Оксана СЛІПУШКО,
професор КНУ імені Тараса Шевченка,
Ольга ЩЕЛКУНОВА,
магістрант КНУ імені Тараса Шевченка
Творча і життєва доля поета і політика Дмитра Павличка тісно й нерозривно пов’язана з Генієм Тараса Шевченка, що надихає на боротьбу за Україну. Шевченкову ідею Павличко несе через усе своє життя, вона живить його, а він актуалізує її у моменти духовних революцій і потрясінь, як Помаранчева революція й Революція гідності. Геній Тараса Шевченка присутній у творчості й житті Дмитра Павличка від раннього дитинства. Він був і залишається тим формотворчим ідейним каталізатором, який визначив політичну позицію автора і його творче кредо. Дмитро Павличко — поет-політик і політичний поет у значній частині творчості. Шевченківський дух є невід’ємною складовою мислення поета. Шлях до осягнення національного Генія і визначення його нової місії в часи Революції гідності тривав усе попереднє життя митця. Образ Тараса Шевченка, явлений Дмитром Павличком у часи Революції гідності, коли Україна ступила на шлях свого повернення в Європу, — це новаторський і проривний для української свідомості дух свободи і боротьби. Це усвідомлене бачення себе в нових політичних умовах, в “сім’ї вольній, новій”, тобто родині європейських народів.
Інтеграція феномену Кобзаря у світогляд Дмитра Павличка почалася з раннього дитинства. У своїх “Спогадах” Дмитро Васильович пише: “Я ще не ходив до школи, але вмів читати. Мені сказали вивчити напам’ять вірш Т. Шевченка “До Основ’яненка” і продекламувати його на святі зі сцени. Мені довго плескали. На біс я продекламував ще “Заповіт” [Павличко Д.
Спогади. — К., 2015, с. 5]. Поет щиро зізнається, що “полюбив поезію Т. Шевченка за те, що вона підняла мене, виділила з-поміж інших дітей. Мені здавалося, що Т. Шевченко з портрета дивиться саме на мене, чує мій голос, дякує мені своїм батьківським поглядом. Момент вдячності в дитячому зв’язку з образом поета — то моє сприйняття чародійної його сили, що особисто мене торкається, розвивалось у мене все життя і, мабуть, розвивається досі” [Павличко Д. Спогади. — К., 2015, с. 5—6]. У родині Павличків існував звичай: щонеділі, після церковної служби діти сиділи за столом і читали вірші Т. Шевченка й
І. Франка. Такий звичай запровадила мати, а її улюбленими творами були “Наймичка” і “Катерина” Кобзаря. А ще вона дуже шанувала “І мертвим, і живим…” й особливо — всю політичну лірику Шевченка.
Була в житті Д. В. Павличка й історія з написанням сценарію до фільму про Тараса Шевченка. Це відбувалося 1963 р. Тоді він створив сценарій до кінофільму “Сон”. Працювали разом із режисером Володимиром Денисенком. Павличко переконав його, що Шевченко, будучи козачком у пана Енгельгардта в Польщі, вже читав поезії Адама Міцкевича. Павличко згадує: “Фільм про Шевченка “Сон” сьогодні мав би демонструватися як антирадянський та антиімперський твір, непідвладний часові живий клич боротися не тільки за державність України, а й за збереження всієї світової демократичної цивілізації” [Павличко Д. Спогади. — К., 2015, с. 201]. Наголошує, що “Сон” заборонили б, якби Денисенко не придумав сцени: молодий Тарас Шевченко несе труну з тілом О. Пушкіна, якого було вбито не без волі царя. У цю мить Кобзар думає про свою смерть. Таким чином тут виник образ шевченківської козацької України з Канівськими краєвидами. Тодішній ідеологічний секретар ЦК КПУ А. Скаба наказав зняти кадри з похороном Пушкіна. А козаки, які несли труну, і пісня “З далекого краю лелеки летіли” були визнані “націоналізмом”. Попри це, Петро Шелест звернувся з проханням до голови Верховної Ради нагородити Павличка і Денисенка грамотами. Проте і це не врятувало фільм. “Сон” показали у Києві тільки один раз. І то було в російськомовному варіанті. Молодого Шевченка зіграв Іван Миколайчук. Після того фільм пішов у забуття.
Образ поета продовжував визрівати й кристалізуватися у творчій свідомості Павличка. Через рік (1964) у статті “Тарас Шевченко” до 150-ліття від народження Кобзаря, він писав: “Шевченко свої суспільні ідеали проголосив як поет. Він дав їм силу художнього образу і таким чином зробив їх душею народу” [Павличко Д. Літературознавство. Критика. — Т. 1: Українська література. — К., 2007, с.54]. Це стосується і творчості самого Павличка. Його суспільно-політичні ідеали так само поетизуються, набирають форм художніх і символічних. Апогеєм їх розвитку стане образ Кобзаря у часи Революції гідності. Свобода індивідуальна й свобода національна є для Шевченка і Павличка речами єдиними, існування їх окремо одне від одного неможливе. Дмитро Васильович пише, що Тарасова “особиста свобода ніколи не могла погодитись з його найсильнішим почуттям — любов’ю до рідного народу, який залишився в неволі. Чесна людина не може бути вільною, коли її народ у тюрмі” [Павличко Д. Літературознавство. Критика. — Т. 1: Українська література. — К., 2007, с.56]. Того ж ювілейного 1964 р., попри радянський режим, Павличко сказав, що Кобзар “підніс українське письменство до рівня загальнолюдських ідеалів, і тому як представник нації, що не мала своєї державності, став символом не тільки художнього, але й політичного її суверенітету” [Павличко Д. Літературознавство. Критика. — Т. 1: Українська література. — К., 2007, с. 59]. У часи СРСР говорити про незалежну українську націю було таким самим політичним виступом проти імперського режиму, як і в часи Тараса. І режим був той же — Російська імперія.
Поет Дмитро Павличко, багато віршів якого стали піснями, чітко визначив ще 1980 р., що “пісня “Заповіт” живе й житиме височизною свого пророкування, засторогою перед можливим новим занепадом людськості” [Павличко Д. Літературознавство. Критика. — Т. 1: Українська література. — К., 2007, с.8]. Саме ця пісня лунатиме на барикадах Євромайдану. Дмитро Павличко співзвучний як поет і політик із невичерпною любов’ю Кобзаря до жінки-матері. Визначальною рисою невмирущості поезії Шевченка Дмитро Павличко вважає її пророчу геніальність і загальнолюдську налаштованість.
1996 р. Д. Павличко написав свою пристрасну статтю “Геній Шевченка”, в якій проголосив, що Кобзаря “чуємо й сприймаємо нині як пророка не лише самостійної України, але й самостійної вільної людини, неповторної і невмирущої особистості ідеального людства, до якого поміж палаючими вогнями жертовників, які ждуть, щоб не згаснути, нових офір, веде ще дуже далека і тяжка дорога” [Павличко Д. Літературознавство. Критика. — Т. 1: Українська література. — К., 2007, с. 88]. Вагомим чинником історичного буття українського Генія Павличко вважає його європейську інтегрованість. Це буде максимально реалізовано в часи Євромайдану і Революції гідності, а Дмитро Васильович скаже про це ще 10 травня 1989 р., під час свого виступу на відкритті Міжнародного Шевченківського форуму “Від серця Європи до серця України” у Празі чеською мовою: “Не маємо ілюзій — Тараса Шевченка досі ще не знає Європа настільки, наскільки заслуговує його внесок у європейську літературу і в європейську боротьбу за ідеали, означені Французькою революцією та її послідовниками в багатьох країнах” [Павличко Д. Літературознавство. Критика. — Т. 1: Українська література. — К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2007, с.74]. Шевченка Дмитро Васильович назве найвизначнішим державником України з ідеалом національної держави, вільної України. Саме прагнення до цього ідеалу визначить собі за стратегічну мету Революція гідності.
Заслугою Дмитра Павличка стало відкриття пам’ятника Шевченкові у Варшаві. На той час він обіймав посаду амбасадора України у Польщі. Прибув туди 1999 р.
— рік вступу Польщі в НАТО. Поет-політик згадує: “Я займався насамперед політичними та економічними питаннями, але розумів, що між Україною та Польщею необхідно встановлювати наново культурні зв’язки, духовна енергія яких мала б надати нашому стратегічному партнерству характер незворотності, мала б об’єднати наші держави й народи на рівні найгеніальніших представників української та польської націй” [Павличко Д. Спогади. — К., 2015, с. 372]. Саме Дмитро Васильович згуртував навколо цієї ідеї тогочасних чинних Президента Леоніда Кучму, прем’єр-міністра Віктора Ющенка, мера Києва Олександра Омельченка, мера Львова Михайла Гладія. З польського боку відразу підтримав ідею президент Польської академії наук Мирослав Моссаковський. У листі до українського амбасадора він писав: “Шевченко — найбільший український поет минулого століття — перебував під сильним впливом творчості Адама Міцкевича” [Павличко Д. Спогади. — К., 2015, с. 376]. Першим кроком стало відкриття таблиці Тараса Шевченка у сквері, який був названий його іменем, 26 жовтня 2000 р. Тоді виступали прем’єри В. Ющенко і польський Єжи Бузек. Скульптор Андрій Кущ створив постать молодого Тараса зі свічкою в руці. Його ідея формувалася під впливом Павличка, який переконаний, що молодий Шевченко бував у Варшаві саме в час польського повстання 1830 року. Постать Тараса заввишки 2 м 60 см виготовили на київській скульптурній фабриці. Будівництво пам’ятника тривало на тлі візиту Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну. Він виступив українською мовою, цитуючи слова Шевченка: “А буде син, і буде мати, / І будуть люде на землі”. Павличко згадує: “Немає сумніву: пам’ятник Т. Шевченку у Варшаві поставав під захистом здвобіч, як вогонь між долонями. З одного боку — долоня президента А. Квасневського, з другого — Івана Павла ІІ. Це круговий захист, розрахований на мудрість польського народу, отже, не на боротьбу довкола пам’ятника Т. Шевченку, а на розуміння духу Кобзаря, що презентує українців як європейську, християнську націю. Польське суспільство прийняло пам’ятник Т. Шевченку у Варшаві як символ справжнього братерства між нашими народами” [Павличко Д. Спогади. — К., 2015, с. 384]. Пам’ятник відкрили 13 березня 2002 р. міністри закордонних справ двох держав. Постав він як символ історичного порозуміння між двома народами.
Апогеєм творення образу Кобзаря
Д. Павличком стали вірші часів Євромайдану і Революції гідності. Першим етапом формування образу Шевченка-євроінтегратора-борця стала збірка “Символ віри” (2013). Вірш “Вечір Максима Рильського у Варшаві” було написано і прочитано ще 23 березня 1985 р. Богданові Рильському у Варшаві. Надихнув Дмитра Васильовича на це майже безлюдний ювілейний вечір у Спілці письменників Польщі. Тоді він звернувся із закликом до українців і поляків:
Як мало вас прийшло! Агей, панове,
Чи це лінивство, чи стара пиха,
Зневага до Шевченкової мови,
Чи це епоха темна і глуха? [Павличко Д. Символ віри. — К., 2013, с. 22].
По суті, поет порушив питання збереження рідної мови, захисту й обстоювання її прав. Хоч би де перебувала українська людина — на теренах Батьківщини чи в іншій державі, — вона покликана й зобов’язана знати та шанувати рідну мову. А водночас — і все, що пов’язане з нею. Тут звучить і проблема байдужості суспільства до духовного життя, що втілюється в постаті Тараса Шевченка.
1986 р. Д. Павличко написав вірш “Павло Тичина” (27.1), в якому прозвучала проблема збереження й актуалізації заповітів, тих політичних і духовних заповідей, які залишив нам Кобзар, що складають культурну платформу національного буття:
Це він, це — знак боротися і вірити,
З ярем виламувати крила душ.
Це він, це — кровні наші заповіти,
Вогнем Тараса ковані навкруг [Павличко Д. Символ віри. — К., 2013, с. 23].
Дух Кобзаря втілює для Дмитра Васильовича все багатство і розмаїття української вольниці. У вірші “Я вбитий був під Крутами….” (29.1.2012) сміливі студенти-борці за волю Вітчизни є носіями саме Шевченківського духу:
Я, кулею московською
Пробитий напроліт,
Встаю, щоб знов послухати
Шевченків Заповіт [Павличко Д. Символ віри. — К., 2013, с. 56].
Тут ідеться не про вірш “Заповіт”, а про ту духовну спадщину, яку Тарас залишив нації. Саме вона виховала тих студентів, які віддали свої юні життя під Крутами.
У вірші “Не цитуй Маяковського “Борг Україні” (13.2.2012) Дмитро Павличко нагадує сучасникам і нащадкам про важливість і живучість духовних і політичних ідей Мазепи і Шевченка — великих провідників української нації, її державників:
Хай почує Москва громи нашого слова
І збагне, що Мазепа й Шевченко живі,
Що не випила птаха жахна, двоголова
Те, що сховане в нашій державній крові! [Павличко Д. Символ віри. — К., 2013, с. 58]
Феномен Тараса Шевченка завжди був і залишається для Дмитра Павличка джерелом натхнення, покликом до боротьби. Своєрідним віршем-зверненням до Кобзаря є поезія “Тарасе, дай мені вогню…” (1.4.2012):
Тарасе, дай мені вогню,
Твою ж бо правду бороню!
Так, бороню перед хахлами
В державних кріслах… [Павличко Д. Символ віри. — К., 2013, с. 64].
Він застерігає своїх співвітчизників від явища “хохла”, вважаючи його причиною всіх внутрішніх і зовнішніх негараздів України:
Хахол для тебе — небезпека,
Страшніша за указ царя [Павличко Д. Символ віри. — К., 2013, с. 64].
На думку Павличка, саме хохли-малороси — найбільший злочин супроти нації та її мови, а отже, — і Тараса Шевченка, його заповітів і духовної спадщини. Дмитро Павличко відчуває, що настав час боротьби, тому він закликає і проголошує актуальність миті:
Спать не пора! Пора велика
Будити мертвих і живих!
Пора в один ланцюг ставати
З Мазепою і з Кобзарем,
Пора із серця виривати
Покори й рабства темний щем (“Пора” (22.4.2012) [Павличко Д. Символ віри. — К., 2013, с. 73].
Саме образ Кобзаря Дмитро Павличко закликає у свідки простої української жінки на чужині. Промовистим є вірш “Тарас Шевченко в Римі” (17.8.2012). Біля підніжжя пам’ятника поет зустрів українку-рабиню. Дмитро Павличко вкотре визначає близькість і спорідненість постаті Тараса Шевченка з народом навіть через багато років після його фізичної смерті. Адже Кобзар продовжує жити своїми творами серед народу і до нього, наче до рідного батька, приходить кожен.
У вірші “Страшно бути українцем нині…” (28.12.2012) Дмитро Павличко осмислює шевченківський образ церкви-домовини, актуалізуючи його у нову добу. Сучасний митець переконаний, що твори Кобзаря звучать надзвичайно актуально в сучасну добу. А ті загрози, які висіли над Україною у часи імперської Росії доби Шевченка, знову шугають над нею.
Другий етап — це образ Кобзаря у збірці “Вірші з Майдану” (2014). У “Пісні” (14.12.2013) визначається історична значущість творчості Тараса Шевченка як політичного і культурного заповіту української політичної нації. Вірш “Перемога” (7.2. 2014) визначив вагомість безпосередньо твору “Заповіт” як своєрідного кличу Євромайдану, його ідейного гасла і каталізатора:
Майдан стоїть. Співає празникові,
А ти, як учень, шепчеш “Заповіт”.
Ти — переможець, ти — народ, ти — слово,
Що творить правди і свободи світ [Павличко Д. Вірші з Майдану. К., 2014, с. 36].
Дмитро Павличко малює історичну ретроспективу, наголошуючи на трьох головних етапах становлення ідеї самостійної Руси-України: Києворуська держава, гетьманщина в особі Мазепи, Тарас Шевченко як репрезентант нової епохи змагань за волю. Поет закликає всіх українців усвідомити себе на цих етапах як їхню частину і бути каталізаторами нових змін у часи Революції гідності. Адже остання, по суті, стала концентрацією і вибухом зусиль київських князів, зокрема Святослава Хороброго, княгині Ольги, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, гетьманів-борців за вільну Україну, насамперед Мазепи, і, звісно, Тараса Шевченка як духовного провідника українства на всіх історичних шляхах і перехрестях.
Дмитро Павличко, як і Тарас Шевченко, виріс, змужнів на козацьких традиціях. Поет ХХ—ХХІ ст. пішов тим духовним і політичним козацьким шляхом, який актуалізував Кобзар. Для обох Хортиця — колиска козацтва — стала місцем формування власного політично-художнього світогляду. У “Пісні про Хортицю” (26.11.2013) заспівом, який повторюється рефреном після кожної строфи, є слова:
Я пройду Тарасові дороги,
Поклонюся хортицькій траві.
Україно, чуєш: б’ють пороги
Сковані твої, але живі! [Павличко Д. Вірші з Майдану. К., 2014, с. 46].
Відродження духу Хортиці звучить у творах Дмитра Павличка часів Євромайдану як продовження шевченківських традицій змагань і боротьби за волю.
Дмитро Павличко наголошує на значущості рідної мови. Особливо, кличе згадати про неї в тих краях, які стали жертвою російської агресії, зокрема Донеччині. У поемі “Сотенний Спартан” (вересень 2013) Дмитро Павличко визначив феномен Кобзаря як каталізатор боротьби, що кличе на змагання у нові часи за панування духу волі та європейськості на теренах Руси-України. Козацька тематика у творчості Д. Павличка схожа і співзвучна з Шевченковою поетичною козаччиною. Так, у поемі “Іван Богун” звучить сакральне запитання:
“А де Богун, скажи?” — спитав
мене Шевченко.
А справді, де він є? Як був, то вже нема.
Скажи, душе моя, сумна переселенко
В нову війну з війни, в нове ярмо з ярма.
“Він вічний. Він живе”, —
сказала мудра жінка.
І я повірив їй. Це правильний одвіт.
Та всю ріку не вздриш з маленького загінка,
І я писати став щось наче заповіт [Павличко Д. Вірші з Майдану. К., 2014, с. 61].
Заповіт Івана Богуна — символ козацької вольниці та боротьби — це, по суті, відродження тієї могутньої держави Руси-України, що існувала за князівських часів.
Так, у віршах доби Революції гідності Дмитро Павличко витворив новий образ Тараса Шевченка — актуального та співзвучного з новими часами, незламного і переконаного державника, чиї політичні ідеї знайшли художнє втілення. Це образ борця і мислителя, творця величної Духовної Держави, будова якої стала основою для нової України європейського типу.
