До 75-річчя знищення села Ремель
Святослав МАКСИМЧУК,
народний артист України, м. Львів
Закінчення. Початок у ч. 10 за 2018
1944 року у вересні батько відвів мене до школи у селі Козлині за 2 км від нашого села. Крім мене з нашого села до цієї школи ніхто не ходив, тому впродовж семи років я ходив сам через лісок, який називали попівським, бо перед тим він був церковною власністю і наполовину засаджений липою. Як я проклинав цю школу! Просив Бога, щоб її підірвали. Але так тривало до весни. Повертаючись додому зі школи, почув спів жайворонка, і мене це так вразило, що потім я залюбки вже ходив до школи. Та коли входив у лісок, мене щоразу проймав холод, особливо після того, як якось уранці мене перестріли палатники (так ми називали енкаведистів, бо вони ходили в плащпалатках) і почали допитувати, чи не бачив я бандерівців, та чи знаю, де вони переховують зброю. Я зі страхом переповів це вдома, а батько часто згадував про цю мою пригоду.
У пам’яті лишилося кілька епізодів із мого навчання в Козлині. Здається, це було в четвертому чи п’ятому класі. У школі створювали піонерську дружину і мене хотіли зробити ланковим у класі, але я не погоджувався. Тоді одна вчителька заломила мені назад руки, а друга почала нашивати на рукав відзнаку ланкового. Я вирвався і вибіг з класу та помчав додому. До школи не ходив зо три дні. І лише тоді, коли до нас додому прийшла вчителька і запевнила батьків і мене, що більше ніколи подібного зі мною не чинитимуть, знову пішов до школи.
А ще було таке. На Покрову (в нашому селі й Козлині це храмове свято) я пас корову з телям в урочищі, яке називали Лішником, коли бачу, з ліска виходить капітан НКВД. Він до нас заходив не раз по ночах із палатниками. Бачу, прямує до мене. П’яний, як чіп. А йшов він із Козлина, де його добряче напоїли. Через наше село пролягала дорога до Олександрії, до районного центру. Він йшов туди. Побачивши мене, підійшов і, ледве повертаючи язика, почав розпитувати, чи не бачив я в селі совітів. Прикидався бандерівцем. Кажу, що бачив. От, кажу, підіть дорогою до цієї крайньої хати. Там машина зіпсувалася, і коло неї троє совітів вовтузяться. Вже кілька днів не можуть до лагерів доїхати.
А в цей час у лісі біля Козлина розташувалися тучинські військові табори.
— Ага, харашо. А наших хлопців ти не бачив? — питає мене шепеляво.
— Яких наших?
— Бандерівців, — і, вийнявши з кобури пістолет, приставив мені до рота.
Я заскавчав, як цуценя, й побіг у корчі, сподіваючись кулі в спину. Але він не вистрелив. Я сидів у корчах і тремтів. Врешті побачив, як заплітаючись, він пішов до села.
Може, з півгодини по тому я ще був із худобою у Лішнику й уже перед самим заходом сонця пригнав її додому. Заходжу до хати, а він п’яний сидить у нас за столом і щось варнякає! Чи довго він ще був у нас, не пам’ятаю, а коли пішов, я розповів батькам, як він зі мною розмовляв.
Наше життя тоді було бідним і тривожним. Фактично на той час у селі існувало двовладдя. Вдень приходили, як ми їх тоді називали, районові собачники й збирали данину, а вночі стукіт у вікно.
— Хто?
— Свої, відчини.
Відчиняє батько двері, заходять хлопці до хати, довідуються про обстановку в селі, треба їх погодувати. Чим хата багата, тим і частували. Повечерявши, хлопці дякували і йшли.
Може, через якусь годину знову стукіт у вікно.
— Хто там?
— Сваі.
Відчиняє батько двері, заходять палатники, або як ще на них казали — кацапи.
— Что-нібудь пожрать, хазяйка!
Мусила мати щось ставити на стіл.
Коли ж свої, або так звані “сваі” були в хаті, ми тремтіли, бо будь-якої миті хтось міг постукати у вікно…
Восени, здається, це був 1946 рік, заходять до нас під вечір троє солдатів, що йшли до таборів, чогось захотілося переночувати у нас. Певно, боялися йти. Батько почав їх переконувати, що хата мала, немає де їх покласти, а до таборів півгодини ходу. І це було справді так. І от тоді один із них заявляє:
— Харашо. Ми в таком случає пєреспім в скірдє в соломє.
Батько відчув, що до лісу вони не підуть, а коли ночуватимуть надворі, то можуть прийти хлопці і тоді зудар буде неминучий, а тому й каже:
— Ну, добре! Я внесу до хати соломи й постелю на долівці, а ви вкриєтесь шинелями.
Так і зробили. І от серед ночі стук у вікно, й промінь ліхтарика блиснув на стіні.
Батько в самій білизні кулею вискочив із хати, аж тут чуємо, як один солдат каже другому:
— Друг, вставай, бандер прішол!
Ляснули затвори, тиша…
Ми з братом притулились один до одного, закам’янівши від страху. Сутичка неминуча!
Хвилин через десять входить батько, а нам та його відсутність здавалась вічністю.
— Хазяін! Кто ето бил, бандер?
Російською вони розмовляли з великим акцентом, а за національністю були чи не узбеки.
— Та ні, — каже спокійно батько, — то якісь п’яні жовтопагонники питали дорогу на табори, то я їм і показав. Як краще йти.
— А ми думалі бендер.
— Та ні, можете спокійно спати далі.
А тої ночі у нас ночувала сусідка, на печі спала. Казали, що її дочка зв’язкова, а в селі у нас була криївка. От і наступної ночі приходять хлопці до нас і викликають батька надвір.
— Чому ви, дядько, — кажуть, — не сказали, що у вас у хаті були кацапи. Вони ж могли нас у спину перестріляти.
— Хлопці, — каже батько, — якби я повідомив, що вони в мене в хаті, то чи не захотіли б ви їх прибрати. А в хаті діти, жінка. Якби вони навіть залишились неживими, то хата спалахнула і тоді б про все довідався НКВД — Сибіру не минути. Зрештою, робіть, що хочете.
— Тільки тому, — кажуть, — що ми вас добре знаємо як чесного й розумного чоловіка, то цього разу вам прощаємо. Але тільки цього разу!
Більше батька вони не зачіпали. Очевидно, не було причини. А може, й свою роль зіграло те, що батьків племінник Василько був в УПА.
Вчився я тоді у шостому чи в сьомому класі. Повертаюсь зі школи через поле, йду до ліска й бачу, як офіцер жене рядового й горланить:
— Бєгом… Ложісь! Бєгом! Ложісь!
Солдат виконував його команду, а потім перестав.
— Не буду! Чого ви до мене пристали?
— Я за твою Украіну кров пролівал, мать твою! Бєгом!
Але солдат більше не корився… Це для мене було великим уроком історії. В школі нам казали, що всі братні народи спільно воювали з ворогом і звільнили нас і народи Європи від коричневої чуми, але насправді не так! Виходить, що це заслуга лише “рускіх”, і ми маємо бути за це вдячні аж до скону.
Ми належали до Козлинської сільради. З восьмого класу я вже вчився в Олександрійській школі. Якось приїхала до нас додому група “собачників” на чолі зі старшиною НКВД Барсуковим, росту півтора метра, активістом з організації колгоспу в Козлині й Ремлі. Викликали на вулицю батька і почали агітувати, аби він записувався до колгоспу, “гдє цвєтущая жизнь і всєм хорошо”. Батько відмовився, тоді Барсуков почав батькові погрожувати за його відмову, криючи його матами. Я не витримав і став на захист батька:
— Як ви смієте зі старшою людиною так розмовляти?
— Замалчі, щєнок! Єслі б ето бил сорок сєдьмой год, то ти би у моіх ног пристрєлєний валялся!
Ще один урок історії, який я запам’ятав на все життя.
Згодом Барсуков став головою колгоспу ім. Лєніна, а через кілька років перейшов, згідно зі своїм душевним покликанням, на службу тюремним охоронцем у с. Городище, що неподалік Рівного.
1948 року до нас почали приходити люди з торбами.
— Дайтє кусочєк хлєбушка!
— А хто ви будете? Звідки ви? — питають їх.
— С Брянской області.
— А що сталося, що ви так далеко приїхали за харчами?
— В колхозах на трудодєнь далі по сто грам зєрна.
За ними пішла Курська, Орловська, Воронезька області. Жодного разу їм ніхто не відмовляв. Великодушність наших людей і їхня щирість були справжніми, без так званого “буржуазного націоналізму”. Згодом прийшла Білорусь: Пінська область, Гомельська область, а пізніше українці з Дніпропетровщини, Херсонщини, навіть із Черкащини. Тих нещасних прохачів у нас звали торбешниками. Мимоволі ці прохачі ставали найбільшою агітацією проти вступу до колгоспу. Записуватися до колгоспу — означало приректи сім’ю на голод.
Для організації колгоспів і запису до них застосовували різні методи. Наприклад, підсовували людині якийсь аркуш паперу і казали для чогось там підписатись, а виявлялося, що це заява до колгоспу. Або ще й так робили. Коли людина категорично відмовлялася ставити свій підпис на заяві, то її ліву руку затискали в дверях, а в праву давали ручку чи олівець. Одну руку затискали доти, доки не залишався підпис. Я ще й досі часом, коли треба десь підписатись, жартома питаю:
— А це, бува, не заява до колгоспу?
Молодь цього жарту не розуміє. Ну, і слава Богу.
Згодом колгосп таки організували. Наші районові агенти-“собачники” мали прізвища Молчанов, Стєпанов, Байрамов, який згодом переїхав в містечко Березно Рівненської області і я з ним одного разу, коли був у гостях у двоюрідного брата Ярослава Максимчука, зустрівся. Це було в кінці 60-х років. Мене вразила його вкрай негативна оцінка совєтської партизанки. Він називав їх “сволочамі”. Подібну оцінку я чув і з уст письменника Павла Автомонова. Тоді він розповідав про жорстоку і нелюдську поведінку медведівців із місцевим населенням у поліських лісах. Коли ці медведівці зустрічали в лісі дітей із кошиками, що вийшли збирати гриби, їх знищували, бо це, на їх думку, могли бути бандерівські розвідники. Додому діти з лісу часто вже не поверталися.
Селяни, силою загнані до колгоспу, здавши своїх коней і весь реманент, мали заробляти на прожиття трудоднями. На той трудодень нараховували якусь кількість урожаю та якусь жалюгідну суму грошей. Головним, або майже головним, прибутком вважалося скільки колгоспник украв. І слово “вкрасти” не вважали суспільним гріхом, а навпаки — така людина була в пошанівку серед односельців.
Моя дитяча пам’ять лишила такий спогад. У нашому селі Ремлі до його знищення був один чоловік, про якого казали, що він злодій. Люди про це знали і, відповідно, його остерігалися. Коли ж “процвіло” колгоспне життя, то слово “украсти” було наповнене новим змістом — людина уміє дати собі раду! А якщо людина добре працювала (а такі були!) та вміла при цьому щось поцупити, то це був зразок уміння жити.
Після закінчення Харківського театрального інституту працював я у театрі ім. Шевченка, і 1962 року ми гостювали на Уралі. У тій порі мій брат Степан одружувався в селі Кустин. Це від нашого села десь 6—7 км. На весілля керівництво мене не відпустило. Мені було прикро. Коли в серпні я приїхав у відпустку додому, то брат познайомив мене із дружиною. У неділю зібралися гості, родина дружини Розалії, загостив і голова колгоспу, де мій брат працював агрономом. Мене зацікавила розповідь рідної сестри моєї братової:
— Я вчора приходжу з поля в обід подоїти корову. Коли чую, в куточку хрюкає поросятко. Питаю доні, а їй шість рочків, звідки взялося це порося в нашому хліві? А вона приклала пальчик до рота й каже: тс-с. Я йшла коло колгоспного двору, а воно сиділо в кропиві під плотом. Я його накрила хустиною і принесла додому…
Осуду серед присутніх, звичайно, не було. Просто було тоді таке життя, але я не раз згадую цю розповідь і думаю: звідки в дитини з’явилася така хватка? А дивного тут нічого не було, бо дівчинка кожен день чула в хаті хто скільки вкрав і приніс із поля чи з бригади додому.
Це питання обпікало й душу Василя Симоненка і тоді народився знаменитий вірш “Злодій”:
Дядька затримали чи впіймали —
Дядька в сільраду ескортували.
Дядька повчали і докоряли:
“Як вам, дядьку, не ай-ай-ай
Красти на полі свій урожай!
У кого ви крали?
Ви крали в себе.
Це ж просто сором красти свій труд”.
Дядько понуро тім’я теребив
І смакував махру.
Дядько кліпав товстими віями,
Важко дивитись в очі ганьби,
Важко йому із домашніми мріями
Враз осягнуть парадокси доби.
“Так воно, так, — у кулак кахикав, —
Красти погано, куди вже гірш”.
Рвися з горлянки свавільним криком,
Мій неслухняний вірш.
— Чому він злодій?
З якої речі?
Чому він красти пішов своє?
Давить той клунок мені на плечі,
Сором у серце мені плює.
Дядька я вбити зневагою мушу,
Тільки у грудях клекоче гроза:
Хто обікрав, обскуб його душу,
Хто його совісті руки зв’язав?
Де вони, ті відгодовані й сірі,
Недорікуваті демагоги й брехуни,
Що в’язи скрутили дядьковій вірі,
Пробираючись у крісла й чини.
Їх би за ґрати! Їх би до суду!
Їх би до карцеру за розбій!
Доказів мало??? Доказом будуть
Лантухи вкрадених вір і надій.
12.10.1962 р.
Я часто брав цей вірш у свої програми, коли виступав перед людьми і завжди бачу їхні похилені голови…
Наш народ теж не безневинна отара і його варто було б батожити за безвольність і духовне лінивство, за постійне нарікання, що нам мало допомагають інші держави. А чому чужинці мають нам щось давати? Жертвувати своїми статками? А ми багатьом допомагали й допомагаємо? Навіть часом рідним, найближчим? 1946 року проходив я повз хату дядька Митрика. Він порався на городі з дружиною і сином.
— Ну-ну, ще Америка прийде сюди, вона совєтам ще покаже, — казав він.
Цей чоловік був неписьменний, навіть безграмотний, тому це не дивувало. Та коли нині політикани ведуть подібну мову, то хочеться їм сказати:
— Ви деморалізуєте народ! Стуліть, як кажуть в Галичині, свої писки! Ідіть геть із насиджених місць і робіть те, чим нагородила мати-природа, й люди не киватимуть на вас головою. Отака допомога суспільству з вашого боку буде реальною. Не блазнюйте! І дітей своїх не калічте!
Я свідомий того, що це не станеться. Але так би хотілося у цей спосіб і їм допомогти стати людьми, а не пустомелями і спекулянтами на наших святощах і наших трагедіях, серед яких і трагедія мого рідного села, про яку мало хто знає…
