Ірина Правило: діти після війни

Станіслав ГОЦУЛЯК

Нова реальність українських кінотеатрів нарешті дала прокатний шанс фільмам вітчизняного виробництва. І це особливо важливо для національного незалежного кіно, що знімають без державної підтримки. Нещодавно показами у Києві (Культурний центр “Кінотеатр “Київ”, 2227 лютого) та Львові (Кінопалац Копернік, 2228 лютого) розпочався національний прокат стрічки Ірини Правило “Моє дитинство”. Тепер стрічка відправляється подорожувати Україною і наступна її зупинка — у Дніпрі, 16 березня.
“Моє дитинство” — це міжнародний проект, що складається з трьох кіноновел, кожна з яких має свою літературну першооснову. Екранізовано оповідання письменників трьох різних культур — грузинської (Нодар Думбадзе), української (Степан Васильченко) та італійської (Ніно Палумбо).
У центрі кожної з них — фігура Дитини після війни. При цьому війна не є частиною сюжетного розвитку, вона присутня десь на тлі. Пронизуючи дитячу долю болісним пунктиром, війна своїм відлунням ніяк не припиняє руйнівного впливу. Втім, на заваді цьому стає або поклик рідної крові (грузинська частина “Кров”), або голос віри (українська частина “Мужицький ангел. Різдвяна історія”), або життєве покликання (італійська частина “Мій університет”). У цих пошуках цілющого рецепта “життя після…” — терапевтична цінність стрічки для нашого суспільства, що ось уже чотири роки не з власної волі хворе війною.
Саме тут вкрай важливо зауважити, що вибір теми поствоєнної травми не має нічого спільного з прагненням, так би мовити, потрапити в мейнстрім, створити щось на злобу дня. Першу частину стрічки знімали у Грузії понад вісім років тому, після російськогрузинської війни. Друга, українська, побачила світ напередодні Революції гідності і тут так само не обійшлось без сумного пророцтва. Символічною в ній є постать батькаповстанця, що вдосвіта залишає рідну оселю, вирушаючи боронити рідну землю.
Вражаючі автентичні локації, самоцінний музичний ряд, несподівана переконливість непрофесійних акторів — це лише деякі з незаперечних переваг твору Ірини Правило. Молодий режисер робить спробу донести до нас своє відчуття справжнього, позачасового, безмежного. Робить це часом наївно, але дуже відверто, щиро, чесно. Застерігаючи у плині часу не згаяти головного, вона пропускає попереду нас своїх героїв. Вони, щоб відповісти на питання, якого кольору були очі їхніх матерів, можуть покладатися вже на саму лише пам’ять. Словами своїх кіногероїв, а надто їх пронизливою безмовністю, І. Правило просить, аби ми встигли розпитати у найдорожчих для нас людей про усе важливе, і встигли отримати усі важливі відповіді. І поки ще маємо таку нагоду, роздивились колір материнських очей.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment