1995 року Леонід Андрієвський разом із мистецтвознавцями Вірою Свєнціцькою і Василем Отковичем був удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка за художнє оформлення воістину раритетного видання — альбому “Українське народне малярство ХІІІ—ХХ століть”.
Унікальний за своїм змістом і втіленням видавничий проект засвідчив, що Леонід Андрієвський як обдарований художникоформлювач на піку дизайнерської творчості майстерно розкрив витончений та дивовижний образний світ і найтонші художні нюанси мистецьких творів минулих епох.
Буквально через три роки йому було присвоєно звання “Народний художник України”, після чого у Леоніда Андрієвського розпочинається докорінно новий життєвий період — він стає на чолі власної справи, на партнерських засадах засновуючи приватне видавництво “Криниця”.
Нинішнього року виповнюється двадцять років “Криниці”, яка за складних економічних умов, на відміну від багатьох осередків видавничої справи, не лише не збанкрутіла і не розгубила потенціал, а завдяки професійному й творчому керівництву Леоніда Андрієвського впродовж двох десятиліть спромоглася закарбувати найвищі прояви української культури у сотнях книг, створених справжніми майстрами друкованого слова.
— Пане Леоніде, Ви два десятки років очолюєте редакційний колектив видавництва “Криниця”, якому за цей час вдалося випустити у світ низку високохудожніх видань, присвячених життю і творчості генія українського народу — Тарасу Григоровичу Шевченку. Наскільки відповідально для будького з вітчизняних видавців збагачувати сучасну Шевченкіану новими книгами?
— Справді, видавництво “Криниця” зареєстроване 1998 року. У різні періоди книговидавничої діяльності змінювалися історичні реалії, принципи висвітлення життя і творчості Великого Кобзаря, але найголовніше місце у “Криниці”, раніше, і нині, посідає Шевченківська тематика. Мені, як одному з провідних фахівців сучасного українського книжкового мистецтва, безпосередньому свідку і активному учаснику цих процесів, так само як і кожному творчому працівникові редакційного колективу “Криниці”, є що розповісти цікавого. Видання, художньо опрацьовані моїми колегами, без перебільшення ставали неоціненним набутком вітчизняної культури.
— Чи є видавництво, очолюване Вами, правонаступником тієї українськомовної “Криниці”, що існувала на початку минулого століття в Києві?..
— Так, її співзасновником був відомий в українських колах видавець і журналіст Сергій Григорович Титаренко, який крім “Криниці” (проіснувала з 1911 до 1920 року), мав дотичність до педагогічних журналів “Світло” і “Вільна Українська Школа”, виконував обов’язки головного редактора видавництва “Книгоспілка” в 20х роках. Після того, як Титаренко був репресований у справі “СВУ”, вся його видавнича діяльність була згорнута. Знадобилося 78 років, щоб уже в незалежній Україні постала нова “Криниця”. Сьогодні фактично триває давня справа криничан, котрі пішли у безсмертя… І нам, нині сущим, потрібно кликати до вічної слави і краси тих, хто сьогодні творить хліб, хто будує міста і села, ростить сади і ліси, виховує дітей, хто лікує, годує, одягає — з любов’ю, із добром, з надією.
— Ще до роботи в “Криниці” як складалася Ваша кар’єра і відбувалося становлення як художникадизайнера?
— Мій творчий шлях як художника книги розпочався у видавництві Національної академії наук України “Наукова думка”, заснованому видатним українським сходознавцем і поліглотом, академіком Агатангелом Кримським. Пропрацювавши в ньому п’ятнадцять років на посаді завідувача відділу художнього оформлення, намагався утвердитися насамперед як художник книги, який має на меті розвивати традиції українського книговидання, відкривати для себе нові обрії творчості.
— Пригадую рідкісне видання “Наукової думки”, яке без перебільшення є окрасою кожної приватної бібліотеки. Маю на увазі “Український портретний живопис першої половини ХІХ століття”, автор якої — відомий мистецтвознавець Валентина Рубан. У реквізитах цього альбому зазначено і Ваше прізвище…
— Це видання вважаю справжнім успіхом у моїй творчій кар’єрі. В ньому я виступив як автор сценарію, режисури макета та оформлення книги. В “Українському портретному живописі…” Тарас Шевченко постає видатним портретистом з його універсалізмом творчої індивідуальності. Звертаючись до романтичного образу, Шевченкохудожник розкриває харизму і неповторні риси характеру людини з вродженим талантом.
— Випуск видань мистецької тематики тоді також перебував у орбіті Ваших інтересів?
— Безперечно. Пригадую на початку 80х у видавництві “Мистецтво” вийшли друком фундаментальні видання — “Крізь віки. Київ в образотворчому мистецтві ХІІ—ХХ століть”, де вперше яскраво були представлені твори українських, російських, голландських, польських, французьких, німецьких художників, пов’язані зі стародавнім містом. “Музей західного та східного мистецтва в Києві” та “Одеський музей західного та східного мистецтва”. Ці ошатні альбоми були видрукувані на зарубіжній поліграфічній базі, що дало змогу втілити багато задумів. На цьому ж рівні мріяв оформити видання, присвячене Українському музею образотворчого мистецтва.
— Якщо повернутися до “Криниці”, то цікаво дізнатися, як видавництво шукало власну нішу на вітчизняному ринку книгодрукування?
— Свою творчу діяльність “Криниця” розпочала з капітальної праці “На спомин рідного краю. Україна у старій листівці” 2000 року видання. Творчий колектив у складі упорядників Михайла Забоченя (саме його колекція лягла в основу видання), Олександра Поліщука, Володимира Яцюка та мене як автора сценарію, режисури макета і художнього оформлення. Значення для України цього видання важко переоцінити. Україна постала красою і багатством в історичній, культурологічній, етнографічній сферах, майстерно відображених на старих поштових листівках. Цей альбомкаталог став досить вичерпною ілюстрованою енциклопедією давньої української листівки, яка, без перебільшення, не має аналогів у світовій філокартії (філокартія — від грец. слів: “люблю” і “папір”; колекціонування ілюстрованих, поштових листівок — ред.). У ньому представлено і описано понад сім тисяч давніх і рідкісних ілюстрованих, кольорових і чорнобілих поштівок, на яких відображено природу, людей, села і міста, історичні події та культурні надбання України.
— А які з подальших видань “Криниці” можна вважати візитівками видавництва?
— Відзначу такі видання, як “Мистецькі роди України. Кричевські і українська художня культура ХХ століття. Василь Кричевський” В. РубанКравченко, “Не забудьте пом’янути… Шевченківська листівка як пам’ятка історії та культури 1890—1940” Володимира Яцюка, яка вийшла у видавництві “Криниця” двічі — 2004 і 2008 року. “На межі ІІ—ІІІ тисячоліть. Художники Києва. Із древа життя українського образотворчого мистецтва. Живопис. Графіка. Скульптура” та “Розмай Незалежної України. Художники Києва. Українське образотворче мистецтво 1991—2011 років. Живопис. Графіка. Скульптура” обидві авторупорядник Вікторія Андрієвська тощо. В цих виданнях я також автор сценарію, режисури, художнього оформлення та макета. “Пісенний вінок. Українські народні пісні з нотами” в упорядкуванні Андрія Михалка, “Шевченкова Криниця. Збірник афоризмів із творів Тараса Шевченка” в упорядкуванні літературознавця Володимира Дорошенка. Ці та інші видання “Криниці” збагачують сучасну Шевченкіану, популяризують ім’я Тараса Шевченка не лише в Україні, а й у світі.
— Знайомлячись з Вашою біографією, відкрив для себе, що Ви перебували у складі Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, коли його очолював академік Іван Дзюба. Якими спогадами можете поділитися про роки співпраці з видатним українським літературним критиком?
— Насамперед сузір’ям письменників і митців, яких тоді Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка відзначив найвищою державною нагородою у гуманітарній сфері під головуванням Івана Дзюби. Це Іван Білик, Борис Нечерда, Юрій Шерех, Євген Пашковський, Ігор Римарук, Сергій Якутович, Михайло Слабошпицький. Перелік творців, улаврованих високим ім’ям Кобзаря, можна продовжувати і продовжувати.
У пам’яті зберігається і літературномистецький проект “Бібліотека Шевченківського комітету”, започаткований за ініціативою Івана Дзюби при підтримці тодішніх членів Шевченківського комітету, і який розпочав свою ходу з книжки “Політ крізь бурю” Миколи Бажана, приуроченої до ювілею видатного українського поета і перекладача і видану у “Криниці”. Очолив видавничу раду “Бібліотеки…” прижиттєвий класик сучасної української літератури Павло Загребельний. З легкої руки Івана Михайловича у серії видань “Бібліотека Шевченківського комітету” у рамках колишньої програми “Українська книга” ( нинішнього року назву і зміст програми буде змінено у зв’язку з реорганізацією) побачили світ понад 90 видань з прозовими, поетичними, публіцистичними і драматургічними творами лауреатів Шевченківської премії різних років. Лише у “Криниці” під логотипом “БШК” вийшли друком книги Володимира Сосюри “Всім серцем любіть Україну”, Андрія Малишка “Далекі орбіти”, Платона Воронька “Повінь”, Володимира Базилевського “Вертеп”, Дмитра Луценка “Усе любов’ю зміряне до дна”, Павла Тичини “Золотий гомін”, Віталія Коротича “Від першої особи. Вибране”.
— Не можу не згадати ще один оригінальний видавничий проект, започаткований “Криницею” на початку 2000х, — енциклопедичний довідник “Шевченківські лауреати”…
— Сьогодні це справді надзвичайно рідкісний енциклопедичний словник (наклад усього 2 тисячі примірників), “Криниця” тричі його перевидавала. Незмінним упорядником видання “Шевченківські лауреати” в усі роки був Микола Лабінський, завдяки старанням якого тут міститься великий документальний та історичний матеріал, подаються біографічні відомості, розкриваються основні віхи творчої діяльності лауреатів, висвітлюються творчі здобутки численних представників творчої еліти України.
— Щороку в березні, напередодні відзначення дня народження Великого Кобзаря, відбувається нагородження дипломами новообраних лауреатів Національної премії за участю Президента України. Після цих урочистостей увага до творчості митців, відзначених найвищою державною нагородою у гуманітарній сфері, у медійній сфері, з боку громадськості різко спадає. Як Ви гадаєте, чому так відбувається?
— Мені складно до кінця зрозуміти, на яких засадах сьогодні в країні формується гуманітарна політика. Хіба Шевченківська премія не є однією зі складових цієї політики, спрямованої на підвищення культурного рівня населення? Спадає, мабуть, тому, що у нас нині у вітчизняному медійному просторі спостерігається, хоч як прикро, засилля російськомовного контенту. 2001 року Іван Дзюба, порадившись із Павлом Загребельним та іншими членами Шевченківського комітету, запропонував створити благодійний “Шевченківський Фонд— ХХІ століття”. Пригадую, був започаткований під егідою Фонду Всеукраїнський фестивальконкурс дітей та молоді “Шевченко в моєму серці”, який підтримало Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка в особі його очільника Павла Мовчана, а ще Міністерство культури і мистецтв України, Міністерство освіти і науки України, Державний комітет України у справах сім’ї та молоді, Національні творчі спілки, благодійна організація “Міжнародний інститут театру” та благодійний фонд “Культура України і світу”. Це була справжня толока в кращих традиціях українського народу, коли гуртом виконували важливу за обсягом і значенням роботу. Можливо, набутий досвід “Шевченківським Фондом—ХХІ століття” у справі популяризації безцінної Шевченківської спадщини стане у пригоді тим ініціативним молодим людям, хто не на словах, а на ділі готовий нести ім’я Великого Кобзаря у близькі й дальні світи.
Спілкувався
Тарас ГОЛОВКО
На фото: Леонід Андрієвський, Іван Дзюба, Микола Лабінський під час презентації енциклопедичного довідника “Шевченківські лауреати” та видання видавництва “Криниця”.
