Щойно завершуються зйомки повнометражного фільму відомого грузинського режисера Зази Урушадзе “Антон”, спільне виробництво якого здійснюють “Інсайтмедіа продюсерський центр” (Україна) та Georgian International Films (Грузія). Це буде незвичайна картина!
На головну жіночу роль фільму — матері хлопчиків Христину — запрошено відому англійську кіноактрису Наталю Рюміну, котру торік визнали кращою актрисою за роль у фільмі “Itch” і яка отримала нагороду TMFFThe Monthly Film Festival. Але для нас актриса цікава інтерпретацією англійською мовою кіноповісті Любові Сироти “Прип’ятський синдром”, що побачила світ у кількох вітчизняних видавництвах українською та російською мовами. А з легкої, талановитої руки пані Наталі Рюміної — вийшла також і в англомовних виданнях… До речі, працюючи над перекладом щойно згаданої кіноповісті Любові Сироти, актриса бачила в ролі героїні тільки себе!
Картину знімають за сценарієм канадського письменника Дейлі Ейслера з його ж однойменного роману “Антон — маленький хлопчик, його друг та російська революція”. Прикметно, що в основі кінофільму — екранізація життєпису родини письменника. Тобто, йдеться про драматичну, документальну сторінку життябуття двох підлітків, гірке дитинство яких випало на пору соціальноекономічних потрясінь, війни та голоду в Україні.
Завдяки своїй бурхливій уяві діти намагаються уникнути насильства, яке оточує український світ… Проте навіть їхній мудрій матері неможливо достеменно визначити, наскільки щира хлоп’яча дружба виявиться сильнішою за жорстокість отого дорослого світу, свідками якої підліткам довелося стати…
Розмовляти з молодою, але вже знаною в Європі кіноактрисою напрочуд легко не тільки тому, що вона вільно володіє українською… Пані Наталя своє дитинство пам’ятає з містечка Гайворон, отож і мовлення її цілком органічне й приємне для слуху саме рідними обертонами… Хоча народилася і виховувалася Наталя у Латвії, серед численного російськомовного прошарку.
— Задля того, щоб мова дитинства не забувалася, либонь, потрібно було докласти неабияких зусиль?
— Мову свого дитинства варто пам’ятати… Проте якщо навіть і трапляється така біда, що хтось її забуває, то є ще й література, пісня, ЗМІ нарешті… Усе залежить від людини!
— Як сталося, що лондонська пані, вже відома кіноактриса, професійна співачка і раптом засіла за таку марудну, виснажливу працю, як переклад невідомого світовому загалу прозового твору?!
— Розпочалося все з поезії Любові Сироти, якою зачиталася в інтернеті… А потім натрапила у мережі ще й на уривок її кіноповісті, захопилася… Тож і запропонувала пані Любові, коли дізналася про вихід кіноповісті у світ, допомогти їй адаптувати цей небуденний твір англійською. Адже завдяки листуванню поетеси з різними англомовними кореспондентами в мережі переконалася, що вона здатна й на перекладацьку працю. Натомість, у відповідь на щиру мою пропозицію, пані Люба люб’язно запропонувала допомогти мені впоратися з отим непростим завданням…
Ось так і розпочалася моя перекладацька кар’єра.
— Але ж поєднати знімальний майданчик з роботою за письмовим столом у такому юному віці не вдавалося ще жодній із відомих кіноактрис! Як Ви поясните цей феномен?! Та й навряд чи хто повірить, що робили те безкоштовно…
— Я й не збираюся переконувати когось у своєму альтруїзмі! Погортайте уважніше кіноповість Л. Сироти і все стане зрозуміло. Річ не в якомусь матеріальному стимулюванні, а в душевній потребі! Адже не хлібом єдиним живе людина. То чому має дивувати Вашого читача суголосність душ чи дум?!
Гадаю, саме так і має відбуватися творче порозуміння між людьми, котрі однаково бачать і відчувають цей світ.
— А яке враження справила на Вас зустріч із авторкою перекладеної Вами кіноповісті? Тим паче, що задля цього Ви мусили вибирати час паралельно з роботою на знімальному майданчику в Одесі…
— Пані Люба переселенка з Прип’яті… Отож мені хотілося бодай подумки пройти той страдницький шлях вигнанців урбанізації, як і шлях її героїні… Потреба вжитися в роль — суто професійна! До того ж, майже з перших сторінок перекладеної повісті я бачила себе саме в оцій ролі…
Завдячуючи дводенному “вікні” у графіку зйомок, полетіла на Київщину, аби зустрітися з людиною, котру вподобала заочно… Знайомство з авторкою творів лише зміцнило бажання довести справу до логічного завершення — сприяти екранізації кіноповісті “Прип’ятський синдром”. Адже такі твори, що відповідально й високохудожньо знаменують епоху, не народжуються щодня!..
З допомогою сина пані Сироти Олександра, президента Міжнародної громадської організації “Центр Прип’ять.ком”, я побувала у мертвому нині місті енергетиків ЧАЕС. Те, що побачила, перевершило всі мої сподівання!
Повірте, справа не тільки в передчутті чогось незвичного, вражаючого… Адже коли відвідуєш якийсь історичний некрополь або звичайний цвинтар, то переймаєшся мінорним настроєм… Але в цьому випадку я ніби поверталася до рідного дому, як героїня кіноповісті, матиодиначка, що зазнала цинічної відомчої наруги чиновників, абсолютно байдужих до реальної долі громадян…
Ось якраз усвідомлення такого факту, як і громадянської позиції жінки й літератора Любові Сироти, дає мені право активно протестувати, отже, й публічно виступати проти атомної енергетики, що нищить не лише людей, а й довкілля!.. Саме тому пропоную читачам, які досі не усвідомили зла, завданого людям АС, обов’язково відвідати покинуту Прип’ять…
— Які ж усетаки емоції нуртували у Вашому серці: гнів, острах чи обурення переважало там, у мертвому місті енергетиків?
— Розумієте, коли бачиш людське житло, зруйноване війною, це одна річ, а коли зелене, чудове, сучасне місто руйнується через надто байдуже відомче ставлення до пересічної людини, — це річ кардинально інша… Тим паче, що багато хто з переселенців, які якось вижили у тому смертельному радіоактивному смерчі, так і не змогли адаптуватися до нових умов життя… Хоча це й вельми сумно, бо засвідчує абсолютну непридатність колишньої політичної системи до виховання належного людям колективізму.
Тож нічого іншого, крім обурення та гніву, й не могло полонити мене! Тим паче, що поруч був чоловік, який разом із матір’ю (на десятому році життя) покинув домівку, шкільних друзів, аби, можливо, вже ніколи з ними не зустрітися! Хіба залишить когось байдужим подібна реальність?! Недарма ж саме серед колишніх прип’ятців, колег пані Сироти, й зародилася 20 років тому ідея Міжнародної акції “Спасенна планета” — щорічно відзначати 26 квітня Днем пам’яті про жертви Чорнобиля та боротьби за чисту екологію.
До речі, Олександр Сирота, професійний журналіст, підхопив отой материнський заклик, надрукувавши в газеті “Літературна Україна” красномовне звернення до влади та громадськості щодо надання мертвому місту енергетиків статусу Міжнародної пам’ятки жертв техногенних катастроф. На заклик сина Любові Сироти відгукнулися тисячі людей чи не з усіх континентів!
Отже, в Україні необхідно озброїтися передовими технологіями та гуманітарною внутрішньою політикою, скорегованою зі спільною метою всього людства. Лише така мета здатна засвітити новітню Зорю материковим українцям. Саме в такий результат я віднедавна вірю.
— Участь у фільмах принесла Вам заслужену славу. Проте українському читачеві доволі важко уявити, що саме відбувається на відомих кінофестивалях, як і те, чи так уже й справді комфортно на них артистам?
— Канський кінофестиваль — суцільний, малозрозумілий навіть мені, а не те що сторонній людині, калейдоскопічний, лабіринтовий мурашник. Оповідати про нього й доби не вистачить! Інша річ — майстерклас у Софі Лорен, цієї харизматичної актриси, з якою пов’язана ціла епоха в кіно… Коли вона згадала про Марчелло Мастрояні, колегу й партнера, то не могла стримати сліз! І це було настільки зворушливо, що й ми, присутні на майстеркласі актори, теж ледь не плакали…
Неабияке враження справив на мене глибокий і яскравий фільм Андрія Звягінцева “Левіафан”… Аби його збагнути, мусила подивитися ще раз… Але й про цю дивовижну картину розповідати потрібно не одну годину! Надто вже неординарний погляд режисера на сенс людського буття проявлено в ній… Ще й досить талановито!
— Роль матері у фільмі “Антон” доволі трагічна… Та, судячи з інтернетівських фрагментів, впоралися Ви з нею на “відмінно”. Але цікаво знати, які саме ролі Вам хотілося грати більше — трагічні чи комічні?
— Кожному акторові хочеться зіграти важливу, помітну роль. А яка вона — трагічна, комічна — не суттєво… Звичайно, я схильна більше до серйозних, драматичних ролей, бо саме вони вирізняються на тлі низькопробних кінокартин та сірих наших буднів. Але й ліричні та романтичні натури мені також не чужі… Особливо — характерні ролі, що потребують осмисленого перевтілення!
Моїм кіногероям не чужі ані бальні танці, ані верхова їзда! Тим паче, що здоровий спосіб життя — основа успіху будьякого актора!
Роль матері малого Антона вже не перша моя роль матері, тож я поставилася до неї з особливим пієтетом… А все інше залежатиме лише від уваги глядачів та журі. Адже саме вони виносять остаточний вердикт картині.
У кіновиробництві надто багато залежить саме від організації праці… Якщо ансамбль, розпочинаючи від гримерів і закінчуючи освітлювачами, працює в єдиному ритмі, успіх, я в цьому впевнена, за будьяких умов не забариться…
Гадаю, вельми талановитий батоно Заза Урушадзе зробив усе, що було в його силах! Тому сподіваємося на відповідну оцінку. Тим паче, що майже всі зйомки фільму відбувалися в Україні (Одеса) та ще трохи було за кордоном…
Я ніколи не відмовлятимусь зніматися саме в українських фільмах!.. Адже до бабуні, в Гайворон, я приїздила “на літо” дитиноюросіянкою з Латвії, а поверталася додому правдивою українкою! Хто ж, як не друзі, навчали мене щирої мови?! Та ще, звичайно, такі цікаві гуманітарні видання, як чарівний всеукраїнський “Дзвін”, вельми багатогранні “Слово Просвіти”, “Здоров’я і довголіття”…
Спілкувався
Данко СВІТЛИК
