Продовження.
Початок у ч. 9 за 2018
“Як довго ждали ми своєї волі слова…”
Микола ГОЛОМША, лідер політичної партії “Патріот”:
В землі віки лежала мова
І врешті вибилась на світ.
Олександр Олесь
— Толерантність українців є однією з найсильніших національних рис. Однак часто, якщо брати історію, нею послуговувались в своїх інтересах різні зайди. Нерідко це призводило до ситуації, коли українці жили-були, а офіційно їх начебто і не було. Що з одного боку (східного), що з другого (західного) виникали “грамоти”, які забороняли українцям називатись українцями і розмовляти рідною мовою. В таких умовах доводилося не лише виживати, а й зберігати свою ідентичність і унікальність, зокрема у мовній природі. Зрештою, українці вистояли в цьому історично-ментальному протистоянні і вистояли завдяки саме мові, її глибинним потужним пластам, які мали силу животворних джерел скрізь, де жив хоча б один справжній українець.
Що таке рідна мова для кожного з нас? Як вона входить у свідомість і душу? Іван Франко вважав цю проблему глибокопсихологічною, яка коріннями “сягає малодосліджених досі тайників — зв’язку людської психіки з тими нібито конвенціональними, а проте так дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою. Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу?
Практик, утилітарист, не надумуючися ані хвилини, скаже: пусте питання! Мова — спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можність комунікуватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: “Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою”. І чим вища, тонша, субтельнійша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна”. Про це писав він у творі “Двоязичність і дволичність”, хоча до самої проблематики звертався протягом всього свого життя.
Видатний учений-мовознавець, філософ, етнограф, фольклорист, громадський діяч Олександр Потебня ще в середині позаминулого століття звертав увагу на те, що мова не є обособленим феноменом, який існує сам по собі. Це, з його точки зору, народний дух, який зрештою спричиняє формування національного світогляду і самостійної нації. Він цю проблематику вивів на рівень філософського осмислення категорії “мова і нація”, яка згодом отримала розвиток у працях багатьох вчених. І він категорично був проти деукраїнізації (як загального процесу денаціоналізації), оскільки вбачав у цьому втрату національної (духовної) самоідентичності.
На жаль, не світочі ума і думки визначали протягом тривалого часу реальність і перспективу української нації. Перебуваючи між жорнами східних і західних поневолювачів, українці змушені були нерідко поступатися загарбникам адміністративно-територіально (зміна адміністративних кордонів українських земель або передача до інших терутворень), терпіли утиски в питаннях національної належності (то вони ставали малоросами, то мешканцями Малопольщі, а то й взагалі зникали під угорськими прізвищами), але завжди намагалися утримувати мовну ідентичність. Останнє було найбільшим полем битви. Загарбники прекрасно розуміли, що позбавивши українців території чи примушуючи їх називатися неукраїнцями, вони тільки пригноблюють їх. Щоб повністю знищити українців як націю, необхідно було відібрати мову. Мововбивство українців на тривалий період стало свідомою політикою діячів російської імперії, не набагато відставали від східних імперців і їхні західні “колеги”. Лінгвоцид — таке визначення отримав цей історичний процес поневолення українства. (Детально з документами щодо мововбивства у недалекому минулому можна ознайомитися на прикладі книги відомого українського мовознавця Лариси Масенко і її колег — “Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду”).
Сьогодні Україна піддається остракізму з боку деяких своїх сусідів саме за мовно-освітянську політику. Передує в цьому Угорщина. Рівень дискусії, яку нав’язують нам угорські політики і чиновники, хоч як прикро, не витримує критики. Навіть поверхневий аналіз претензій свідчить про те, що угорські діячі “співають” з чужого голосу, а голос цей знаходиться у Кремлі.
Напористість наших сусідів наразі не отримала відповідної за рівнем відсічі і такого ж дискурсу трактування історії і сьогодення. Причиною цього є та ж таки толерантність, якої ми (в цьому випадку держава) дотримуємось.
Але у суспільно-політичному дискурсі ми отримали чимало претензій до угорської сторони з боку українців. Бо нам теж є що згадувати, і ці спогади ще болять. Наприклад, насильницьке впровадження мадяризації у позаминулому столітті, якому передувало утворення Австро-Угорської імперії. “Мадяри здобули цю державу для мадярів, а не для інших. Тому зверхність і гегемонія мадярів сповна виправдані”, так тоді ставилось питання на державному рівні, і саме ці слова говорив прем’єр-міністр Королівства Угорщина Кальман Тис.
Під дію примусової мадяризації підпадали всі інші народи, які проживали на території новоутвореної імперії: словаки, серби, румуни, хорвати тощо. Звісно, до цього переліку потрапили і українці, мову яких (до цього обов’язкову до вивчення на Закарпатті) заборонили.
А результатом ухвалення закону про обов’язковість вивчення лише угорської мови у тодішніх освітніх закладах вбачається те, що з української общини, яка нараховувала десятки (якщо не сотні) тисяч осіб, нині українцями себе вважають від трьох до семи тисяч (за різними джерелами) осіб. Цьому сприяло також і насильницьке надання всім немадярам угорських прізвищ та імен.
Те, що зараз в Угорщині немає жодної української школи проти сімдесят одної угорської в Україні, до уваги нинішні будапештські критики Закону України “Про освіту” не беруть, бо ця реальність не стала надбанням широкого громадського загалу і в Україні, і в громадах, а заодно і в коридорах ЄС та ООН.
Звісно, у такій тональності не варто продовжувати дискусію ні з угорцями, ні з поляками, ні з будь-ким іншим. Бо цей шлях заведе нас у глухий кут, з якого ні разом, ні поодинці не вибратися без чвар чи навіть силового протистояння, і що найгірше — між українцями також.
Доречно було б усе-таки ставити питання про об’єктивне дослідження історії і, зокрема, стосунків українців зі своїми сусідами (безвідносно з якого боку). Маю на увазі наукове фундаментально-комплексне дослідження, в якому залишалось би право кожної нації на власне, але об’єктивне, трактування історії і водночас спільне визначення болючих точок у взаєминах та обумовлення міри відповідальності, причин того чи того ганебного факту, діяння й історичної ситуації, яка існувала на той момент.
Таке рішення могли б ухвалити керівники країн, які мають стосунок до цього (їх набереться з десяток). Це був би вищий прояв міждержавної і міжнаціональної толерантності, де перспективою міг бути лише мир і розвиток великого регіону, а може, і континенту.
Втім, наразі це лише мрії. Реалії жорстокіші й непередбачуваніші. А ми живемо саме в реаліях.
Наприкінці 90-х років минулого століття Ліна Костенко в одному зі своїх виступів говорила про необхідність для кожної нації мати свою гуманітарну ауру. До неї вона зараховувала комплексне наукове супроводження “сфери суспільного життя, разом з освітою, літературою, мистецтвом, — в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторно національному варіанті”. Якби до світочів ума дослухалися в нинішній, вільній, незалежній Україні, яка переймається “свобідним життям”, ми б давно започаткували творення гуманітарної аури нації. Однак маємо іншу картину.
Попри зусилля, яких докладає держава і суспільство до вкорінення української мови в усі сфери життя, сьогодні спостерігається не таке швидке просування цього процесу, як того хотілося. Візьмемо, приміром, до уваги публічну сферу застосування мови. Як свідчить минулорічний аналітичний огляд активістів руху “Простір свободи” “Становище української мови в Україні в 2017 році”, російська мова в Україні утримує лідируючі позиції у друкованих виданнях, інтернеті (український сегмент), а також не здає своїх позицій у телеефірі. Зокрема, “незважаючи на нещодавні зміни в законодавстві, у прайм-тайм 7 найрейтинговіших телеканалів українська мова звучить лише 39% часу, російська — 32%, а 29% займають двомовні ефіри, під час яких також найчастіше домінує російська мова”. Це досить тривожний симптом у той час, коли українська нація веде непримиренну боротьбу з черговим кремлівським режимом і практично щодень у цій битві гинуть кращі сини і дочки нашого народу.
Викликає подив і те, що майже 62 % газет (% від загального накладу) є російськомовними. Така тенденція зберігається незмінною останні три роки. Додамо до цього 66,5 % журналів та іншої періодики, що друкуються російською, і ми побачимо картину активної (агресивної) присутності “русского міра” в Україні.
Усе це відбувається на тлі зростання українськості у суспільстві. Так, всеукраїнське опитування Центру Разумкова (2017 р.)
підтвердило цю тенденцію — 92 %
громадян нашої країни (без урахування окупованих територій) вважають себе етнічними українцями. Лише 6 % наших співвітчизників відповіли, що вони є етнічними росіянами.
Відповідно 68 % опитуваних вважають рідною мовою українську, серед етнічних українців ця цифра сягає 73 %. Розмовляють українською (завжди або переважно) удома близько п’ятдесяти відсотків українців, водночас російську використовують близько 30 %.
Не бачити ці тенденції неможливо. І тут виникає питання: а чи все можливе робить влада для того, щоб українська стала мовою всіх громадян — державних службовців (насамперед), бізнесу, культури (включно з тим, що зветься поп-культурою), освіти, науки тощо. Щодо останнього, то хотів би принагідно нагадати, що перша у світі “Енциклопедія кібернетики” за редакцією директора Інституту кібернетики академіка В. Глушкова (два томи, близько 1700 статей з інформатики, кібернетики (теоретичної, економічної і технічної) та обчислювальної техніки, майже 1200 сторінок) була створена саме українською мовою і вийшла друком ще 1973 року.
На жаль, нині суспільство стикається з відрижкою радянського минулого у багатьох сферах, особливо сервісних, де присутня російська мова. І тут ми отримуємо соціальний дисонанс — мовна практика перемагає мовну ідентифікацію. Аналізуючи соціологічні дослідження з мовної ідентичності доктор політичних наук, провідний науковий співробітник відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України Володимир Кулик підкреслює: “Громадяни хочуть більше української мови, ніж є реально. Вони набагато більше готові до українізації, ніж її проводить влада”.
Який вбачається вихід із ситуації на цьому етапі? Активізація суспільних рухів і тиску на владу щодо застосування української мови в усіх сферах життя з одночасним толерантно-креативним просуванням безмежного потенціалу української серед різних суспільних верств.
Цей процес уже набуває точкової активізації. Ось кілька прикладів. Так, Київська міська рада торік у жовтні ухвалила рішення, яким передбачається визнання державної мови як першочергової в місцях громадського обслуговування в Києві, при реалізації товарів і наданні послуг. Застосування іншої мови можливе на прохання споживача.
З лютого ц. р. за рішенням львівської міської ради усі працівники сфери обслуговування відтепер зобов’язані послуговуватися винятково українською мовою. Вся публічна продукція: від плакатів, вивісок, афіш до цінників, чеків, квитків, меню — має бути лише державною мовою.
Подібне рішення у лютому ц. р. ухвалила і міська рада Чернівців та Кропивницького. Так, рішенням “Про зaходи щодо зaбезпечення регiонaльної мовної полiтики в мiстi Кропивницькому” встановлюється, що на “території Кропивницького всі назви установ, підприємств, організацій, вивіски, плакати, афіші, публічні повідомлення, рекламні оголошення та будь-які інші форми аудіо- і візуальної рекламної продукції, інформація для споживачів товарів та послуг виконуються державною мовою відповідно до законодавства України.
Крім того, в усіх сферах громадського обслуговування громадян в обласному центрі при реалізації товарів і наданні послуг першочергово використовується державна мова. І лише на прохання споживача суб’єкт господарювання може використовувати будь-яку іншу іноземну мову для повного донесення інформації про товари та послуги та для належного обслуговування споживачів. У всіх закладах сфери громадського харчування обов’язкова наявність меню, виконаного державною мовою. При обслуговуванні відвідувачів персонал зобов’язується першочергово пропонувати меню українською мовою і лише на вимогу відвідувача надати меню будь-якою іншою мовою за його наявності”. Варто додати, що це рішення розроблялось у взаємодії з експертами “Асоціації Політичних Наук”, “Руху захисту української мови” та “Просвіти”, в рамках діяльності коаліції “Рада Експертів”.
Думається, що цей поступальний рух української мови у суспільстві відтепер стає невпинним. У зв’язку з цим хотів би звернути увагу на ще один аспект, який наразі залишається поза увагою і держави, і суспільства. Це багатоваріантність української мови, яка живе своїм життям у регіонах і навіть в окремих геопозиційних точках, наприклад, місцях компактного проживання невеликих етносів — німців, албанців, греків, болгар тощо. Це мовне розмаїття, на нашу думку, є живильним середовищем передусім для української і значно посилює її, якщо розглядати перспективу подальшого активного розвитку мови.
Щодо проблеми функціонування державної мови в повсякденні, то тут вбачається необхідність застосування одного універсального підходу: українська має використовуватися скрізь і всюди апріорі — за замовчуванням. Починаючи від мови комп’ютерних програм та соціальних мереж і закінчуючи бізнес-перемовинами.
…“Мову можна порівняти із зором”, — стверджував Олександр Потебня. Подібно до того, як найменша зміна в будові ока і діяльності зорових нервів, писав він, неминуче дає інше сприйняття і цим впливає на весь світогляд людини, так кожна дрібниця в будові мови повинна давати без нашого відома особливі комбінації елементів думки. Вплив таких мовних дрібниць на думку в своєму роді є унікальним явищем.
Нам, услід за Потебнею, варто усвідомити, що у практиці застосування мови, що має наслідком зміну (перспективний розвиток) світоглядних позицій українського суспільства, дрібниць не може бути. Наша мова — це наша перемога.
Прохати квоти —
це принизливо
Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України:
— Згадаю 1990 рік. Тоді після ухвалення “Декларації про державний суверенітет України” відбувся велелюдний мітинг. Зібралися українці, Товариство української мови переформатовувалося в Товариство “Просвіта”. Говорили багато. Назвали страшну цифру, що нас 376 років поневолювали в мовному плані і ми мали 480 циркулярів нищення українськості, нищення української мови.
А потім в італійського професора Рікардо Піккіо запитали, чи виживе Україна. Він відповів, що виживе лише за однієї умови: якщо наші діти вивчатимуть, знатимуть і любитимуть українську мову, свою історію і культуру.
Відомий філософ Колен ще сто років тому говорив, що людина багато що змінює в своєму житті, навіть інколи зраджує. Але вона не може змінити лише одного — своїх дідів. Не можна зраджувати, не можна змінювати дідівську традицію ставлення до своєї мови, до своєї національної культури, до своєї церкви, віри і до своєї історичної національної пам’яті. Це ті стрижневі основи, на яких вибудовується світ.
Чому в “Декларації про державний суверенітет України”, що ухвалювали ще в УРСР, були два потужні поняття — націєтворчі й державотворчі, а зараз про них не згадують. Ми багато втратили, починаючи з 1990 року. Адже тоді було закладено поняття національна держава. А в Конституції 1996 року ми не вибороли цієї позиції. А далі — страшна методологічна низка ідеологічних та політичних помилок. Це та методологія, яка не дозволяє розвивати українськість як таку.
Часто ми читаємо лише перший абзац 10-ї статті Конституції України. А є ще й другий абзац — той, що зобов’язує. Він є нормою прямої дії. Зобов’язує користуватися українською мовою і 8 стаття Основного Закону. І якщо ми дотримуємося верховенства права, то повинні не просити, а вимагати від держави в особі влади.
За результатами останніх досліджень, нас сьогодні 90,6 % українців. Але ми стаємо у чергу, прохаючи квоти на телебачення, радіо. Прохати квоти — принизливо. А ми мовчимо.
Бачимо у Верховній Раді України нові обличчя без нових ідей. Вони вважають, що це інновація, що вони ощасливлюють державу і народ, оскільки виборюють квоти для українців, які сьогодні є формуючою основою нації.
Немає важливішої реформації країни, ніж громадянське суспільство. Лише громадянське суспільство, його націєтворча державницька позиція зуміє не тільки переконати владу, а й поставити у перші ряди людей, які не вважають, що Україна лише територія, а сприймають її як духовну, морально-етичну і політичну цінність. І лише з такою владою, такими сильними рядами можна формувати міцну мовну політику.
Я думаю, всі ви читали статтю Андрія Куркова, в якій показано модель Ложкіна-Куркова. В цій статті висловлена позиція, що російська мова і російська культура — національне надбання українського народу й української держави. І це лише один епізод, який маємо. Чому не ставимо питання персонально до кожного міністра?
Я не боюся міністра культури, але боюся культури міністра. Так само можемо сказати і про Міністерство освіти. Адже 2010 року в російськомовних школах запровадили буквар, який називався: “Наша родина — Россия-матушка”. І практично весь навчальний рік вчителі працювали за ним, виховуючи у наших дітей неповагу до української мови, української держави й національної культури.
2011 року завдяки деяким нашим письменникам, формуючи концепцію літературної освіти в Міністерстві освіти, — українську літературу поставили нижче ватерлінії, а російська “має величезне загальнолюдське цивілізаційне значення” і завдяки їй ми начебто хоч якось розвиваємося. Цю концепцію і сьогодні активно впроваджують від Чопа до неокупованих територій Донбасу. Це наша біда і велика трагедія.
Через недоумкуватість і збайдужілість ми не оцінили цього належно, і раптом дізналися, як доконаний факт, що у стресових ситуаціях діти “перевантажені” Шевченком, Лесею Українкою, Грушевським, Хмельницьким. І треба забрати від них ці величини, на яких формується українська людина. Це неприпустимо.
Україноцентризм — єдиний принцип, який повинен домінувати і бути реалізований у всіх сферах суспільного, наукового, публічного і державного життя.
А що ми отримали від післямайданних міністрів? Вони запропонували ліквідувати 542-й наказ, який говорив, що, починаючи з технічних вишів і завершуючи гуманітарними — тема української історії, української мови і літератури — це визначальні державотворчі, виховні предмети, які не можна чіпати.
І ми зі 134 годин історії України дійшли до 17 навіть у гуманітарних вишах і наші “видатні” міністри раптом запропонували замінити історію України — українською національною культурою.
В’ячеслав Липинський говорив, що не може весь народ бути національно свідомим, але передні ряди зобов’язані бути такими. А ми залишили на поверхні тих людей, які формують інтелігенцію. Це ті ректори вишів, які підтримали Добкіна і Кернеса за знищення українськості. А в цих вишах навчається 25 тисяч студентів.
Сьогодні інформаційний простір справді окупований. А якщо соціокультурне середовище є таким — мовну політику впроваджувати неможливо. Маємо 5 телевізійних каналів, які формують весь інформаційний простір. У цьому здичавілому антиукраїнському просторі виховувати українську молодь, яка є єдиним обнадійливим чинником української перспективи, неможливо.
Ми зобов’язані дати цьому оцінку. Я звертався на двох з’їздах до нашої так званої “передової” інтелігенції, яка безперервно ходить на ці канали. Шановні, зробімо звернення від імені української інтелігенції, щоб український народ знав, що ми виступаємо проти антидержавного інформаційного простору, який окуповує і нищить українську націю.
Треба, щоб наша позиція, наша єдність у питанні української мови вибудовувалася так, щоб нас не лише почули, а щоб за нами пішов люд. Ходіння в народ — єдиний шанс говорити з народом. Нація втрачала свою територію, ресурси, державність, але повертала. Однак нація, яка втратить душу в образі рідної мови, не поверне її ніколи. Вона навіть не поверне себе у світовому співтоваристві.
Пропоную скликати загальноукраїнську конференцію, на якій необхідно розглянути культурні, мовні й політичні питання
Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ, голова НСПУ:
— Ми перебуваємо в процесі, коли кількість починає переходити в якість. Критична маса поступово набирає сили, але нам треба думати про наступні кроки. Пропозиції були, але треба їх сформулювати й реалізовувати.
НСПУ стоїть на чітких державницьких, україноцентристських, українських національних позиціях. Саме такими є заяви і всі дії керівництва Спілки. Інша річ, що письменники різні, як різне і наше суспільство. У письменницькому середовищі ще є загойдані триєдиною слов’янською колискою. З іншого боку, є колеги, які не знають і не хочуть знати українську національну культуру, вважають її хуторянством, учорашнім днем, шароварщиною. А нам, мовляв, треба в Європу. Європа — панацея, Європа — стимул, Європа — мета. У цьому сенсі і згадуваний сьогодні мультикультуралізм.
До речі, у Франції і Німеччині, де найбільше практикували й просували цю ідею, відмовилися від неї ще перед “Арабською весною”, тобто у 2009—2010 роках. Оскільки зрозуміли надзвичайно велику небезпеку політики мультикультуралізму. А наші деякі постмодерністи, зокрема й у владі, які опікуються культурою, якраз діють у цьому руслі. Вони не випереджають час, а відстають від нього на 10 років, але цього не розуміють.
Проведемо історичні аналогії. Згадаємо Українську революцію, що почалася наприкінці лютого 1917 року. Тоді українські ліві працювали практично в одному напрямі з лібералами і діяли за підтримки чорносотенців із Москви й України. Діяли вони проти українських націоналістів, які були тоді слабкі і не мали шансів на перемогу.
На жаль, те, що відбувалося сто років тому, відбувається нині. Складається враження, що говорити про українську національну ідею зокрема, та й про все українське національне загалом, у високих кабінетах вважають не дуже сучасним і не дуже хорошим тоном.
Необхідно підкреслювати, що
сьогоднішня українська влада в культурній та інформаційній сферах, на законодавчому та виконавчому рівнях є антиукраїнською.
Пропоную скликати загальноукраїнську конференцію, на якій необхідно розглянути культурні, мовні й політичні питання. Залучити до цього процесу відповідні політичні сили, але не для їхнього піару чи реклами.
Нас багато, і кількість уже переходить у якість. А в ешелонах влади інтелектуальних сил насправді не так уже й багато. Їхні інтелектуальні кадри продалися владі й працюють на неї за гроші. За нами стоїть велика інтелектуальна сила, тому потрібно зорганізуватися. Саме з метою такого об’єднання необхідно скликати загальноукраїнську конференцію, на якій порушити питання ставлення держави культури. А також показати наше бачення, що ми можемо запропонувати і зробити.
Навколомовні дискусії в Інтернеті
Олена РУДА,
кандидат філологічних наук:
— Дедалі більше людей надають перевагу Інтернету як альтернативі газетам і телебаченню за можливість самостійно обирати необхідну інформацію, уникати потоку нав’язуваної. Сьогодні це простір для вільного висловлювання власної думки і безперешкодного доступу до різних поглядів на ті чи ті суспільні явища й події, по суті, заміна феномена “кухонних розмов”, який породило зіткнення офіційних і неофіційних інтерпретацій за радянських часів. За даними Інтернет-асоціації України, наприкінці минулого року регулярно користувалися Інтернетом 64,09 % населення (або 21 мільйон українців). Окрім ознайомлення з новинними й аналітичними матеріалами, користувач мережі отримує змогу стати суб’єктом подій завдяки інтерактивному спілкуванню на форумах, веденню блогів, коментуванню редакційних матеріалів електронних видань.
Варто сказати, що в інтернет-комунікації можливо задіяти стратегії, що можуть бути реалізовані тільки серед мережевої спільноти. По-перше, високий рівень анонімності дозволяє висловлювати те, що неможливо висловити в інших контекстах. По-друге, вихід на ширшу аудиторію полегшує пошук людей із близькими поглядами. І по-третє, це відсутність меж, що призводить до радикалізації поглядів.
Велику роль сьогодні Інтернет відіграє і в розгортанні навколомовного дискурсу. Нагадаю події 2012 року, коли скандально ухвалили горезвісний мовний закон Ківалова-Колесніченка. Тоді в мережі з’явилися сотні текстів, які висвітлювали перипетії та наслідки підписання документа. Через інформаційні матеріали з ознаками замовності українська влада захищала, а опозиція критикувала мовну реформу. При цьому рівень насиченості статей маніпуляціями зашкалював. Після того як чи не кожний український політик “попіарився” на мовному питанні, до обговорення долучилися блогери й рядові користувачі Інтернету. Жваво обговорювалися всі події, диспозиція політичних сил, імовірні варіанти. Шість років минуло, та ситуація не змінилася на краще – мовне питання на державному рівні не розв’язане, ще й додалися нові конфлікти на мовному ґрунті.
І хоча певні соціологічні дослідження вказують на те, що мовна тема зараз мало кого турбує, а на думку професора Ярослава Грицака, в інтелектуальному середовищі дійшли згоди, що Україна буде двомовною, градус навколомовної дискусії не став нижчим. Законодавча неврегульованість функціонування мов, зокрема затягування з вироком Конституційного суду щодо закону Ківалова-Колесніченка, неясність зі статтею про мову освіти, некарність невиконання норм про квоти на телебаченні і радіо, спричиняють подальші гарячі суперечки в суспільстві. Невтомне обговорення питання мови в соцмережах вказує на те, що воно дуже хвилює громадськість. А надмірна поляризація і заполітизованість поглядів, вплітання мовного питання у контекст російсько-української війни, вимірювання його категоріями “зради” і “перемоги”, спричиняють аксіологічні коливання, налаштовуючи мовців на протистояння.
Заради справедливості треба сказати, що і сьогодні на сторінках електронних видань точиться фахова дискусія щодо мовних питань. Науковці розміщують ґрунтовні розвідки про особливості мовної ситуації, соціологи публікують свої дослідження, громадські діячі пояснюють, що відбувається в законодавчому полі й що це означає. Та левову частку обговорення мовних питань становлять сповнені емоцій і маніпуляцій деструктивні суперечки, які роз’ятрюють заразом національні, расові, політичні, соціальні, гендерні рани суспільства.
Сьогодні навколомовні дискусії виникають раз у раз, щойно з’являється інформаційний привід. Такими приводами в останні роки були: подання нових мовних законопроектів, розгляд закону Ка-Ка в Конституційному Суді, підготовка закону про українські квоти на радіо; ухвалення нового закону про освіту, голосні заяви угорської влади, надсилання мовної статті закону для резолюції Венеціанської комісії; опублікування результатів соціологічних досліджень (наприклад, опитування Центру Разумкова про мову причетних до АТО громадян); оприлюднення моніторингу дотримання мовних квот у ЗМІ; загалом огляд телевізійного контенту; а також трохи дрібніші — звістки про факти відмови в обслуговуванні державною мовою у сфері послуг чи державних органах, на кордоні тощо; повідомлення про акти насильства через мову спілкування (переважно українську), а також потрапляння мовного питання у сміхову культуру — це про жарти й анекдоти навколо запропонованого і широко обговорюваного “мовного патруля”.
Приводи для суперечок створюють і ЗМІ. Ось заголовок одного з електронних видань: “Ведучий Матвій Ганапольський у прямому ефірі програми “Ехо України” на Телеканалі “Прямий” грубо принизив глядача, який наголошував на важливості української мови”. Чіпляючись оком за “скандальний” заголовок, читачі йдуть за посиланням і, звісно, не можуть утриматися, щоб у коментарях до новини не висловити своє ставлення і до вчинку ведучого, і до проблеми загалом. Найбільш резонансними є висловлювання про мовну політику і мовну ситуацію відомих ведучих, політиків, громадських діячів; саме вони як публічні особи найбільше обурюють загал, якщо не відповідають образу державного діяча чи журналіста в Україні, до прямих обов’язків яких входить дотримання мовного законодавства. Дражливими є й висловлювання діячів культури, зокрема відомих письменників, співаків, про мову і мовну політику в Україні. Нагадаю, як загули соцмережі після інтерв’ю Олега Скрипки, який сказав: “Люди, які не можуть вивчити українську, мають низький IQ, таким ставлять діагноз “дебілізм”. Треба їх відокремити, тому що вони соціально небезпечні, треба створити гетто для них”. Не без того, що його слова і перекручували, і інтерпретували.
“Ноу-хау” інформаційних війн — так званий тролінг (від англ. trolling — “техніка спортивної ловлі риби”), який полягає в розміщенні провокаційної інформації з метою нагнітання конфліктної ситуації навколо того чи того питання. Можливість створення у віртуальному просторі віртуального “я” забезпечує анонімність “тролів”. Прояви конфліктної мовної поведінки під час обговорення мовного питання, лавинне наростання агресії в комунікації є наслідками використання “тролями” комплексу маніпулятивних прийомів, найпоширеніші з яких — подання неправдивої інформації, перекручування фактів, заангажована інтерпретація, приписування прихованих цілей, спекулятивна аргументація, видавання міфів за реальні факти, акцентування на відмінності, неможливості порозумітися між групами населення, поділеними за мовним і регіональним принципами, дискредитація осіб і груп людей, навішування ярликів, гра на національних, релігійних почуттях, використання негативно забарвлених експресивів, стилістично зниженої, обсценної лексики, іронії тощо. Як приклад викривлення дійсності наведемо слова згаданого журналіста Матвія Ганапольського на адресу глядача, який порушив питання мови: “Ви такий патріот, а саме через вас особисто Україна втратила Крим і має проблеми з Донбасом. Бо саме ви дзвоните на телебачення і кажете, що російська мова — це погано, що російська мова — це Путін. …треба якось поступово не давати приводу товаришу Путіну, а ви його друг, бо ви кажете тільки про українську. Ви вар’ят. Ви і такі, як ви, розпалюєте Україну! Ви — головна небезпека в Україні! Не дзвоніть і не розпалюйте ворожнечу. Це грандіозний здобуток, що це двомовна країна! А ви — ворог України!”
Безумовно, такі слова вимагають вдумливого аналізу кожної тези, вибудовування стратегії нейтралізації цієї брехні, що в умовах прямого ефіру або ж чату в соцмережі навіть фахівець не завжди може швидко зробити. Ще й емоції від такого нахабства зашкалюють. Ми провели невеличке опитування у Facebook. А саме запропонували користувачам мережі відповісти на запитання “Чи берете Ви участь в обговоренні мовного питання на сайтах, у соцмережах, теле- і радіопередачах?”. Так-от, відповідь “інколи” дали половина з тих, хто відповів; ще більше третини сказали, що “Ні. Тема цікавить, але не хочу брати участь у сварках”. Дослідження не завершене, але його результати вже окреслюють певні тенденції. Питання мови людям болить, проте вони помічають неконструктивність подібних дискусій. Хоча розуміння, що ці дискусії є елементом інформаційної війни і що ця війна не омине жодного, існує. Так, блогер ОЛЕК ВЕРЕМКО-БЕРЕЖНИЙ опублікував “15 тез для мовно-язикових суперечок”, який складається з найпоширеніших провокативних реплік із різних навколомовних дискусій і вмотивованих відповідей на них, які можна використати як коментар, просто скопіювавши, а не набираючи текст заново. Наприклад, першою тезою є “Мова нічого не значить”, друга — “Природна конкуренція” (це про комунікативну і ринкову конкуренцію мов), “Російськомовний патріот України”, “Російськомовний воїн” тощо. Тут ідеться про те, що, як правило, в таких суперечках розмова йде по колу.
То що це за феномен і як його сприймати? Без сумніву, винесення на широке обговорення суспільно-політичних питань, зокрема мовних, надалі лише збільшуватиме масштаби. Це пов’язано зі зростанням кількості користувачів Інтернету й соцмереж в Україні та становленням нової комунікаційної культури в усьому світі і в нас. З одного боку, це можливість для якомога ширшого кола громадян — із різних регіонів, міст і сіл, різних фахових кіл, поколінь — висловитися щодо питання мови, порушити, можливо, важливі аспекти, поділитися унікальним досвідом. З іншого боку, не можна не помітити очевидну маніпулятивну складову в цій технології. З огляду на те, що жодна істина в суперечках людей, які стоять на протилежних позиціях щодо питання мови, не народжується і не може народитися, припускаємо, що це своєрідне випускання пари, з одного боку, і емоційне розкачування — з іншого. Тоді як науковці-соціологи, соціальні психологи, лінгвісти мають змогу вивчити громадську думку, водночас політтехнологи, бійці інформаційної війни, можуть вимірювати градус терпимості/нетерпимості до різних питань, виявляти болючі місця, надалі за необхідності штучно їх створювати. Маніпулятивною, зрештою, є й кимось створена і швидко поширена назва для навколомовних дискусій — “мовосрач”, яка підкреслює зневагу до тих, хто порушує питання функціонування якраз “мови” (а не “языка”).
Дотичне до нашої проблеми питання зниження відповідальності журналістів, які мимоволі стають бійцями інформаційного фронту на боці противника. Створення скандалу, сенсації, гра на почуттях — наріжні камені діяльності засобів масової інформації. Та заради сенсаційності ресурси вдаються до випущення важливої інформації. На одному з сайтів читаємо: “Українські націоналісти говорять, що всі повинні говорити однією, українською, мовою”. Або: “Громадяни давно добиваються права говорити і вчити своїх дітей російською мовою”. Проте всі розуміють, що жодні законодавчі ініціативи не зачіпали права громадян говорити в повсякденні будь-якою мовою, до якої душа лежить. Очевидно, що в гонитві за сенсацією, яка живе день, втрачається щось більше — створюються проблеми на десятиріччя.
Дискусії у соцмережах підтверджують те, що у нас немає державної мовної політики. Якби держава запровадила цілком конкретні правила гри, умови їх дотримання і наслідки недотримання, поле для суперечок звузилося б набагато. Звісно, сприйняття законодавчих кроків було б різним, але дискусії велися б навколо особливостей унормування мовної практики.
Конструктивності навколомовним дискусіям додасть також створення майданчиків, таких, як “Портал мовної політики”, де б громадяни мали змогу не лише висловлювати своє емоційне ставлення до ідеологічних прибічників, а й обговорювати законодавчі ініціативи, програми тощо в конструктивному руслі.
Ще один аспект дискусій у соціальних мережах — це неврахування того факту, що побудовані вони так, що попри ілюзорну відкритість простору, користувачі все ж перебувають у замкнених тематично відібраних спільнотах і не мають змоги бачити ширшу картину. Відтак у багатьох людей створюється хибне враження про те, що вони живуть серед однодумців. Недарма є навіть поняття “український Фейсбук”: навкруги лише дописи українською мовою, відповідна тематика матеріалів і ракурс висвітлення новин.
Щоб нас почули і зрозуміли, треба бити в дзвін
Леонід МУЖУК, кінорежисер:
— Мова зникла практично з усіх сфер інформаційного простору. І насамперед там, де вона берегла українську націю, — на українському радіо і українському телебаченні.
Апелювання до двох букв “UA” — це технологія, яким має бути українське телебачення. Наче вже не московське, а начебто європейське. Але це маніпуляція, яка переконує в тому, що той олівець, який тепер став фломастером, вимальовує нам все, що стосується культури кадру, культури мови, історії України, що стосується української ментальності і що впроваджується як система безкультур’я.
Чому я про це кажу? Тому що голова Суспільного телебачення не володіє українською мовою, а його заступники не знають, хто такий Василь Стефаник. А та челядь, яка перебуває на центральних позиціях, спілкується між собою в соціальних мережах лише матюками. Якби хтось проаналізував світогляд цих людей, то жахнулася б не лише наукова, а й пересічна Україна.
Я розумію, що треба бити в дзвони. Але, на жаль, цей дзвін глухий, оскільки всі комерційні телеканали працюють проти України абсолютно безкарно. Вони мають конкретну мету.
На одному з телеканалів з’явився Піховшек, який тридцять років знущався зі святійшого Філарета. У цивілізованому світі йому ніхто б не подав руки. Але він проліз через щілини антиукраїнської політики і все те, що хоч трохи має український інтерес в інформаційних джерелах, подає з антиукраїнської позиції. Я абсолютно переконаний, що вся та челядь і її керівники — це агенти, які сьогодні працюють системно, в злагодженому ритмі, за поставленими операційними завданнями.
А формування наглядової ради для Суспільного телебачення, очевидно, теж відбувалося під впливом цієї агентури. Вони призначили людей, які нічого не тямлять і нічого не вміють. Вони нищать тих професіоналів, які утверджували культуру слова на радіо і телебаченні, які мають чітку україноцентричну позицію. Цей ворожий хід пояснити дуже просто. Заборонили російські телевізійні канали, закрили доступ до інформаційного продукту, що йшов із Росії, то матимете всередині різні диверсійні операції. Це ідеологічне спрямування, яке сьогодні поширюють Ганапольський і Кисельов.
Я колись прогнозував, чим закінчиться участь Кисельова на каналі ICTV. 2013 року навіть натякав, що готується війна, що відбудеться перерозподіл. І це був не прогноз, а елементарний аналіз джерел, які йшли з Росії в Україну.
Сьогодні друга фаза. Більше того, влада прикриває європейськими літерами “UA” російську експансію всередині нашої території. Тому необхідно вимагати від Національної ради з питань телебачення змінити склад наглядової ради, щоб там були спеціалісти, причетні до культурної та інформаційної сфери. І необхідно щоденно моніторити наш інформаційний простір.
За порушення законів, про які ми говорили, треба карати кадровими відрахуваннями. Сьогодні вже неможливо повернути назад державні структури на телебаченні, але треба хоча б зупинити його нищення.
Щоб нас почули і зрозуміли, треба бити в дзвін. Ми будемо щоденно підтримувати всіх, хто стоїть на українських позиціях, без яких неможлива Україна.
Мовна інтервенція
Лариса МОРОЗ,
доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України:
— Я не мовознавець. До попередніх високодержавницьких промов можу лише додати кілька спостережень із життя.
Ми між собою можемо поговорити… Але то є фактично умовляння одне одного — а всі ми й так однодумці у цих питаннях… І всі ми одного рівня. Принаймні у рідному Інституті (як і у своїй родині) я не чую тих мовних “ляпів”, тих дурниць безграмотних, від яких мене пересмикує. Віднедавна я стала записувати їх — це трошечки заспокоює, хоч тимчасово.
Смикатися ж починаю, коли вмикаю телевізор чи — трохи рідше — радіо. Або коли виходжу з дому. Єдине місце у рідному місті, де почуваюся спокійно (окрім уже згаданих) і навіть часом тішуся, це простір метрополітену. Та навіть там можна прочитати у рекламі: “шкіряні хвороби”, “Якщо хочеш бути щасливим — будь їм”. Нещодавно у вестибюлі з’явилася реклама туристичної фірми: “Поїхали з нами!” (це ж заклик, а форма “Їдьмо!” їм невідома, та й не лише їм, адже її практично не чути ніде).
З якою радістю нам повідомили про зміну (виправлення!) назви міста “Мукачево” на “Мукачеве” — чи навпаки — байдуже, бо і те, й те — помилка (хіба, може, домагалися угорського варіанта — того не знаю). За законами української мови, неправильно також уживають назви: Пирогово, Голосієво тощо. Правильно — Київ, Львів, Харків, Обухів, тож і Мукачів, Пирогів, Голосіїв… У наведених помилках проглядають впливи російської мови. Прикладів — море. Ось мала дещиця з того, що встигла записати: “вщеНТ переповнені” (вщент — можна лише зруйнувати, а переповнити — “вщеРТь”), “відправилися”, “бійко рухаємося”, “тім”, “якіх”, “венеціанська” (але ж місто — Венеція, а не Венеціанія), “повз такої”, “шестиста” (з числівниками особлива біда, аж до “п’ятидесятью томами”), “біглий президент”, “наряди” (за контекстом — “вбрання”), “висохла, що щіпка”, “свита робить короля”, у нас чомусь “несуть відповідальність” і “носять характер” (хоча українці ніколи не носилися з відповідальністю, бо мали характер), “приймає участь” — і “така участь” (за контекстом — доля), “вдача” (у російському контексті — удача), “шляхом правок”, “шляхом зловживань” (таких прикладів проникнення російського канцеляриту безліч), “постигла б така сама участь”, “глядачів не проведеш” (за контекстом — “не обдуриш”), “залізничної дороги”, “змагання з греблі”, “пустує місце адвоката”… КІНЦЯ-КРАЮ ЦЬОМУ НЕМАЄ… І найстрашніше, що все те подається як українська мова… Науковці таке називають мовною інтерференцією. А як на мене, то більше скидається на МОВНУ ІНТЕРВЕНЦІЮ. Мушу навести слова нашого великого поета-любомудра Максима Рильського: “Коли наші мовознавці криком кричать про “зіпсуття мови”, про занечищення її зовсім непотрібними русизмами і т. ін., то це зовсім не причепливість фахівців-лінгвістів, а вельми корисний для всіх нагад про давно відому істину: де підупадає культура слова, мусить підупасти і культура думки”.
…Вирує-лихоманить стихія… Враження таке, що люди геть уже не думають, що говорять, і навіть пишуть, не думаючи — навіть професіонали, бо чим же можна пояснити, наприклад, у “Літературній Україні” отаке: “розпорошена по музеям”, “по офіційним повідомленням” (“ЛУ”, 2017, № 48). І, до речі, помилок у письменницькій газеті дедалі більшає, нещодавно у невеликій за обсягом статті я нарахувала дев’ять (!) помилок.
Тож згадана інтервенція — аж ніяк не іззовні. Вона у мізках. Точніше — у головах професіональних працівників, зокрема й телебачення (це слід наголосити, бо всі ті тексти можна і необхідно РЕДАГУВАТИ!). Вони ж, як і тележурналісти, які тим грішать, не є агентами ФСБ, хоча працюють, доволі часто, як диверсанти! Таких — просто НЕ МОЖНА допускати до роботи на ТБ (хоч би кому належав телеканал!), НЕ МОЖНА випускати в телеефір — щоби не засмічували його і мозок глядача. Щоб не випускали в телеефір і не розмножували вірус мовного СНІДу!
…Одна “збагачує” нашу мову диким “новотвором”: “повпливали”, а за нею пішов вірус: усі вже повторюють… Інші “фекають” так, що у вухах чи то дзвенить, чи то шелестить: “афтіфка”, “жофтень”, “фпаф”, “буф”, “читаф”, навіть “Киїф” (я таке й вимовити не можу, а комп’ютер просто-таки збунтувався, нав’язливо пропонував виправлення…). Абетку навіть нам видозмінюють: “Эхо України” (це на “Прямому” — відомо, з чиєї подачі), а за тим і на іншому каналі “Эпоха гігантів”… А як часто скрізь звучало: “є-декларації”!.. (Нарешті, ніби, останнє припинили, Богові дякувати).
Чимало нарікань викликає й реклама на екрані: “догляд за шкірою”, “відкривай двері”, “усі адреса”, “два порося”, “намазалася” тощо.
Український переклад фільмів — явище, безперечно, позитивне. Але лише тоді, коли виконується добросовісно. А як сприймати отаке (дещо тут зі звучання, а дещо й зі стрічки “письмового” перекладу): “взяв себе до рук”, “штатні” (рос. “штатскіє”), “запроси на рибалку”, “дорогий маркіз, вибачте”, “дорога тітка, зрозумійте”, “норушка” (звучить: “наружка”, тобто “наружноє наблюдєніє”), “стала у дверей”, “він був скритним — умів багато приховувати”, “обсудимо” (тобто, обговоримо) і багато-багато… А що сказати про переклад слів персонажа (композитора) “мі бемоль-мажор” — у написі на екрані чотирма(!) словами: “мі пі моль мажор” (мабуть, перекладачеві знайомі лише третє й четверте з написаних ним слів).
Деякі з мовних “ляпів” (чи диких назв) межують із політичним абсурдом. “Південно-Західна залізниця” (і досі — а це напрямок Київ—Фастів—Житомир — і з якого ж то погляду?!?). “Казна” — щодо цього нагадаймо, що мова формує свідомість, — то, може, саме тому маємо фінансові проблеми, що наша СКАРБНИЦЯ — казна-чия, та й Національним банком України досі керує казна-хто?!..
А як розуміти вирази “обстріл гранатометів”, “обстріл бойовиків” — хто ж “кого” обстрілює (може, з боку бойовиків?)?!
А наше озвучування того, що взяли моду писати латинкою! Телеканал чомусь зветься “UA”. Не знаю, якою то мовою, якщо англійською, то друга літера зветься “ей”, а не “а”. (Та й навіщо свій Перший канал — чи він державний, чи громадський, називати “по-іноземному”, чи це нас якось вивищуватиме?). А чому цикл “Вивчаймо українську” треба називати “Лайфхак українською”? Не поважаємо й інших людей — з іншої країни: прізвище артистки Сандра Баллок (Bullok) чомусь постійно звучить як “Буллок” — вочевидь люди не вивчали англійської мови навіть у межах шкільної програми.
Що з цим усім робити?
Принаймні не залишатися байдужими.
Але ж то лише перший крок…
Ще зо два моменти.
Чи є сенс, чи варто “українізувати” такі поняття, як КГБ, КПСС, та й СССР? А імена російських імператорів! Тарас Шевченко міг собі дозволити (Катерина, Микола тощо). Але ж в історії не було таких! Були Ніколай І і ІІ, Алєксандри, Єкатєріна тощо. (І я згодна зі світлої пам’яті Євгеном Сверстюком та творцями “Українського тижня” щодо такого написання).
І — мають рацію колеги щодо того, що вже час не просити у влади уваги до української мови й культури, а ВИМАГАТИ. До того я ще додала б: час уже відходити від поняття “Незалежна Україна” й повертатися до того, яке вживали сто років тому: “САМОСТІЙНА УКРАЇНА”.
Якою мірою важливою та відповідальною є позиція кожного з нас — громадян України, можна побачити з поведінки людей мистецтва. Чому Ахтем Сеїтаблаєв опанував — стверджую: досконало — українську мову (сумніваюся, що він навчався в українській школі, а коли й навчався, то — не лише він) і використовує її принаймні у громадських заходах? Невже то йому легше, аніж отим численним претендентам на звання зірок шоу-бізнесу, які навіть не намагаються, та й узагалі ігнорують?!.. А просто син кримсько-татарського народу має високу громадянську гідність і повагу до українського народу й Держави Україна, в якій мешкає і вільно творить.
Далі буде.
