До 75-річчя знищення села Ремель
Святослав МАКСИМЧУК,
народний артист України, м. Львів
На світанку 17 березня 1943 р. с. Ремель Рівненського району (тодішнього Олександрійського) Рівненської області, в якому я народився і де жили мої батьки та вся моя велика родина, потрійним обручем було окуте есесівцями й додатковою поліцією, яку в нас звали шуцманами. Вона вербувалася з місцевого населення, була одягнута в чорну форму і її німці використовували для здирання з місцевого населення продуктів харчування. В навколишніх лісах уже діяли частини ОУН-УПА. Прозріння для тих, хто вступив у шуцманшафт-поліцію прийшло не відразу. На початку березня 1943 року вони покинули свої пости, прихопили багато зброї і перейшли у лави УПА. Їхнє місце в поліції зайняли польські колоністи. Розплата не забарилась.
Пригадую (мені тоді виповнилось сім), до нашої хати зайшло двоє сусідських хлопців і повідомили, що село оточили німці.
— Напевне, братимуть молодь на роботу в Німеччину, — сказав один.
Вони просиділи в нас до ранку й пішли. Старший мій брат Степан навчався в четвертому класі, й батьки відпровадили його до школи, проте він скоро повернувся додому, сказавши, що його однокласники Петьо і Кольо не прийшли. Мати молилася Богу й наказала нам, дітям, ставати на коліна й молитися теж. Під час нашої молитви прибігла до нас закривавлена дівчина Уляна (їй було років 15—16) і сказала, що її сім’ю розстріляли, й попросила води, щоб умитися. Наша мати накинула на неї хустку, й вона пішла. Із волі Божої вона лишилася живою і лишень торік відійшла у засвіти.
Не можу забути,
Не гоїться рана…
Іван Франко
Відчувши смертельну загрозу, батько наказав матері з дітьми спускатися до льоху (льох був мурований із блоків). Материна мати Олена поклала нам два буханці хліба й кожух, щоб було чим укритися, а сама пішла до сусідів; під їхньою хатою її невдовзі розстріляли. Батько зачинив нас у льосі, а сам поліз на горище. Хвилин за десять карателі прийшли вже й до нашої хати. Двері були на засуву. Прикладом вибили вікна й, переконавшись, що хата порожня, пішли до хліва, де була корова й коні. Не знайшовши людей, пішли до інших хат.
Батько з горища побачив, що село горить. Стріляла бляха на покрівлях і ревла худоба, яка живцем згорала. Батько прийшов до нас у льох.
До нас, рятуючись, прибігло ще дев’ятеро людей.
Батько спершу зачинив двері зсередини, сказавши: “Хай кидають гранату…” Але потім усе-таки двері відчинив навстіж.
Німці бігали над льохом, ловили курей, але всередину не заглянули. Мабуть, відчинені двері були знаком для них, що льох уже почищено. А потім підпалили нашу хату, яка й згоріла вщент. Ми просиділи цілий день, тремтячи й сподіваючись смерті. А десь при перших півнях вийшли на город (наша хата стояла на краю села, на північ) і пішли через озеро по льоду на луг понад річкою Горинню. На озері я однією ногою провалився, бо крига вже скресала, але мати встигла мене вихопити.
Пригадую, як ми вийшли на луг і, зупинившись, усі оглянулися!.. Село догорало. На місцях, де були хати, клуні та інші господарські споруди, виднілись пожарища. Стирчали ще не обвалені комини хат і незгорілі обвуглені дубові стовпи клунь.
Ми потягнулися вервечкою до сусіднього села Козлин, а там усі розійшлися по родичах, щось перекусили, й наша сім’я пішла на Посягівські хутори Гощанського району, де й прихистила нас наша родина, хоч і не дуже близька, але неймовірно щира.
Село Ремель було розстріляне й спалене вщент. На той час налічувалося 104 двори. У спільній могилі поховали останки понад 400 осіб! Це були обвуглені кістки людей. Єдина споруда в селі, яка не згоріла, бо вона була мурована, — початкова школа. Школярів, які прийшли до школи (їх було 107), загнали в сусідній хлів, облили бензином і спалили. Школу поліцаї потім по цеглині розібрали й цеглу вивезли в село Осаду Креховецьку на будівництво гетто.
Потім дізналися, що причиною страшної розправи був напад на залізничний міст над Горинню, біля тодішнього райцентру Олександрії, хлопців (так у нас називали українських повстанців). Вони обеззброїли варту й убили охоронця-німця. Після цього хлопці напали на районну комендатуру, але (це відбувалось уночі) гранату, яку повстанець закинув у вікно, вартовий відразу викинув у вікно й, схопивши кулемет, пустив чергу по хлопцях. Жертвою став повстанець на прізвисько Федько Соловейчик (Семенюк Федір Сильвестрович) з Ремля. Товариші підхопили його мертвого.
Підводи повстанців стояли біля Олександрії з боку Ремля, а на тім боці Олександрії була невеличка польська колонія. На той час почалися міжнаціональні українсько-польські конфлікти, і поляки, наближені до окупаційної адміністрації, донесли, що антинімецькі акції провели ремельці (у Ремелі була боївка ОУН-УПА).
Із мешканців села лишилися живими 73 особи, але до закінчення війни їх було ще менше: когось 1944 року забрали на фронт, інші поповнили лави УПА. Більшість із них загинула. Наша сім’я єдина уціліла, це — батько Василь Трохимович Максимчук, мати Олена Герасимівна і двоє дітей: старший брат Степан, 1931 р. н., та я, Святослав, 1936 р. н.
З тих, хто вирвався з цього пекла, зараз живі п’ятеро. Нещодавно відійшла й Уляна, яка врятувала нашу сім’ю від загибелі, вчасно попередивши нас.
Зараз у Ремлі нараховується близько 50 дворів. Поруч із братньою могилою років десять тому люди спорудили церковцю, й щороку 17 березня моляться за душі убієнних ремельців.
Довгі роки радянська влада замовчувала цю трагедію, бо це не вписувалося в ідеологічну установку: націоналісти — помічники німецько-фашистських окупантів! А ці “помічники” боролися проти цих же німецько-фашистських окупантів і захищали місцеве населення від них. Саме вони врятували від подібної розправи села Козлин та Забороль.
Після трагедії мого села сім’я наша проживала у рідні в різних селах Гощанського району. Жили по одному, щоб не кидатись у вічі сусідам, та й матеріально родичам було легше нас утримувати.
Ми не голодували, бо наші родичі жили на хуторах, де ґрунти були чорноземні, й вони собі давали раду. Це були переселенці з-над річки Горині, де ще за царату будувався Тучинський військовий полігон. Ґрунти там були піщані, а розселяли їх по чорноземних наділах, що в теперішньому Гощанському районі. Земля добре родила і переселені люди з бідних ґрунтів жили тут доволі заможно, а в біді ділились усім, чим тільки могли. В моїй дитячій свідомості це закарбувалось на все життя. Вони стали для нас найріднішими назавжди. Кажуть у народі, що в біді пізнається дружба. Се свята правда!
Ніколи не забуду хутір Віртів, де жив я в діда Федора й баби Уляни з їхньою гарною дочкою Марією. Баба знала мою особливу любов до коржиків і пекла мені їх на догоду, щоб я тільки не відмовлявся пасти корову, а з синами дядька Романа Мамчура і тітки Насті В’ячеславом та Василем я став особливо близьким.
Мати моя жила в свого дядька Якова Гавлитюка на хуторі біля села Сергіївка, де я також бував. Дуже любив бавитися з їхньою дочкою Мар’янкою, старшою від мене на два роки. А як я любив гратися з її братами Степаном і Федором! Запам’яталася, правда, й така прикра пригода. Ми пасли худобу на лужку над потоком. Розпалили вогнище й, розігрівшись, я скинув своє пальтечко неподалік від вогню. І , о Боже, іскра впала на нього й воно почало тліти — на спині вигоріла дірка. Тоді це була неймовірна шкода, бо пошити нове пальто не було з чого й до того ж нелегко було знайти кравця. Мати на дірку нашила латку й я довго з нею ходив.
На околиці с. Карлів проживав дядько Процюк Клим, який був добрим ковалем, з дружиною Харитиною і дочкою Олею, яка була моєю ровесницею та котра згодом стала моєю кумою. У них мешкав мій брат Степан.
А між Карловим і Віртовим був хутір, на якому мешкала родина Гавлитюків: дядько Яків, тітка Ганна з дочкою Надією й сином Анатолієм. Вони були дуже сердечними людьми. Згодом мій двоюрідний брат Василь з хутора Сидорівки одружився з Надею. На початку війни в них переховувались двоє совєтських військовополонених-утікачів. Коли вони довідались, що німці формують поліцію, зокрема й з колишніх полонених, то зголосились і стали шуцманами. Якось у свій вихідний вони приїхали на хутір нібито погостювати. Біля цієї хати упівці мали криївку, а тому, боячись, що вони можуть їх здати німцям, прибрали їх. Коли прийшли совєти, тітка Ганна помагала нашим хлопцям. Її було доручено в Рівному придбати друкарську машинку. Вона зайнялася цією справою, проте її заарештували при купівлі машинки і засудили за співпрацю з УПА до десяти років тюрми. Після смерті Сталіна вона була амністована й повернулася в коло родини. Років через 7—8 у Рівному, перебігаючи вулицю, потрапила під колеса машини й трагічно загинула на місці.
Ми проживали на хуторах місяців зо три аж до середини літа 1943 року. Жодного німця там за цей час ми не бачили. Вдень наші хлопці з УПА на конях мали військовий вишкіл й здавалось, що тут уже постала Самостійна Україна. Проте запам’яталось мені гостро, як одного дня бомбили німці Тайкури. Літаки з ревінням і завиванням розверталися над нашими головами, а ми лежали в житі, ледь живі від страху. Здавалося, що ось-ось на наші голови посипляться градом бомби.
Тайкури потрапило під каральну акцію через те, що упівці в лісі напали на дві підводи з німцями, які поверталися з грабунку з сусіднього хутора. Живим залишився тільки один німець і його хлопці відпустили в одній білизні. Повернувшись на місце дислокації, він повідомив своє командування про те, що сталось і вказав місце нападу на підводу. Помста не забарилась, проте кількість жертв була порівняно невелика.
Після цих подій ми повернулися ближче до свого села і кілька місяців жили у хаті поміщика Колодзєйчика, в якого мій батько в юні роки вчився бджільництва. І якому хлопець, що вирвався з ремельського пекла, помстився за його доноси на ремельців до німецької комендатури в Олександрії.
Про це мій батько розповідав не один раз, але хто був той хлопець, невідомо.
Про Колодзєйчика батько розповідав, що за національністю він був поляк, а одружився на дочці православного священика, яка походила з Полтавщини, і прийняв православ’я. Це був акт суто формальний, бо у питаннях віри він був циніком. Його садиба була розташована між Олександрією й Ремлем біля ліска. Мав велику пасіку, десь до тисячі бджолосімей, які він утримував у навколишніх лісах. До українців був неприязний, навіть ворожий, і тримав зв’язки з поляками, що мали колонію в Олександрії. Оунівці про це добре знали. Коли прийшли німці, поляки згуртувалися в Олександрії, увійшли в довіру до німецької адміністрації і подавали інформацію про дії українських повстанців. Їхня роль у трагедії с. Ремля незаперечна й визначальна. Дружина Колодзєйчика була назагал людиною доброзичливою і до ідеї створення української самостійної держави ставилась прихильно, а батькові моєму, коли він в них учився пасічникувати, було 15—16 років, розповідала, як вона раділа, побачивши петлюрівських вояків, коли ті марширували і співали українських пісень. “Ти знаєш, Василю, — казала батькові, — то було наче бальзам для мого серця”.
Коли ми жили в хаті Колодзєйчика, то господаркою розпоряджалася саме вона. Було в них двоє дочок і син. Згодом вони виїхали до Рівного, а син став офіцером війська Польського та виїхав до Польщі.
…Настали жнива і мій брат Степан гнав пасти корову на пашу й одного разу побачив під полукіпком нашого собаку Бобика, але пес до себе Степана не підпустив. Брат розповів нам про це й ми так зраділи, ніби воскрес хтось із нашої розстріляної родини. Згодом, коли брат почав підгодовувати пса, Бобик довірився і пішов за ним. Він став удруге членом нашої сім’ї, тільки ще ріднішим і ближчим.
1947 року Бобика покусав скажений пес (принаймні так думали) й батько звернувся до районного агента, який був озброєний, щоб застрелив пса. Це сталося на моїх очах! Я ридма ридав!
Під осінь ми з хати Колодзєйчиків перебрались на хутір Сидорівку до американців, як їх називали по-вуличному. Там жила мати з дочкою, а батько загинув на Біломорканалі за так звану агітацію проти совєтської влади. Хата розташована в невеликому вільховому ліску. І от під вечір все подвір’я заповнили обози німецьких фронтовиків. У хаті вони вечеряли, розігрівали консерви. Нас вони не зачіпали. Я, скулившись, заснув у куточку.
Прокинувся зранку від вигуків: “Совєти йдуть! Совєти йдуть!”
Радість неймовірна! Сонце зійшло! Німців уже не було. Я вибіг на подвір’я й бачу через поле від сусіднього лісу до нашого ліска йдуть люди. Прийшли. А це, як виявилось, совєтська партизанка. Взуті: одна нога в чоботі, а друга в постолі. Гвинтівка на шнурку.
— Давайте жрать! Сало, яічкі ілі бандєровцам всьо отдалі…
І мат-перемат.
Сонце на мить заблисло й тут же заховалось за хмари. А ми так чекали армії-визволительки і дочекались….
Згодом влада нам у районі виділила хату німця, що втік. Це була старенька дерев’яна будівля на дві половини — кухня і спальня.
Цю хату з Олександрії ми перевезли до Ремля і вона стала першою хатою на пожарищі. На цей час дехто з уцілілих прийшли у село і поселились у льохи. Кілька тижнів і ми жили в льосі, який врятував нам життя 17 березня 1943 року. Згодом цей льох розібрали й з тих блоків вимурували новий льох біля новозбудованої хати коло спаленого помешкання старшого батькового брата Федосія Максимчука, який з дружиною загинув 17 березня. Їхній син Василь Максимчук був членом ОУН. 1941 року його схопив НКВД, довго мордували, аби він дав згоду на співпрацю. Він підписав підсунутий йому папір і коли його випустили, прийшов додому і про все розповів своїм батькам, а також розповів про це й моєму батькові.
Після цього від пішов у підпілля і зник з села. Його батьки також переховувались до приходу німців то в полях, то в лісі. Василя ми називали Васильком, хоч на ту пору йому було під двадцять років. Мої батьки розповідали, що десь 1946 року він уночі завітав до нашої хати з хлопцями, але нічого їм про себе не розповідав і поводився так, ніби нас не знає. Конспірація…
Коли мій брат Степан працював у сусідньому з Ремлем селі Кустині агрономом, приїжджав до нього представник КГБ. Показав йому фотографію Василька, на якій трудно було його й упізнати — неголений, зарослий. Запитував, чи відомо йому щось про цього чоловіка і чи не знає він його. Назвав його ім’я й прізвище. Брат відповів, що був малим, коли село палили, і він його не пам’ятає. Більше його у цій справі не турбували. Це було наприкінці 50-х років. Ширилися чутки, що він загинув у Млинівському районі Рівненської області. Більше про нього нічого не чули.
Далі буде.
