«Роки любії, дитячі»: Леся Українка і Звягельщина

У Звягелі (колишня назва Новограда-Волинського) видатна українська поетеса прожила вісім років. Народилася вона 25 лютого (13 лютого за ст. ст.) 1871 року в будинку “коло Случі”, який наймали Косачі у міщан Окружків протягом 1870—1873 рр. Хрестили її у Соборній Преображенській церкві, яка до наших днів не збереглася. Обряд хрещення здійснили священик А. Добржанський, диякон П. Масловський та дячок І. Гощицький. Хрещеними батьками стали бабуся Є. Драгоманова та С. Васильковський.
“Коли народилася Леся, — згадує сестра Ольга Косач-Кривинюк, — у матері не було молока і вона не могла годувати її. Спробували брати мамок, змінили кількох, та все були невдалі. Врешті почали годувати Лесю штучно. Вона од того годування, що було тоді ще дуже недосконале, сильно слабувала на живіт. Боялися, що не виживе… Тільки дякуючи батьковому пильному догляданню та виконуванню всіх лікарських приписів, вдалося затримати Лесю при житті”. У родині зберігався фотознімок, на якому Леся “у віці 1 ?—2 років, товстенька з круглим веселим усміхненим личком” сиділа на руках у тітки Олександри Косач.
Свідоме дитинство поетеси минуло у будинку пані Завадської. Зі спогадів 76літньої Олени Пчілки: “Був у неї братик. Старший за неї всього на півтора року — і ото вкупі вони й росли… Говорила Леся з самого малку поукраїнському, бо того хотіла її близька родина. Діти чули навколо себе гарну волинську мову, а до неї теж і чисто полтавську; ніяких “бонн” або “гувернанток” при дітях не було, — вони росли або в товаристві мами й бабуні, або під наглядом якоїсь няні з волинського села… Гарно проказувала, ще маленькою дівчинкою, байки Л. Глібова та й М. Старицького; проказувала байки дуже виразно (особливо Л. Глібова “Билину” і “Щуку”, як Лисиця порадила на суді кинути Щуку в річку). У Звягелі був у нас при домівці великий садок; там було багато квіток, — Леся дуже любила їх завжди”.
“Пам’ятаю гарний великий дім із величезним садом у НовоградВолинську, — розповідає Лідія ДрагомановаШишманова. — У тому домі та саду царюємо ми — діти, особливо старший брат Лесі Михайло та я, натури буйні. Цілий день бігаємо по усіхусюдах і ціле літо граємо все одну гру: Іліаду і Одісею. Маленької Лесічки ще тоді не торкнулася та лиха хвороба, яка зробила з усього її життя безнастанне страждання. Вона була по натурі тиха, розумна, слухняна дитина, котру нам, буйним, ставили завжди як приклад розсудливості”.
У чотири роки Леся “зовсім справно читала”. Син М. Комарова Богдан згадує, що в перший свій приїзд до Одеси 1888 року письменниця відшукала в їхньому будинку батькову брошуру “Земні сили” і похвалилася, що то перша книжка, яку вона прочитала. Любила “Мифы классической древности” Штоля, “Сербські народні думи й пісні” в перекладі М. Старицького, “Труды этнографическостатистической экспедиции в ЮгоЗападный край” П. Чубинського.
Збереглося чотири листи, написані Лесею у НовоградіВолинському. У першому — до Драгоманових повідомляє: “Були у нас ужачі яйця; ми хотіли, щоб вони вивелись, та закопали в землю, та нічого не зробили. Я дуже скучила за вами всіми. Гімнастику вже зняли, а зимою повісить папа. Вишинська казала, що я не можу там на одну гору не дуже високу злізти. Бабушка купила стакан. Купець сказав, що такий, хоч трясни об пол, то не розіб’ється, а папа каже: ну, тряснем ним. Колись ми переправлялись на ту сторону, а мама пішла за хлопцем, щоб правив, а ми самі поїхали, а мама хотіла встати та впала у воду”.
У Звягелі Леся познайомилася з народною творчістю. Коли чула якусь пісню чи приповістку, казала: “…цю пісню співала Мотря, а цю Килина, а це розказувала баба Коржицька”. Та чи не найбільший вплив на неї мало село Жабориця Звягельського повіту (нині — с. Заріччя Баранівського району), де вперше почула про мавку. “А то ще я й здавна тую мавку “в умі держала”, ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами, — писала Леся Українка в листі до матері з Грузії.
1903 року виходить книга поетеси “Дитячі гри, пісні й казки. З Ковельщини, Лущини та Звягельщини”, куди увійшли жаборицькі пісні “Мир миром”, “Воскресенієдень”, “Безконечна”, “Посію я рожу, поставлю сторожу”.
“Як гарно, вільно жилось нам у тому НовоградіВолинську! — згадує кузина Лідія Михайлівна. — Пам’ятаю, як возили нас кожного дня гуляти на возі. Навіть бачу ще, де хто сидів. Мені, старшій з дітей, дана була велика честь сидіти на козлах поруч з кучером. На почесному місці, зробленому з сіна, прикритого килимом, сиділа тітка Саша Косач, а коло неї пані Судовщикова, товаришка Ольги Петрівни. Між ними садовили маленьку Лесю, щоб не впала… Нас брали навіть кілька разів на полювання, на цілий день. Збиралась тоді велика компанія: одні їхали човнами по Случі, інші — кіньми. Ми, діти, бігали по лісі за ягодами і слухали, як собаки ганяють зайця. Ще й досі вухо моє чує особливе гавкання мисливських собак дядька Косача”.
1879 року порвалася Лесина дружба зі Звягелем. Сім’я Косачів переїжджає до Луцька, куди за спеціальним наказом переводять батька Петра Антоновича на посаду голови ЛуцькоДубенського з’їзду мирових посередників. Олена Пчілка вважала, що в такий спосіб її чоловіка покарали за “українофільство” та побачення у Парижі з її братомемігрантом М. Драгомановим.
У своєму незавершеному творі “Спогади тітки Люсі” Леся Українка пише: “…виїжджаючи з рідного міста, не спадало й на думку мені, що, може, я туди повік не вернуся, що, може, ніколи більше не побачу наймиліших з моїх друзів дітей, що не вернуться більше мої найперші, наймиліші роки життя, що упливли вже вони злотоблакитним струмочком у прірву минулого і вже не приплинуть ніколи назад…”

Підготувала Г. ТВАРДОВСЬКА,
науковий співробітник НовоградВолинського літературномеморіального музею Лесі Українки

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment