Микола Чабан — людина однієї, але всеосяжної пристрасті

Відомому краєзнавцю, історику й журналісту Миколі Чабану виповнилося 60 років. Свій шлях він знайшов із дитинства, а тому не згаяв жодної хвилини життя для пошуків себе, а витратив їх на улюблену справу — пошуки, розвідки, дослідження, написання книг, статей до газет і журналів, і побічні, але пов’язані з цим справи — поїздки по області, яку знає досконально, Україною і за кордон, лекції, виступи на форумах, конференціях, творче спілкування, робота в архівах і бібліотеках, листування (а його адресати по всьому світу).
Микола Петрович закінчив Дніпропетровський університет, факультет української філології, на якому був і спецкурс із журналістики. Працював у дніпродзержинській газеті “Дзержинець”, потім в обласній молодіжній “Прапор юності”, з 1989 року і дотепер — в обласній газеті “Зоря”. Скрізь вів питання культури.
Із 1996 року член НСПУ. 2007 року став заслуженим журналістом України. Донедавна багатолітній член Правління НСКУ та Міжнародної асоціації білорусистів.
У нього є ще багато інших відзнак, але вони не відіб’ють усього спектра його зацікавлень і досягнень. Це людина однієї, але всеосяжної пристрасті, яка не згасне в ньому ніколи, — любов до своєї країни, бажання пізнати її в усіх вимірах і розповісти про це людям.
Ця бесіда з Миколою Петровичем не могла торкнутися усіх питань, вартих обговорення, усіх тем та імен, до яких він має безпосередній стосунок, але вона дасть поштовх для занурення у його творчість, а відтак — і в нашу історію.
— Вас, як краєзнавця, не можуть обходити події та постаті, про які тільки тепер можна говорити на повний голос. Наприклад, Голодомор 1933 року…
— Реальність Голодомору мені довела смерть моєї 46річної прабабусі Вусті Мартинівни Гаржі, яка рятувала дітей, віддаючи їм останню крихту хліба, а сама померла. Я 20 років працюю над цією темою, їздив по селах, записував спогади очевидців, розповіді рідних загиблих. Усе це друкувалося у газетах, а згодом увійшло до збірників “Голод 1933 року в Україні” і “33й: голод” та інших. Перший збірник упорядкували В. Маняк і Л. Коваленко.
— 2002 року Ви видали унікальну книжку “Діячі Січеславської “Просвіти” (1905—1921)”, яка містить близько 670 імен. Причому це не просто списочний склад, понад 55 статей — то ґрунтовні біографії з роками життя, фотографіями. Як Ви прийшли до теми “Просвіти”?
— Я працював у відділі культури молодіжної газети “Прапор юності”. Один із дописувачів бухгалтер із Чаплів Юхим Сущенко зацікавився долею свого земляка Валер’яна Підмогильного, якого добре знав і навіть у роки застою проводив резонансні вечори його пам’яті, запрошуючи січеславських письменників. Готуючи до друку його статті і маючи схильність до пошукової роботи, я зайнявся темою “Розстріляного Відродження”, налагодив зв’язки з людьми оточення Підмогильного, які залишилися. Та згодом почав розуміти, що 20ті роки мають якесь підґрунтя, ніщо не минає саме по собі, одне покоління породжує наступне. Коли ж почав шукати оту попередню генерацію з “Просвіти”, то там уже був повний морок забуття. Адже для сімей колишніх просвітян минуле — табуйована тема. А їхні онуки найчастіше нічого не знали про дідів як членів просвітницької організації.
— А як же Ви дізналися усі ці прізвища?
— На початку ХХ століття літературноартистичне товариство “Просвіта” щороку видавало свої повідомленнязвіти і в кінці були списки його членів. Я почав з Одинківки, яка тоді не входила у межі міста, бо у селах простіше знайти людей, які щось могли розповісти і зберегли хоч якісь архіви. Після довгих пошуків дізнався про долю 20річного просвітянина, етнічного росіянина Пилипа Щукіна. Це був інтелігентний чоловік, писав передмови до творів Тараса Шевченка, Івана Манжури, описував свою зустріч у Полтаві з Панасом Мирним. 1920 року його з великою групою “самостійників” розстріляли чекісти. Крім того, робота над книжкою збіглася з програмою “Реабілітовані історією”. Нас, журналістів, на півроку допустили в архіви СБУ, де ми могли знайомитися з будьякими справами реабілітованих, щоб готувати нариси для збірника. Я тоді понабирав справ просвітян із докладними відомостями про них.
— Оскільки у цьому томі залишилося ще багато нерозкритих біографій, чи поставили Ви крапку на цій темі для себе?
— Я не з тих людей, хто кидає розпочате і після виходу книжки вважає тему “відпрацьованою”. Оцей примірник книжки у мене вдома вже весь обліплений додатками, уточненнями. Минуло 16 років, багато відкрилося. От, приміром, підходить до мене в будинку Яворницького Сергій Ільїн, науковець технічного профілю, і говорить, що він правнук “бандурного батька” Миколи Богуславського. У нього було його фото, але він нічого не знав про свого предка. А інші онуки живуть у Севастополі й у них є альбом оригінальних світлин. Їх мені надіслали. Сам Богуславський, скромний чиновник на Катерининській залізниці, був адептом української книжки, активістом “Просвіти”, а “для душі” створював школу бандури, якою захоплювався. Він їздив по будовах залізниці і по інших містах. Так бандурна школа з’явилася і в Катеринодарі для дітей кубанських козаків. Туди потрапив Михайло Теліга, пізніше емігрант до Чехії, він познайомився з дівчиною Оленою, російськомовною. Вона вийшла за нього заміж, і він навернув її у свою українську віру, а згодом вона стала поетесою Оленою Телігою. У війну вони обоє загинули у Бабиному Яру. Бачите, як усе пов’язане у цьому світі. Життя непередбачуване: потягнеш за одну ниточку, а на ній вузлик від іншої, третьої — і так без кінця. Незабаром “Просвіта” відзначатиме 150річчя, і у зв’язку з цим мене запрошує наше товариство для читання лекцій з його історії, отам знайдуть застосування і усі ці доповнення.
— Колись Вам, підлітку, доручили написати про більшовика Войцеховича, ім’я якого носила ваша школа. Це було доленосне доручення, бо воно привело Вас до меморіального будинку Дмитра Яворницького, де музей зберігав справи партійців. За іронією долі хлопець отримав більше, ніж те, по що прийшов. Вдихнувши музейний дух будинку, він перейнявся ним. Саме Яворницький, його життя, його справа стали головними у Вашій творчості. Зараз у цій оселі протягом 2016—2018 років Ви читаєте цикл з одинадцяти лекцій про академіка, розкриваючи людям багато маловідомих, та часом і зовсім не відомих фактів — результати Ваших розвідок.
— Так, моя перша книжка про Яворницького “Вічний хрест на грудях землі” побачила світ 25 років тому. На її обкладинці було фото ще тільки моделі пам’ятника, що тепер стоїть біля музею на могилі вченого, який присвятив життя козацтву. А тоді ще тривав конкурс, і саме цей проект викликав опір багатьох, та мені він ліг на душу своєю образністю, мабуть, моє чуття і розуміння самої постаті й долі Яворницького підказали, що робота скульптора Наконечного справді найкраща.
Цю книжку з великою цікавістю прочитав київський письменник Анатолій Костенко, який особисто знав Дмитра Івановича і навіть написав мені про нього спогади. Я пишаюся тим, що рекомендацію до Спілки письменників України мені давав саме він.
— Працюючи у Дніпродзержинську, Ви так захопилися історією містечка, що не раз зверталися до цієї теми, і згодом видали чудову книжку “Мандрівки старим Кам’янським”. Нині місто повернуло історичну назву. Ви не могли пройти осторонь долі солістки опери Марії Сокіл, яка починала у Катеринославі та відвідала його наприкінці життя. Співачка Надія НегельСеменець також перші кроки зробила у дніпропетровській опері. Вони обидві закінчили своє довге життя у США, та завдяки Вам ми дізналися про творчу і життєву долю цих видатних українок, які ніколи не забували батьківщину. Ви — член міжнародної асоціації білорусистів. Розкажіть, чому Вас туди обрали.
— Тут особисті причини. Моя мама Лідія Іванівна Кузьменко — білоруска. А я дізнався, що на Катеринославщину в давнину перевезли для роботи на суконній фабриці селян з білоруського села Дубровно. Оселилися вони у СурськоЛитовському. От я, тоді ще зовсім молодий журналіст, і вирішив збирати білоруські пісні у мешканців цього села. Робота виявилася дуже цікавою, хоч і важкою через недосконалість тодішньої записувальної техніки. Так з’явилася книжка “Заспявай мне на матчынай мове”, правда, тільки 2000 року, аж через 18 років після збирання фольклору. Білоруську я знаю, як рідну, навіть перекладами займався. Ця робота книжкою не закінчилась: я бував і в Дубровно, порівнював тамтешній фольклор із СурськоЛитовським, і у білорусів Польщі, подружився з багатьма колегамижурналістами, письменниками з Білорусі. Навіть назва моєї книжки — це рядок із вірша білоруської поетки Лариси Геніюш. Цікавили мене і театральні зв’язки з білорусами, багато дали і творчі подорожі, зустрічі.
— Я хотіла б підкреслити, що не тільки Ваші оригінальні книжки зробили Вам славу, а й ті, що Ви упорядкували, а перед тим відшукали, здавалося б, навіки втрачені імена і твори, повернули їх в українську культуру. Назвіть, будь ласка, хоч деякі з них.
— Я навіть не знаю, скільки у мене книжок, і чужі мені дорогі так само, а може, й більше, ніж власні. Тут я брав на себе відповідальність за чужу долю, чуже добре ім’я. Михайло Пронченко — поетстрадник із Криворіжжя, якого переслідувала радянська влада, запроторила у табори, а 1942 року його розстріляли фашисти. Та він устиг при німцях попрацювати редактором газети і видати останню збірку “Кобза”, яка, здавалося б, була знищена вщент. Та знайомство з сином поета Анатолієм додало наснаги. Виявилося, що один примірник усетаки вивезли на Захід. Унаслідок пошуків книжка знайшлася аж в Австралії у незабутнього письменника Дмитра НитченкаЧуба. Її перевидали 1995 року в нашому з Анатолієм упорядкуванні та зі спогадами про поета.
Ще одна особистість — Павло Козар, учень і сподвижник Дмитра Яворницького, котрий деякий час навіть був директором історичного музею. Його переслідувала радянська влада, і якби він не виїхав у Польщу і не помер там 1944 року, то точно був би розстріляний в Україні. Я знайшов і підготував до друку, звичайно, із передмовою і біографією, дві його книжки “Лоцмани Дніпрових порогів” (1996) і “На Дніпрельстан через пороги” (2000).
— Вас зацікавила і особистість Нестора Махна, який із подачі графа Алексія Толстого зображувався лише у карикатурному плані…
— …тоді як це була дуже неоднозначна фігура. Так, це анархіст, бунтівник, але я знаю багато людей, навіть і серед своїх колег, які чули розповіді про Махна, очевидців тих буремних подій, вони спостерігали його і свідчать про нього як про такого собі Робін Гуда. Тому дуже зацікавився романом “Перший зпоміж рівних” одного з таких очевидців Олексія Ніколаєва і упорядкував його до друку з власною передмовою. Він виходив навіть двічі — українською та мовою оригіналу — російською.
— Я іноді думаю, що Ви своїми розвідками оживляєте минуле життя до найменших подробиць. Здається, ми бачимо вулиці, заповнені людьми, дізнаємося про їхні долі, ніби самі живемо серед них, читаємо з ними одні книги, переживаємо одне й те саме.
— Так, є в мене історії не тільки окремих людей, а так би мовити “атмосферні” розвідки. Приміром, я захопився темою втрачених садиб з їхнім способом життя. У нас на Придніпров’ї практично не лишилося старовинних садиб. У Гуляйполі Криничанського району єдина садиба на всю область і та руйнується. Є ще чудові місця — здичавілі парки, ставки, а які дивні шлюзи в Одарівці Криничанського району, я таких ніде не бачив! Садиба на річці Базавлук чекає рятівників, там була дача ЛаппоДанілевських, поміщиків із козачих родів. Вони мали найліпші кінські заводи. Пізніше цю садибу придбав купець Давид Пчолкін, збудував там двоповерховий дім із датою 1892 рік. У нього був цегляний завод. З цього комплексу можна зробити “лялечку” для зеленого туризму. Я про це писав, але нікого “не пробив” поки що. У мене вже готова книга “Втрачені садиби”. Можливо, я романтизую минуле, але мені так хочеться втримати його красу!
— Широта Ваших інтересів і тем — це не розкиданість, а властивість Вашого обдаровання, бо Ви дуже глибоко занурюєтесь у кожну тему. Ви є серед авторів Енциклопедії сучасної України, що видає Інститут енциклопедичних досліджень у Києві. Дослідження, пошуки — Ваша пристрасть, Ви захоплюєтесь ними до нестями, але ось тут ми підійшли до неприємних питань. Добре, що Вас гідно відзначили званням заслуженого журналіста України. Але, на мою думку, сукупність змісту всього знайденого, відкритого і опублікованого Вами вже дає підстави для присвоєння Вам наукового ступеня. Причому можна відразу докторського — це не буде перебільшенням. Але українська наука не допускає до своїх рядів справжнього вченого, який давно довів це своїми роботами. Чому?
— Це питання не до мене, хоча мені його часто ставлять. Мабуть, тому, що я не надаю значення оформленню належним чином різних посилань, вони в мене є, але зроблені не за правилами, мова моя не наукова, а людська, я не “візую” написане у науковців тощо. Подібні, як на мене, зайві вимоги, які, до речі, часто змінюються, відвертають мене від публікацій у суто наукових виданнях, а це також мінус. Та я й не прагну цього. Чесно кажучи, шкода на це витрачати час. А для декого часом “примітки до Шекспіра важливіші за самого Шекспіра”.
— Коли Вас 1993 року призначили редактором відділу культури обласної газети “Зоря”, я подумала, що восторжествувала історична справедливість, бо кому ж, як не Вам, бути на цій посаді у найстарішій українській газеті? Але, виявилося, що у Вас і тоді, і донині були великі складнощі з публікаціями. Як тепер модно казати — Ви опинились у “не форматі”. А що вже й казати про книги! Ось Ви говорили про доповнення до тому про “Просвіту”, є у Вас й інші підготовлені до друку роботи?
— Три книги вже давно лежать зверстані, деякі виходили смішним накладом у кілька примірників. Половина з написаного мною ще чекає свого часу. Людей спільних інтересів я знаходжу легко, так, як і вони мене. А от зі спонсорами справа набагато гірша, держава також на це грошей не має.
— І попри все, Ви невтомно множите число ненадрукованих сторінок, томів, Вас це не зупиняє?
— А хіба можна чимось зупинити думку, прагнення пізнання? Кожна нова зачіпка, нове ім’я чи факт не дає мені спокою, штовхає у нову путь до нових пошуків. Мені це цікаво, і це — понад усе.
— Насамкінець хочу навести одне Ваше висловлювання, котре цитують усі, хто пише про Вас, бо це і є Ваше кредо: “Манкуртивласники зруйнували культурну і духовну скарбницю України, її незліченні багатства розкидали по всьому світові. Зібрати ці розсипи, повернути їм первісний вигляд — у цьому бачу своє призначення на цій землі”.