СЛЕДЗІНСЬКА,
голова Кременецького районного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
21 січня, напередодні державного свята Соборності, Кременецьке районне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка щиро вітало старійшину нашого громадського гурту, учасника визвольних змагань у роки Другої світової війни на теренах Кременеччини — Олексія Бориса з його подвійним ювілеєм: 90річчям від дня народження і 60літтям подружнього життя.
Попри свій поважний вік, Олексій Борис із нами буває завжди і всюди: він серед нас у повстанському таборі в Антонівцях на Шумщині, біля криївки Гамалії в с. Стіжок, на місці нерівного бою з енкаведистами під Гурбами, під час вшанування пам’яті воїнів УПА, які загинули біля села Лідихів, на посвяченні пам’ятника “Борцям за волю України” в селі Кімната, під час відкриття пам’ятної дошки братам Мислинським на хуторі Вірля, разом із просвітянами біля пам’ятника в с. Дунаїв Герою Небесної Сотні Сашку Капіносу, в почесній варті під час відкриття і посвячення дубового хреста на місці загибелі останнього районного провідника армії УПА Орла в урочищі Воронуха тощо. Він з нами і в день написання диктанту національної єдності, і в дні нашої колективної діяльності.
Олексій Борис цікаво розповідає про співпрацю з братами Борисом, Ігорем та Олександром Мислинськими, з Борисом Ворочуком і його сестрами Тетяною та Зіною, з патріотично налаштованою молоддю села Савчиці та хутора Вірля на Кременеччині під час війни.
Особисто привітала ювіляра у місті Почаєві, де він нині мешкає, делегація кременецьких просвітян у складі Ярослави Мудрик і Олега Галайчука.
…Переді мною на столі лежить стара світлина 1942 року. На ній юнаки і дівчата, які народилися і зростали на маленькому хуторі Вірля, тоді Крем’янецького повіту Волинської губернії. Лише 12 садиб. Щоб переконатись у тому, що в національновизвольній боротьбі часів ІІ Світової війни брали участь люди масово, погляньте на кількість зображених на світлині молодих людей.
У кожній хаті були учасники великого здвигу боротьби. Коли уважно роздивитися цю світлину, то можна побачити вдалині за лісовою галявиною тих, хто сюди прямував, а там далі зібралися діти, переважно хлопці, вони спостерігали за тим, що тут діється, адже по хутору Вірля пішла звістка, що командир повстанського загону (сотні) Борис Мислинський прибув здалеку, його довгенько не було вдома… На світлині зображені вчителька Тетяна Федорівна Ворочук, яка щойно закінчила Крем’янецьку гімназію і працювала у школі сусіднього села Кімната, біля неї — рідна і двоюрідна сестри Зіна та Ольга — зв’язкові армії УПА, брат Борис Ворочук, який у поході на схід загинув (сталося це під Славутою на Хмельниччині). Ліворуч наш сьогоднішній ювіляр — Олексій Борис, йому тоді було 15 років. Біля Олексія — Ігор та Олександр Мислинські, а праворуч на світлині — Борис Мислинський у повстанській військовій формі, він тоді уже був сотенним армії УПА і прибув із далеких Цуманських лісів, де “там далеко на Волині зродилась армія УПА, щоби воскресла Україна й запанувала свобода”.
Дивуюсь, як могла зберегтись оця фотокартка в хаті Гафії Мислинської, тієї матері з хутора Вірля на Кременеччині, яка віддала боротьбі за волю України всіх своїх синів. Як не потрапила оця світлина до рук енкаведистів, які нишпорили тоді всюди. Якби знайшли, то спалили б хату і пустили б по світу матір, вивезли б у далекий Сибір на люті морози…
Це їй, Гафії Мислинській, присвятив свою поезію почесний громадянин нашого міста поет Дмитро Павличко.
Три сини
Неонілі Крем’янчанці
Мати Гафія. Три сини. Три повстанці.
Три бандерівці збройні. Три свободи мечі.
Мамо, я знаю, як ви молилися й плакали вранці,
Коли виряджали дітей, як ридали за ними вночі.
Три брати, наче різні, та одна непокора шалена,
Кров палахкоче — і сліпнуть од неї лякливі хахли.
Мамо, я знаю, що ви цілували синів у рамена,
Як зброю взяли вони в руки й вмирати пішли.
Три сини, три, московськими зайдами вбиті,
Два сотенні, а третій — кулеметник роя.
Мамо, я знаю, що для них сорочки були вшиті,
Вишиті чорночервоним, як сорочка моя.
Три сини, три Гафіїні з хутора Вірля,
Три сини твої, Господи, три криваві хрести.
Ти дав силу їм вийти на смерть, на широке
прострілля,
Дай же сили й мені до свойого хреста підійти.
4.IV.2017 р.
…Була зима 1942 року. 15річний юнак Олексій Борис активно співпрацював з борцями за волю і незалежність рідного краю на теренах Кременеччини. Вони удвох з Олександром Мислинським копали криївки на хуторі і поза ним, допомагали господарчому Новосаду Григорію збирати продукти, шукати зброю, гуртували навколо себе молодь сусідніх сіл…
Минули роки. Всього було на віку нашого ювіляра. Вчився, працював. З простого робітника на підприємстві виріс у майстравикладача Почаївського вищого професійного коледжу. Яким педагогом був пан Олексій, свідчить такий факт: на ювілей — 90річчя від дня народження вчителя прибула аж із Харкова Лілія Благовірна, уродженка с. Кімната. Вона працює на одному з металургійних заводів і продовжує справу учителя. Та не тільки вона. З усіх куточків України прибули вдячні учні до Почаєва, щоб подякувати за добро, яким він обдаровував їх упродовж багатьох років.
Олексій Борис — щасливий чоловік! У 30 років одружився з 20річною красунею із села Савчиці — Олександрою Барабаш. Удвох прожили 60 років. У них двоє синів. На долю Петра і Павла, які побачили світ в одну годину 1960 року, випали тяжкі випробування. Їх силою погнали на чужу війну в Афганістан, були поранені й нагороджені чужою владою медаллю “За відвагу”.
Під час Революції Гідності Павло Борис з 24річним сином Василем були на Майдані від початку і до кінця. 18 лютого 2014 року, перед розстрілом Небесної Сотні, Павло Борис був поранений осколками від гранати… Друзі врятували йому життя.
Отак і живуть батьки і діти однієї з українських родин. Живуть з Україною в серці і великою любов’ю до людей та світу. І якщо хтось каже, що Олексій Борис — людина похилого віку і пора відпочивати, я заперечую. Пан Олексій ще не вичерпав за 90 років фізичні й духовні сили. Спілкуєшся з ним і відчуваєш, що, якби “сурми заграли” і “час розплати” настав би, Олексій Борис взяв би зброю до рук, бо ще не навоювався, не нажився, не напрацювався, не намилувався красою рідної землі.
Віримо в те, що наш побратим ще довго тішитиме усіх своєю активною громадськопатріотичною діяльністю.
