Цьогорічним лауреатом Національної премії України імені Т. Г. Шевченка стала відома мисткиня, письменниця і художниця Емма Андієвська.
— Усім відомо, що Ваш чоловік, Іван Максимович Кошелівець, досить іронічно ставився до Шевченківської премії та будьяких інших державних нагород. Як би він прокоментував присудження Вам цьогоріч найвищої для митця державної нагороди?
— Я не знаю, як би він прокоментував, адже його немає на світі. Я 40 років пильнувала його і, як могла, допомагала в усіх його зусиллях. Позаяк він був дуже ввічливою, шляхетною людиною, то, напевно, сказав би мені: “Чудово! Щиро вітаю з такою відзнакою”.
— Ситуація з поезією в сьогоднішній Україні така, якою вона є. Ви завжди залишалися на своєрідному літературному острові. Ваші твори вивчають в Україні в шкільній програмі. А Ви сьогодні когось виділяєте із сучасних українських поетів?
— Скрізь, і в поезії також, у будьякій ситуації треба залишатися собою і ніколи у своїх текстах не брехати чи намагатися підстрибувати під кон’юнктуру. Так би мовити, будинок є, а його мурахи з’їли… Ні, я нікого не виділяю серед українських поетів, однак нехай вони пишуть справжнє та чесно, й тоді Україна їх оцінить. Такий маю на це погляд.
— Ви завжди у своїй творчості стояли поза ідеологією. Ваші твори ніколи не мали ідеологічного нахилу. І все ж який Ваш погляд на сучасні суспільні українські проблеми з точки зору якраз актуальної поезії? Як Ви уявляєте, чи здатна поезія відбивати, наче дзеркало, суспільне життя?
— Я й справді завжди залишалася поза ідеологією. І мої твори ніколи не були з будьяким ідеологічним нахилом. Роман “Про добру людину” — це історія з життя табору ДіПі, і те, що я в ньому описую, це, напевно, здебільшого письменницька вигадка, рефлексії, адже за будьяких умов українці дуже чемні, добрі, неймовірно працьовиті й відповідальні, а художній текст має свої закони, отож і я не могла у своїй книжці писати без художнього згущення фарб.
Справжня поезія — у будьяких вимірах — саме про це й говорить. Але якщо вона намагається відбивати суспільне життя, тоді вона завжди кон’юнктура, а не поезія. Або взагалі не пиши, або будь свідомим технарем, невтомно працюй у слові, добивайся точного художнього його звучання. Водночас я ніколи нікого не повчала, адже кожен письменник мусить обирати в літературі свій власний голос і шлях. А вже як їх обрав, то тримайся свого берега, міцно пиши і не схиб.
— Як зважилися погодитися на висунення Вашої кандидатури на Шевченківську премію? А коли почули про присвоєння, то як сприйняли лауреатство?
— Мене номінують утретє, а цього разу дали. Я не людина нагород, але персона каторжної праці. У щоденних зусиллях почуваю наснагу. І через це спілкуюся зі світом тільки телефоном. На все інше в мене немає часу. Живу без Інтернету й гаджетів. У мене немає й не було ніколи вілл, якихось надмірних матеріальних багатств. Завжди була переконана, що все це відволікало б, відбирало б час, а я хочу встигнути зробити для України щонайбільше.
Тому коли в Україні так багато людей підтримали мене, хотіли, щоб я отримала Шевченківську премію, то як би могла не пристати до пропозиції номінуватися? Звичайно, зусилля вимагали великої напруги. А водночас відчувала, що мої літературні зусилля виявилися не марними. Й от посвятні люди зробили це. Я дякую тим, хто переймався, опікувався, уболівав… Я справді живу й житиму лише для України. Й завжди жила тільки нею. У мене немає часу на себе, але я з того не шкодую. Щоденно багато працюю, роблю все і скрізь сама. Бо хочу, щоб Україна мала все, а люди в ній жили достойно, щоб держава була незалежна.
Спілкувалася
Тамара ВАЩЕНКО,
м. Кривий Ріг
