Людмила ВЕЛИЧКО,
член Слов’янського об’єднання ВУТ “Просвіта”
Похмурого весняного дня просвітяни Слов’янська й шанувальники творчості Великого Кобзаря зустрілися біля його пам’ятника. Попри примхи погоди, на душі була радість: цього дня, багато років тому, Україна народила свого Пророка.
За щорічною традицією отець Владислав, священик храму Всіх Святих Української Православної Церкви Київського Патріархату, відслужив панахиду пам’яті великого Тараса.
Мітинг розпочала наймолодша просвітянка міста, студентка Донбаського університету Владислава Сенченко — продекламувала вірш “Минають дні, минають ночі…”. Один із творців Народного руху на Слов’янщині Микола Сіробаба закцентував на унікальності постаті Кобзаря як поета, художника, громадського діяча не тільки для його сучасників, а й для нас, нині сущих, і для прийдешніх поколінь.
Про роль творчості Тараса Шевченка, його особистості у формуванні самосвідомості в кожного з нас колоритно і яскраво говорив просвітянин Микола Холоша. Вчитель і волонтер Марина Данилова переконливо показала роль Тараса Шевченка як поводиря нації, її пророка в сьогоднішній московсько-українській війні та висловила впевненість у перемозі нашого народу.
Вірменин за національністю Мартирос Григорян, який прожив на Слов’янщині майже 20 років, добірною українською мовою заявив: “Схиляючись перед могутністю слова Великого Кобзаря, вважаю за велику честь назватися українцем”.
Яскраво та емоційно читали вірші Тараса Шевченка просвітянка Марія Колеснікова, мешканці міста і навіть сусіди з Лиману.
Історик Людмила Величко нагадала присутнім: без мови немає нації і підкреслила, як багато зусиль докладають українці до утвердження і власної мови, і нації. Тому для всіх нас є перемогою визнання неконституційним Закону про мови Ківалова-Колесніченка. Це значить, що державною, а отже, і захищеною, у нас буде своя, українська мова. Проте нам необхідно продовжити боротьбу за її реальне запровадження у всі сфери життя, що на нашому міському рівні означає: говори тільки українською вдома, з сусідами, на роботі, в транспорті, вимагай, щоб українською тобі відповідали чиновники будь-якого рівня, а найголовніше — доклади зусиль, щоб її любили твої діти й онуки, вміли донести її красу до кожного співрозмовника. Це і буде нашим внеском у процес утвердження української мови не тільки як державної, а й як рідної, невід’ємної від кожного з нас.
