«Такими, як я їх запам’ятав»

Маргарита ДОВГАНЬ
Фото Сергія БОРИСОВСЬКОГО

Пацан на дротах!
Серце — головний мотор життя, тонка матерія. У щоденному пеклі війни, коли людина постійно дивиться смерті в очі, і найміцніше серце втрачає енергію свого життєдайного биття.
Я сьогодні в кардіоревматології нашого шпиталю.

* * *
— Іловайськ — перше і найстрашніше хрещення війною. Домовились із ворогом, що вивеземо поранених, а він не стрілятиме, але саме в цей час почав бабахкати. Скажено! З усього дозволеного й недозволеного. З градів, смерчів… Розтрощені перевернуті автомобілі медичної допомоги з червоними хрестами, людські тіла розкидані скрізь, горять БТРи, — згадує Віталій. Ледь помітний трем на губах, пальцях рук, але швидко опанував собою. Передає мобілку з моторошним кіно сину Роману, який приїхав навідати батька.
— Тепер ти показуй, а я кров пішов здавати, сестричка кликала.
Дивимось. Раптом Роман до мене: “Господи! — пацан на дротах!” Заклякли. В кадрі високо на електродротах висить обгоріле молоде тіло, а тоді — падає на землю. І плавиться. Апофеоз Армагеддону!
Мовчання. Оговтуємося. А пацан на дротах мені очі пече. І тепер пече, коли пишу про це через кілька днів після знайомства з полтавцем, добровольцем Віталієм Ковтуном, рядовим 8-ї автомобільної санітарної Полтавської роти, яка три доби під ворожим вогнем вивозила з Іловайського котла наших поранених, обгорілих, скалічених…
Віталій повернувся з про­цедур. І з льоту каже: “Чули про “Дику роту”? Це про нас. За один рік 12 тисяч поранених вивезли. Хоч кількох героїв роти згадайте так, як я їх запам’ятав: Антоху, Артура, Сашка… У мене і пам’ять трохи відшибло…”
А тоді з гіркотою додав, що хоч і дуже рідко, але паскуди серед своїх також траплялися. І розповів про такий сумний епізод. Багато поранених, не вистачає автомобілів. Навіть на капоти доводилося підсаджувати поранених. І раптом побачили Віталій з побратимами, що один боягуз, не рядовий, а при чинах, ховається в ямі! Витягли його, завантажили в автомобіль з пораненими й наказали: “Не трусися, а вивозь хлопців”. І поїхав боягуз… А згодом Героєм його нарекли! Бувають тяжкі моральні проколи…
…Повернулися до справ сьогодення. Недавно вирізали Віталію селезінку. З кінця січня він у кардіології. Йдеться про надсерйозну операцію на серці. Швидше за все робитимуть її кардіохірурги клініки Амосова.

Ніхто не загинув!
“Перший бій був за селом Луганське на Донеччині. Словами того не передати! Найстрашніше — розриви мін. Але ми відбилися. І головне — ніхто з нашої роти, тоді і потім, не загинув”. Про це у 9 палаті кардіоревматології розповів мені рядовий 25 окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь” контрактник Олександр Сич. Подібна інформація з фронту — щаслива рідкість.
Олександр родом із Луганщини, з села Голубівка поблизу міста Кремінного. У нашого солдата із дружиною Ольгою від перших шлюбів аж шестеро дітей. Дружина нині серйозно хвора. Отже, Олександр потрібний своїй родині.
— А як же це з фронтом поєднати?
— А так. Ми з родиною у справах мусили поїхати до Сіверськодонецька, а туди вже сєпари вдерлися. Наші одбивалися. Стрілянина страшна. Моя чотирилітня Софійка дуже злякалася.
На фронті знайшов багато друзів, почав більше цінувати життя.
Аж тут зателефонувала батькові шестилітня Софійка. І я згадала, що в торбі маю книжечку казок Андерсена, вручила її татові Сашкові, аби передав при нагоді цей подарунок донечці Софії.

Контролери лінії вогню
Товариський, делікатний, інтелектуальний чоловік — підполковник Державного науково-дослідного інституту авіації Олександр Іванович Скляр. Науковець. Займається технічним забезпеченням, експлуатацією і модернізацією авіатехніки. Ні, він безпосередньо не був на передовій. Але його думка, наукові розробки підсилюють боєздатність тих, хто на фронті. На передовій час од часу бувають його колеги — контролюють лінію вогню. Це підполковник Хижкун, підполковник Грень, полковник Сушак… Так несподівано відкрились мені імена людей, чиї високі наукові знання в поєднанні з мужністю допомагають нам долати зло війни.

Нащадок роду Терещенків
Роман Терещенко — сержант 54-го окремого розвідувального батальйону. Родом із Первомайського на Дніпровщині, за професією — будівельник. Аж почалася війна. На самому її початку загинули друзі Романа. Перші добровольці. Помститися за них, обороняти Батьківщину пішов добровольцем на фронт у вересні 2014 року. І одразу бойове хрещення: тільки-но вирили окопи, облаштовувалися, як почався ворожий обстріл. Під вечір посипалися в окопи гранати. Двох хлопців поранило… Спочатку психологічно було важко, а далі людина звикає. Він на війні понад три роки. Відбувався мікроконтузіями, але не витримало серце. Лікарі щойно сповістили — треба міняти клапан…
Питаю Романа: “А Ви часом не з роду наших знаменитих цукрозаводчиків і меценатів Терещенків?” — “Так. Ми їхні нащадки. Наші Терещенки, гілка яких мешкає у Канаді, давненько озивалися до мого дідуся. Пропонували поновити родинне спілкування. Поки дідусь думав, час минав. Він помер чотири роки тому. Тепер це мій обов’язок — відновити родинні зв’язки з канадійськими Терещенками. Підлікуюся, вщухне війна, тоді й займуся цією справою. Тим більше, у мене підростає донечка — Евеліна Терещенко”.
В добрий час!
Солдат Сергій Раку
Тетяна і Сергій Раку живуть у Гельмязеві — селі Золотоніського району на Шевченковій Черкащині. Дві донечки Валерія і Богдана допомагають батькам доглядати велике сімейне господарство: 100 курей, 50 качок, безліч кролів. Донечки не лише господині, а ще й тішать батьків своїми мистецькими захопленнями: Валерія, старшенька, займається бісероплетінням, Богданка навчається танців…
Поблизу є акціонерне товариство “Русь”, де Сергій працював водієм. З початку минулого року вже у військовій формі і не мирними дорогами возить зброю. Донеччину ворог мінами обкладає, а в машині боєприпаси. Везеш їх — і будь пильним. Бачиш — підв’яла трава, ґрунтівка водою розмита — знай, тут може бути міна. Є колія — краще їхати колією. У дивізіоні водії вправні, лише один за весь час був поранений. А до Сергія дістався інший ворог — сирість, холод. Запалення легенів. З’явилася підозра на туберкульоз. І тепер він тут, у фтизіатрії. Аналізи, активне лікування. Діагноз не підтвердився, але ще місяць лікування у шпиталі, а тоді знову на фронт.

Не до параду — до війни!
— Прибалтійський натовець сказав мені, що володіє двадцятьма видами зброї! А ми, крім автомата Калашникова — нічим. Чому? Бо нами керують совки. Не пройшли колишні міліціонери люстрацію, не прийняли їх до поліції — кинулися у військо, на керівні посади. На другій лінії — спокійно, безпечно, і зарплатня чимала. Навчають лише марширувати. От і готують солдатів ніби до параду, а треба — до війни. Нашій армії потрібні молоді високоосвічені офіцери, які знають усі види сучасної зброї і можуть навчити вояків володіти нею…
Про це говорить 46-літній доброволець з 2014 року, рядовий боєць 23 окремого мотопіхотного батальйону “Хортиця” запорожець Максим Анатолійович Толпиго. В мирний час — будівельник.
Ми зустрілися з мінометником Максимом у фтизіатрії столичного шпиталю. Чоловік скромний, пережив контузію, має проблеми зі слухом. Виразка шлунку загострилася. Тепер ще й легені. Але є у Максима мрія: він хоче стати ювеліром. Уже вивчає метали, кислоти, процеси обробки срібла, інших матеріалів для ювелірки…
Поки ми філософствували та обговорювали реалії з Максимом, до нас приєднався Олександр Колісник із Луганщини. Юний воїн-танкіст навчається на полігоні “Десна”, а нині потрапив до шпиталю з підозрою на серйозну хворобу легенів. Стверджує: молоді військові хочуть знати і володіти всім новітнім арсеналом зброї і техніки! Без цього перемогти ворога важко. Хотілося б, аби офіцери-вчителі давали новобранцям більше знань.

Життя після фронту
Колись давно писала про воїна, який зустрічав мене у шпиталі, граючи на сопілці Гімн України. Віталій Чуб уже вдома, у Бобровиці, на Чернігівщині. Виховує маленького онука. Займається мистецтвом. Ось озвався з Чернігівського шпиталю, де підліковується. Поділився творчими успіхами: написав вірш-пісню. Шукає фахівця, який напише музику, а може, й виконає колись. За допомогою поетеси Тетяни Майданович знайшли таку людину. Це волонтер і бард Юрій Поляков. Вже зв’язався з моїм героєм. Планує навідати Чуба. А я дарую читачам поетичні рядки воїна-ветерана:
Проводжала сина мати
Україну захищати
Похрестила на дорогу
— Повертайся до порогу.

Приспів:
Тож воля як доля —
Літа, а не птах.
Впіймаєш — тримаєш
І кулі, і гради — не страх.

Хто загинув — не забудем,
Пам’ятати завжди будем.
Хто віддав життя за волю
Той наблизив кращу Долю.

Приспів.
Агресор не вгамовується, але завжди добро перемагає. На завершення скажу словами рідного мені Поета:
А світ нехай святиться,
Нехай святиться Світ.
6 березня 2018

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment