Догоджати не всім, а тільки істині!

Володимир СЕРГІЙЧУК,
професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор історичних наук

Так уже розпорядився Всевишній, що професорові Станіславу Кульчицькому випала доля чи не першому доторкнутися до тих численних документів, у яких відображалася велика трагедія українського народу в ХХ столітті — Голодоморгеноцид 1932—1933 років. Після того, як у грудні 1987 року про це заговорили з високої компартійної трибуни, то саме йому ЦК КПУ доручив дозоване вивчення цієї проблеми, яке треба було вміло поєднати з одночасним запереченням штучного характеру злочину більшовицької Москви.
Тоді ж, в умовах горбачовської “перестройки”, професора Кульчицького допустили до таємних архівів у Москві, де зберігалися свідчення про Голодомор. Його водночас стали відряджати на міжнародні конференції, відтак він першим розпочав оприлюднювати невідомі доти документи, зрозуміло, під пильним наглядом високопоставлених партійних функціонерів, які дозволяли цензурі пропускати ті чи інші відомості.
Тож не випадково після проголошення незалежності України, коли виникла потреба негайного оприлюднення правди про Голодомор, саме професор Кульчицький був найбільш підготовлений до широкомасштабної праці в цьому напрямку. Він і старався, заповнивши своїми публікаціями шпальти газет і журналів, періодично випускаючи книги. Ревні комуністи дорікали йому за те, що перелицювався, зате наша розчулена заокеанська діаспора відзначила ці заслуги премією Фонду Антоновичів.
За роки незалежності професор Кульчицький справді видав так багато про Голодомор, що вже почав плутатися в своїх працях з цієї тематики. Скажімо, в монографії “Український Голодомор в контексті політики Кремля початку 1930х рр.” (Київ, 2013), в одному випадку він пише, що “Український Голодомор починався з двох постанов республіканських органів влади: постанови політбюро ЦК КП(б)У “Про заходи до посилення хлібозаготівель” від 18 листопада і постанови РНК УСРР “Про заходи до посилення хлібозаготівель” від 20 листопада 1932 р.” (с. 109), а трохи далі — зовсім інше: “Голодний мор започаткувала новорічна сталінська телеграма українському селянству” (с. 140) і “Сталінська телеграма від 1 січня 1933 р., з якої розпочинався Голодомор, адресувалася керівникам УСРР у Харкові” (с. 141).
Щось подібне, на жаль, бачимо і в його публікації “Голодомор—1933: міфи і реальність” (Дзеркало тижня, 17 лютого 2018 року). Поперше, всупереч вже давно усталеному ним же самим поняттю про Голодомор 1932—1933 років, з чого, до речі, розпочинається вже згадана його книга, тепер професор Кульчицький розділяє цю трагедію на два нібито зовсім окремі періоди: так званий “загальносоюзний голод в Україні в 1932 році” й власне Голодомор на території України і Кубані в 1933му.
Але ж про те, що голод в Україні лютував уже навесні 1932 року, свідчать документи українських архівів. Зокрема 15 травня 1932 року секретар Вінницького обкому партії Алєксєєв писав до генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора: в Уманському районі “в селе Фурманка за 10 дней апреля от недоедания умерло 27 душ, а с 1/V по 5/V еще 24 чел… В апреле этого года подобрано по г. Умани на улицах 48 мертвецов, причина — недоедание. Подобранные мертвецы — селяне, частично сел Уманского и других районов”.
У Бабанському районі в квітні 1932 року, як свідчив той же Алєксєєв, від голоду померло: в Підвисоцькому — 20 осіб, Лятківцях — 12, Косенівці — 9, Кам’янечому — 37, Вишнеполі — 61. А в спецповідомленні Вінницького облвідділу ДПУ від 27 червня 1932 року зазначається, що в селі Животівка Оратівського району за два дні померло 18 осіб, а протягом весни — 120. В Осичному 20 червня померло 9 осіб, а “за весь период продзатруднений умерло 139 человек”. В Оратові за один день померло 8, а всього — 80, в Клюках — 20…
Зрештою, про масовий голод в Україні повідомляється в листі до Сталіна ще 15 березня 1932 року Косіором. Останній зазначав тоді, що “понад 70 % всіх смертей припадає на Дніпропетровську область. З 49 районів області важкими є 35 районів. На другому місці Київська область, 31 район важкий”. Особливо важке становище, наголошував Косіор, “так званих поворотців, тобто тих, хто під час колективізації разом з родиною бродив десь, а тепер у значних кількостях повертаються в свої села і колгоспи. Ось чому голодуючі є мало не в усіх районах…”.
Нічого подібного про масовий голод на території Росії навесні 1932 року, скажімо, не повідомляється таким авторитетним для професора Кульчицького пензенським дослідником Віктором Кондрашиним. У своїй книзі “Голод 1932—1933 годов: трагедия российской деревни” (Москва, 2008) той стверджує, що в 1932 році “сам факт голода на Украине был шоком для русских крестьян. Показательна в этом плане реакция белорусов. Летом 1932 г. Белоруссия оказалась заполнена голодающими сельскими жителями с Украины. Изумленные белорусские рабочие писали в “Правду” и высшему руководству страны, что они не помнят, чтобы когда бы то ни было “Белоруссия кормила Украину”.
До речі, Віктор Кондрашин наводить факти, які підтверджують смертність від голоду у російських селах тільки в 1933 році. Наприклад, “на территории Малощербидинского сельсовета Романовского района НижнеВолжского края из 151 умершего в 1933 г. 103 чел. зарегистрированны загсом как умершие от “голода”, “истощения”, “истощенности”, “отощания” и т. д. В 1932 г. смертность на территории данного сельского Совета составила 18 чел., и никто от указанных выше причин не умер” (с. 184, 185).
Останніми роками професор Кульчицький наполегливо пропагує свою концепцію про так звану Сталінську продовольчу допомогу голодним селянам України. У січні 2016 року в американській “Свободi” він друкує статтю “Дейвіз і Віткрофт — проти Конквеста”, в якій стверджує: Роберт Конквест, який у своїй книзі “Жнива скорботи” писав про навмисний характер Голодомору 1932—1933 років, після ознайомлення з книгою своїх опонентів Роберта Дейвіза і Стівена Уїткрофта нібито змінив свою позицію, оскільки, мовляв, “нічого не міг протиставити 57 рішенням вищого радянського керівництва про надання голодуючим регіонам у 1933 році насіннєвої, фуражної і продовольчої позичок…”.
З цього приводу можна сказати однозначно: якби Роберт Конквест сам ознайомився з документами радянських архівів, то не поспішав би себе перекреслювати. Зрештою, досить цікаву благодійність проявляла Москва до тієї ж УСРР — забравши в українського селянина все збіжжя з урожаю 1932 року, потім нав’язує голодним хліборобам позичку під майбутній урожай 1933. А восени, після його збору, необхідно було її “повернути натурою плюс оплата адміністративних і транспортних витрат державі також натурою з розрахунку 10 пудів на кожні 100 пудів”.
Однак питання і в іншому: а чи дійшли таким чином позичені державою обсяги зерна тим, хто конав від голодної смерті і вже не в силах був узятися до праці? Скажімо, ті 300 тисяч пудів жита для Північного Кавказу, 200 тисяч для Дніпропетровської і 200 тисяч для Одеської областей, які виділялися ухвалою політбюро ЦК ВКП(б) від 8 лютого 1933 року, про що згадує професор Кульчицький?
Він, до речі, правильно пише про відтворений документ у кольорі з червоною печаткою і червоним підписом Сталіна на ньому з книги “Голод в СССР”. Але було б ще краще, якби він не упустив, як на мене, досить суттєву обставину: зерно відпускалося не тим, хто голодував, а “на продовольчі потреби робітників радгоспів, МТС, МТМ, а також активу (партійного і безпартійного) колгоспів, що потребують”. Тобто не голодуючим, а передусім тим сільським люмпенам, які вигрібали останню квасолину, сховану у дитячу колиску.
Професор Кульчицький цитує упорядників згаданого збірника документів московського видання, які наголошують: “Російським історикам і архівістам приховувати нема чого. Всі документи відкриті, і ми пропонуємо перед тим, як шановні міжнародні або національні державні структури побажають висловитися з політичними оцінками про “голодгеноцид” в Україні, не поспішати з ними”.
Справді, на час видання збірника (2009 рік) російські архівісти вже не могли приховувати концептуальних документів, які підтверджують геноцидну спрямованість Голодомору 1932—1933 років проти українства, бо вони вже були опубліковані раніше. Маємо на увазі обійдені упорядниками вказаного збірника постанову політбюро ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР за підписами Сталіна і Молотова від 14 грудня 1932 року “Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області”, якою припиняється українізація на Північному Кавказі, їхню ж постанову від 15 грудня 1932 про припинення українізації на Далекому Сході, в Казахстані, Середній Азії, Поволжі й ЦентральноЧорноземній області й директиву Кремля від 22 січня 1933 року про заборону виїзду голодних українських селян і північнокавказців (насамперед українців Кубані) за хлібом до Росії, Закавказзя й Білорусі.
У цих документах, до речі, професор Кульчицький, як і російські автори, не вбачає національної складової геноциду, а лише соціальну.
Однак сьогодні, як це видно зі статті у “Дзеркалі тижня”, професор Кульчицький особливо активно долучився до дискусії щодо кількості втрат України від Голодоморугеноциду 1932—1933 років. Він навіть два роки тому був одним із модераторів на спеціально скликаній пресконференції в Укрінформі, де закликав негайно звертатися до ООН з петицією про визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом, але при цьому зазначити остаточну цифру втрат у 3,9 мільйона осіб, як це стверджують українські демографи.
Замовчуючи той факт, що саме німецькі дипломати першими стверджували на основі довірливих розмов з високопосадовцями каральних органів УСРР про кількість втрат від 7 до 10 мільйонів осіб, він висуває версію, нібито це наша діаспора так чинила: “назвати цифру більшу ніж офіційний розрахунок жертв Холокосту — 6 млн чол.”. А спробу “зафіксувати в написі цифру в 7 млн жертв” на Меморіалі у Вашингтоні, за його словами, “паралізували історики США і Канади, які спеціалізуються на проблемі Голодомору”.
Щоправда, хто вони, — шановний професор не розголошує для широкого загалу читачів поважної газети. Підписи ж під зверненням до голови Оргкомітету з відкриття у Вашингтоні Меморіалу жертвам Голодомору 1932—1933 років Михайла Савківамолодшого не називають нам жодного авторитетного дослідника Голодомору в цьому аспекті. Хтось знає за таких літературознавця Григорія Грабовича, котрий очолює НТШ у НьюЙорку, чи президента УВАН у США філолога Альберта Кіпу?
Зрештою, як признався один з підписантів членам української делегації на відкритті Меморіалу у Вашингтоні, готове звернення їм привіз гінець з Києва, і він, “поклавшись на академічний рівень”, погодився підписати.
Однозначно, що Україна буде поіменно знати своїх “героїв”, які готували в Києві звернення з проханням не вживати загальноприйняту вже в діаспорі цифру втрат від 7 до 10 мільйонів, а обмежитися висновками професорів Андре Граціозі, Тімоті Снайдера і Станіслава Кульчицького, які стверджують, що ця трагедія забрала життя принаймні вдвічі менше нашого селянства. Бо інакше, мовляв, це викличе протести в певних антиукраїнських колах, чим негайно скористаються кремлівські пропагандисти, щоб звинувачувати українську науку в некомпетентності тощо.
Однак автори цього звернення чомусь вирішили заховатися за підписами керівників заокеанських українських наукових інституцій — Українського наукового інституту Гарвардського університету, Канадського інституту українських студій, Наукового товариства імені Тараса Шевченка, Української Вільної академії наук і Американської асоціації українських студій. Можливо, тому, щоб приховати чвертьстолітню бездіяльність щодо підрахунку реальних втрат українського народу під час цієї страшної трагедії на основі первинних документів українських архівів.
Не працюючи саме з первинними документами наших колишніх спецхранів, а постійно посилаючись на московські архіви, куди відомості з УСРР уже з 1937 року надходили спрепарованими, професор Кульчицький добивається остаточного визнання фактично тієї цифри втрат, яку дозволила ще компартійна влада СРСР через підконтрольну їй цензуру. При цьому досить дивним видається його аргументація, як і наших демографів: оскільки цифра втрат у 3,9 мільйона вже відома в світі, то давайте її сприймемо безповоротно. Тим паче, мовляв, що навіть фактологічна основа видань відомих зарубіжних авторів “формувалася в співпраці з українськими вченими й українознавцями США і Канади”.
Що це за співпраця, яскраво розповідали на одній з недавніх конференцій заступник директора Інституту демографії НАН України Олександр Гладун і вихованець професора Кульчицького Геннадій Єфіменко.
Але ж питання про цифру втрат від Голодомору 1932—1933 років сьогодні ставить не тільки наша діаспора, а й у присутності професора Кульчицького сучасні українські дослідники, які хочуть перевірити дані німецьких дипломатів, вивчаючи саме ті вітчизняні архіви, де відклалися первинні документи, до більшості з яких раніше не було доступу. І саме ці матеріали дають підставу стверджувати, що втрати населення УСРР від Голодомору становили щонайменше 7 мільйонів.
Аргументи з цього приводу професор Кульчицький просто ігнорує і не пробує спростувати конкретними фактами, продовжуючи й далі повторювати дозволене йому з радянських часів. Саме це змушує нас навести альтернативну методику підрахунку, яка дає близький результат до повідомлень німецьких дипломатів.
Ще раз стверджуємо: остаточну відповідь можемо одержати тільки завдяки документам, які треба продовжувати виявляти в колись таємних архівах. Але вже знаємо кількість населення УСРР напередодні цього страшного Голодомору: станом на 1 січня 1932 року його нараховувалося 32.680,7 тисячі осіб. До речі, базуючись саме на цьому показникові, видатний український демограф Арсен Хоменко, розрахунки якого вперто ігнорують нинішні його колеги, тоді ж прогнозував, що за звичних умов населення УСРР станом на 1 січня 1934 року збільшиться до 33.464 тисяч, а на 1 січня 1937го — до 35.615 тисяч осіб.
Дані ж Всесоюзного перепису населення 1937 року по УРСР Москва оприлюднила тільки 1990 року в кількості 28.383,0 тисячі осіб, тобто, жителів в УСРР порівняно до 1926 року стало менше!
Водночас перерахунок порайонних результатів перепису засвідчив, що цей показник завищений принаймні на 532 тисячі осіб, бо ще потребують ретельного аналізу матеріали по 12 районах. Однак, якщо взяти і цю мінімально занижену цифру приписок, то станом на початок січня 1937 року населення України становило не більше 27.851 тисячі осіб.
Коли від цієї цифри відняти кількість приросту населення в 1934 році (88,2 тисячі осіб), 1935 (417,2 тис.) і 1936 (533,7 тис.) — усього 1.039,1 тисячі, то маємо станом на 1 січня 1934 року 26.812 тисяч осіб. Різниця між 1 січнем 1932 і 1 січнем 1934 року становить 5.868.700 осіб. Віднімаємо ймовірні природні втрати за 1932 і 1933 роки в кількості 1.029,4 тисячі й одержуємо 4.839,300 осіб прямих втрат. Але ж давайте до цієї цифри додамо і тих, хто народився в 1932 (782,0 тисячі) і 1933 (470,7 тисячі), тобто 1.252, 7 тисячі. Відтак прямі втрати за 1932—1933 роки вже виражаються в сумі 6.092 тисячі осіб.
На цю цифру виходимо, якщо здійснюватимемо підрахунок й іншим шляхом: до кількості населення станом на 1.1.1932 року в 32.680,700 додаємо народжених у 1932—1933 роках у кількості 1.252,7 і таким чином мало б бути на 1.1.1934 року 33.933,400 осіб. А мали тільки 26.812,000. Різниця — 7.121,400. Знову ж таки, відмінусовуємо ймовірні природні втрати за два роки в сумі 1.029,400 осіб і одержуємо ті ж 6.092,400 прямих втрат.
Чому ж ми наполягаємо сьогодні на цифрі жертв щонайменше в 7 мільйонів осіб? Тому, що й досі не досліджено всієї складової втрат, а це не дає можливості одержати реальні результати наукових пошуків.
Поперше, чомусь не аналізується такий специфічний міграційний потік у 1932—1933 роках, коли тисячі голодних українських селян намагалися через поліські болота, Збруч і Дністер дістатися до Польщі й Румунії, але були розстріляні радянськими прикордонниками, або ж не допливли до рятівного протилежного берега, де сподівалися дістати бажаного хліба. Під час обліку населення станом на 1 січня 1932 року вони були зафіксованими, а їхня відсутність в 1937 році пояснювалася виїздом до Росії, а не загибеллю через Голодомор на Збручі чи Дністрі.
Дослідник Іван Чигирин наводить дані, що за 1932 рік прикордонники ДПУ розстріляли 5.450 осіб. Скільки знесилених від недоїдання втікачів поглинули хвилі Дністра чи Збруча — невідомо. Як не знаємо і про всіх тих, хто помер від застудних хвороб після переходу кордону в крижаній воді. Щодо втрат 1933 року на західному кордоні — досі взагалі жодного узагальнення. Подруге, ніхто не обліковував тих українських селян, які померли від голоду на території Росії чи Білорусі, куди прийшли ще до ухвали постанови ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року, що забороняла їм виїзд у ці регіони за продовольством. Наприклад, лист секретаря Кантемирівського райкому ВКП(б) Журилова секретареві обкому ЦентральноЧорноземної області Варейкісу від 1 квітня 1932 року засвідчує, що в Кантемирівці “тільки за останні дні захоронено 12 осіб, які прийшли за хлібом з українських сусідніх районів”.
А скільки безіменних голодуючих із центральних регіонів УСРР не дійшли до РСФРР чи БСРР й похоронені в прикордонних районах УСРР?
Потретє, за чверть століття не досліджено фактично жодного масового поховання невідомих ходаків за хлібом, трупи яких скидали в загальні ями без належної реєстрації біля залізничних станцій чи річкових пристаней на Дніпрі.
Почетверте, не досліджено питання про повернення в голодні роки розкуркулених в Україну. Багатьом куркульським дружинам і їхнім дітям вдавалося повернутися завдяки розриву шлюбних відносин з главою родини. З цього приводу збереглися відповідні постанови президій міськрайвиконкомів, однак їх ніхто не аналізував.
Поп’яте, усіх членів куркульських родин відкликали з Червоної армії як ненадійний соціальний елемент. Якщо їм пощастило перебратися до українських міст, то вони, поповнивши лави робітників, могли врятуватися — у рідних селах їх чекала, як правило, доля земляків під час Голодомору.
Пошосте, не обліковано повернення тих селян, яких Москва погодилася звільнити згідно із запискою заступника голови РНК СРСР В. Чубаря від 20 вересня 1936 року в політбюро ЦК ВКП(б) “Про порядок звільнення з трудселищ осіб, раніше засуджених за різні злочини на термін від 3 до 5 років і відбувших покарання”. Тобто тих, хто був засуджений за законом “про 5 колосків”. 31 березня 1933 року нарком юстиції й генеральний прокурор УСРР В. Поляков рапортував генеральному секретареві ЦК КП(б)У С. Косіору, що за період від 27 листопада 1932 року на північ вивезено 86.884 правопорушників з числа селян, яким інкримінувалися злочини за “посягання на соціалістичну власність” або злісне невиконання хлібозаготівель. Скільки з них повернулося до січня 1937 року до УСРР, а скільки їх там померло від голоду, застудних хвороб і непосильної праці? Відомо, що в 1932 році вмерло з числа “куркульського заслання” 87,7 тисячі осіб, а в 1933 — 151,6 тисячі. Яка кількість з них українська — ніхто ще не порахував.
Посьоме, очевидно, до втрат від Голодомору треба відносити й тих, кому було винесено смертний вирок згідно із законом від 7 серпня 1932 року. Вже за другу половину серпня 1932 розстріл застосовано до 27 засуджених, за вересень — до 193, за жовтень — до 121, за листопад — 159. А за час від 26 листопада до 7 грудня 1932 року до розстрілу було засуджено 137 осіб.
Подібне тривало і в 1933 році. За січень 1933 року в Харківській області засуджено до розстрілу 117 осіб. За першу п’ятиденку лютого в Дніпропетровській області до смертної кари засуджено 44 особи…
Повосьме, чи скрізь враховували померлих від голоду в камерах попереднього ув’язнення, чи їхня смерть вважалася природною? Так, у Зінов’ївському ДОПРі у грудні 1932 року таких було 20, у січні 1933 — 117, лютому — 163, за 13 днів березня — 105. Чи пораховані подібні втрати по всіх місцях позбавлення волі, в яких каралися наші селяни, що вже були зняті з обліку за місцем проживання.
Подев’яте, окрему статистику необхідно застосувати для обліку тих смертельних випадків, які спричиняла ота більшовицька твердість у здійсненні репресій за невиконання хлібозаготівель. Зокрема дружина члена управи артілі “Восход” Волноваського району Донецької області, якого притягнули до відповідальності за нібито розтринькування колгоспного хліба, зарубала сокирою двох дітей і намагалася повіситися…
Де статистика подібних випадків? Хіба вона не спричинена організованим Голодомором?
Подесяте, не треба забувати, що поверталися і з міста до села. Наприклад, 150 тисяч не одержало паспортів у Харкові, Києві, Одесі, Сталіно, Дніпропетровську та Вінниці, тому змушені були залишити місто. З офіційної кількості висланих понад 30 тисяч припадало на колишніх заможних селян, 40 тисяч на так звані паразитичні елементи та 15 тисяч — на робітників, які не мають постійної роботи.
Поодинадцяте, недослідженою проблемою залишається канібалізм. В українському селі він не мав тих класичних ознак, що становлять елементи своєрідної культури, наприклад, окремих африканських племен. Український канібалізм 1932—1933 років — це, як правило, відчай збожеволілих від голоду людей врятувати ще живих за рахунок визначених жертв. Тобто, свого роду канібалізм в ім’я життя. Скільки було його жертв — досі загадка. Як і розтягнутих здичавілими собаками трупів невідомих по дорогах.
Всі ці непоховані й невідомі поховані — вони теж поїхали до Росії?
Подванадцяте: всі дослідники одностайні в тому, що сама офіційна реєстрація смертей в українському селі охопила далеко не всіх померлих, бо часто не було і кому фіксувати їх. У Піщанській сільраді Дніпропетровської області, наприклад, було виявлено недооблік померлих близько 300 осіб, на території Вільнянської сільради Київської області не було зареєстровано 50 невідомих мертвих тіл, у Києві — 5.481, “згідно з директивними вказівками прокуратури (усними і письмовими)”.
Ретельні дослідження свідчать про значно більші цифри втрат. Скажімо, по Сквирському району Київщини з 1.01 по 1.03.1933 року за звітними даними померло 802 особи, тоді як перевіркою встановлено на 15.01 1.773 смертельних випадки; у Володарському районі на 1.03 говориться про 742 смерті, тоді як насправді до цього часу померло більше 3.000.
Не досліджено ні істориками, ні демографами й багато інших проблем, які зафіксовано в спогадах свідків Голодомору. Скажімо, чому в окремих регіонах заборонялося записувати до актів громадянського стану померлих до 1 року дітей? І чому після березня 1933 року там припинили складати акти про смертність? А чи обліковані смерті всіх тих дітей, яких підкидали до дитбудинків, але вони не дочекалися допомоги, бо двері так ніхто і не відчинив на плач немовляти.
Потринадцяте, і чи не найголовніше: намагаючись пояснити величезні втрати населення України в 1932—1933 роках, начальник управління народногосподарського обліку УСРР Асаткін писав, що “зменшення результатів і зменшення населення напередодні перепису (1937 року. — В. С.) відбулося винятково за рахунок підвищення міграції населення УСРР за межі УСРР”.
Але ж відомо: що 22 січня 1933 року була ухвалена спеціальна постанова ЦК ВКП(б) і Ради Народних Комісарів СРСР про заборону виїзду голодних селян України і Кубані по хліб. Органи ГПУ мали завдання арештовувати тих “селян України і Північного Кавказу, що пробралися на північ”, а після того, коли серед них будуть відібрані “контрреволюційні елементи, повертати інших у місця їхнього проживання”. Станом уже на 14 лютого 1933 року було затримано 31.783 особи, з яких 28.351 повернуто в місця їхнього проживання, а 3.434 притягнуто до відповідальності, 579 відібрано для направлення до Казахської АСРР.
Скільки було всього примусово повернуто до України голодних селян у тому ж 1933 році, ще ніхто не порахував.
У той же час виникає й інше питання: а ким пораховано, скільки конкретно завезено в українські міста заробітчан з Росії та інших радянських республік після 1 січня 1932 року. Адже в переписі 1937 року, який показав зменшення населення УСРР у порівнянні навіть до 1926 року, не кажучи вже про початок 1932, вони фактично займають місця тих, кого Україна втратила за період Голодомору. І таким чином збільшують кількість власне населення УСРР.
Такот, справді, в період Голодомору робочу силу завозили переважно з Росії й Білорусі, відмовляючи своїм голодним селянам, які прагнули влаштуватися на заводи й фабрики, аби одержати продовольчий пайок. Скажімо, на шахти тресту “Кадіїввугілля” в жовтні 1932 року на роботу приймали переважно не голодних українських селян: з України — 118 осіб, Татарстану — 403, Білорусії — 125, ЦентральноЧорноземної області — 194, Західної — 14.
А 26 жовтня 1932 року політбюро ЦК КП(б)У постановило, що з 48.961 необхідного робітника для вугільних шахт Донбасу на четвертий квартал 1932 року 20.000 повинна покрити Україна, а 28.961 — БСРР і РСФРР. Зокрема з БСРР мали надіслати 8.200 осіб, Татарстану — 9.000 і ЦЧО — 11.760.
Ось чому остаточно про кількість втрат українського селянства від Голодоморугеноциду можемо говорити тільки після дослідження всіх 13 вищевказаних напрямків наукового пошуку. Однак і до встановлення конкретної цифри шляхом ретельної перевірки всіх обставин цієї трагедії, на нашу думку, виправданим є сьогодні стверджувати про мінімальну кількість втрат у 7 мільйонів, як це свідчили ще 1933 року німецькі дипломати на основі довірливих розмов з високопоставленими функціонерами більшовицьких спецслужб.
Водночас необхідно продовжувати копітку працю щодо виявлення, насамперед в українських архівах, первинних матеріалів, які допоможуть встановити найбільш близьку до реальної цифру. І йдеться не тільки про тих, хто загинув від голодної смерті на українському чорноземі, а й про ті жертви, які спричинені Голодомором і досі не враховуються нашими демографами. Вони, хоч як це прикро, користуються для підрахунку втрат від Голодомору базовими даними за 1926 рік, які майже на 4 мільйони менші, ніж були на початку 1932 року, а також сфальсифікованими радянськими переписами населення 1937 і 1939 років, хоч останній узагалі не має ніякого стосунку до трагедії 1932—1933 років. У цій справі маємо діяти за законами пам’яті й совісті, інакше не простить нам історія, якщо забудемо про мільйони невинно убієнних голодною смертю.
І насамкінець: 14 жовтня 1988 року на ім’я голови Міжнародної комісії юристів шведського професора права Джекоба Сундберга, яка розглядала в судовому засіданні в НьюЙорку наслідки Голодомору 1932—1933 років в Україні, з Києва полетіла депешапротест відомих професорові Кульчицькому двох істориків і двох юристів, де наголошувалося, що “розслідування, яке проводить комісія, навряд чи може бути віднесене до суто правових дій. Воно швидше має політичний характер і є співучастю в цілеспрямованій ідеологічній акції. Такі дії несумісні з принципами об’єктивного дослідження і навряд чи можуть прояснити істину. Тому вони не можуть не викликати недовіри й протесту”.
Але ці ж слова стосуються й самого професора Кульчицького, який в умовах незалежності України своїми публікаціями хоче догодити, як він казав особисто мені, всім. На мою ж думку, в наукових пошуках треба, образно кажучи, догоджати не всім, а тільки істині. Це особливо стосується такої важливої проблематики, як вивчення всіх обставин однієї з найбільших катастроф нашого народу — Голодомору 1932—1933 років в Україні.

Володимир СергІйЧук,
професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор історичних нау

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment