Барви мистецького слова

Анна КОЛЕСНІКОВА,
кандидат філологічних наук
Відомий український пись­менник, лауреат Шевченківської премії Олесь Лупій відзначає дві знаменні дати у своєму житті: 80-річчя від дня народження і 60-річчя творчої діяльності.
Діяльність письменника, розпочата ще 1957 року збіркою “Вінки юності”, триває й сьогодні. Обдарованість і своєрідність таланту Олеся Лупія неодноразово відзначали критики. У передмові до збірки “Поезії” (1972) Андрій Малишко писав: “Пригляньтеся уважно до його писань, адже він весь повен тонкої акварельної прозорості і того хорошого оптимізму, що не цурається гострих граней чи болючих імпульсів людської душі”.
Поетичні й прозові твори письменника відзначаються помітним інтересом до історичного минулого українського народу, захопленням красою та багатством рідної землі, шанобливим ставленням до рідного краю. Письменника турбує минуле нашої землі у зв’язку із сучасними проблемами глобалізації та деморалізації суспільства. Зокрема безпосередньо це обов’язок перед батьківщиною та нащадками, які мають знати й цінувати національну культуру та мову. Критик О. Сливинський відзначав, що “усі твори О. Лупія, буквально кожен його рядок, безпосередньо чи опосередковано, публіцистично, а чи через образ, метафору, працюють на головне — формування в людській душі гуманістичного й особливо національно-патріотичного начала”. Свою мистецьку ідею автор утілює в різних жанрових формах: роман, поема, балада, елегія, сонет, рубаї та ін. О. Мишанич порівнює лірику О. Лупія з поезією М. Рильського, знаходячи чимало спільного в стильовій манері обох авторів, щирості та безпосередності мовленнєвого вираження. Особливий ліризм поезій сприяв тому, що чимало з них були покладені на музику й здобули неабияку популярність: “Подай крилята” (муз. О. Білаша), “Якби ти знав, Богдане”, “Що тобі до того, соловію”, “Любімо Україну, українці” (муз. Л. Романчук), “Незабудки” (муз. К. Домінчена), “Ой то не зима” (муз. В. Губи), “Білий лелека” (муз. М. Збаразького).
О. Лупій одним із перших підтримав роман О. Гончара “Собор” у час, коли він піддавався жорстокій критиці. У своєму Щоденнику О. Гончар позначив: “…І сьогодні ж, в цей самий день, коли там “Собор” обкидають брудом, в “Літературній Україні” стаття “Собори душ людських” О. Лупія, в якій молодий письменник пише, що цей твір — свято української літератури. Аж так”. За свою принципову позицію він був звільнений із посади відповідального секретаря “Літературної України”, потрапив до “чорних списків” і тривалий час не міг знайти роботу. Стаття О. Лупія “Собори душ людських” виявляла протест автора проти нав’язувань та заборон, які існували в літературі тих часів. Автор виступив проти неправомірної їдкої критики на адресу роману О. Гончара, висвітливши справжню цінність твору, його літературно-мистецьку вартість. “Собор” насамперед сприймається як пісня світлих соборів людських душ, — пише він у статті, — як епопея величі нашого сьогодення із усією складністю, але й прозорістю, яка нуртує в кожному, хто любить, береже й творить прекрасне”. Такий художньо-естетичний підхід до аналізу твору українського письменника викликав дуже багато нарікань і надовго визначив долю митця. У книзі спогадів “Вікнина” (2005) В. Бровченко підтвердив, що твори О. Лупія були “небажаними для публікації” після статті на підтримку твору О. Гончара. “Отже, на питання, чи був маланчуківський “чорний список”, кому заборонялось “писать и рисовать”, з повною відповідальністю можу сказати, що був…”.
Твори О. Лупія видавали й за кордоном, зокрема, у Нью-Йорку виходить антологія Б. Кравціва “Шістдесят поетів шістдесятих років” (1967), де представлена лірика найкращих українських поетів, серед яких уміщено й добірку віршів О. Лупія. Твори письменника, присвячені Україні та її історії, відразу привернули увагу не тільки читачів, а й працівників відповідних органів. Письменника викликали до ЦК комсомолу та почали вести допит щодо його причетності до таких публікацій. Хоча О. Лупій не знав про видання своїх творів у цьому альманасі, його відразу зацікавив збірник з українською символікою на обкладинці. “Дивно, — закивав головою апаратник. — Коли читаєш твої вірші у такій підбірці, можна подумати, що ти націоналіст”. О. Лупію порадили виступити із заявою-протестом у пресі, яка б засуджувала дії видавців альманаху, але він цього не зробив. Згодом у видавництві “Молода Україна” (Торонто—Нью-Йорк) було опубліковано роман О. Лупія “Грань”. Видавали його поезії й у періодиці української діаспори, зокрема в газетах “Наше слово” у Варшаві, “Українська думка” в Лондоні, у журналах “Дукля” (Словаччина), “Молода Україна” (Канада) тощо. 1971 року в Мюнхені виходить збірка літературно-критичних статей “Зруб і парости” Ю. Лавріненка, у ній автор використовує цитату з вірша О. Лупія, що образно ілюструє загальну концепцію його праці. “Метафора “зруб і парости” неначе витає в повітрі нашого часу, — зауважує Ю. Лавріненко. — Творчо відчув її львівський поет-шістдесятник Олесь Лупій”. Саме “паростями” називає науковець митців доби шістдесятництва, адже вони на духовному рівні засвоїли здобутки літератури Розстріляного Відродження.
Виокремлення історичної тематики у творчості О. Лупія зумовлене насамперед багатством історичного матеріалу, творчо переосмисленого письменником. Серед постатей, які стають предметом художнього зображення в прозових творах, представлені князь Данило Галицький, воє­вода Дмитро, гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Виговський та ін. Ґрунтовним зображенням історичної дійсності позначений роман “Падіння давньої столиці”. Стильовою домінантою зображення стає динамізм оповіді, перманентна зміна часопросторових позицій. У творі кілька сюжетних ліній, завдяки яким розкривається панорама тогочасного суспільства, виокремлюється галерея образів захисників рідного краю, городян і селян, військових і ченців, бояр, князів тощо. Виразним стильовим прийомом стає антитеза, що виявляється в протиставленні язичницького та християнського світоглядів, сільського та міського способу життя, слов’янської та монгольської культур. Зображення історичної доби в повісті “Гетьманська булава” відзначається за законами жанру більш сконцентрованим відтворенням однієї сюжетної лінії, що пов’язана з діяльністю гетьмана Івана Виговського. Стильовою домінантою твору стає динамізм та виразний психологізм, що виявляється в осягненні внутрішнього світу персонажа. Панорамність зображення визначає художній світ історико-пригодницького роману “Лицарі помсти”. Пригодницька інтрига, динамічний сюжет, реалізований у формі подорожі головного героя повною мірою відображає суспільно-національний колорит доби. На своєму шляху Іван Федоренко зустрічає представників різних верств населення — від невільників і наложниць до отаманів і козацьких старшин. Композиційно твір складається з послідовності епізодів, у яких відбуваються несподівані зустрічі, смертельні випробування, героїчні подвиги.
Визначальною національною домінантою у творчості О. Лупія є українська мова. У віршах зі збірок останніх років “Непокора літери Ґ”, “Найдорожчий скарб”, “Говоріть”, “Знайте рідну мову”, “Боротьба за рідну мову”, “Щоб вас почули”, “Рідної мови душа”, “Державна мова” виявляється система цінностей, пов’язана з вивченням, функціонуванням і використанням рідної мови. У цих віршах відстоюється першочергове значення мови для всього українського народу. Ліричний герой відображує мову як найдорожчий скарб, який дістався в спадок українцям: “Мов криницю для тебе її берегли, / Щоб наснагу черпав знов і знову. / Бережи і нащадкам своїм передай / Найдорожчий цей скарб — рідну мову”. Мова відображена у вірші наймогутнішим джерелом історичного й духовного досвіду народу, стає запорукою розвитку і нації, і людини. Композиційна будова вірша визначена трикратним анафоричним пов­тором (Хто зрікається мови), що розгортає думку ліричного героя про закономірність гармонійного розвитку особистості тільки засобами рідної мови (“Виявляти найвищі палкі почуття / Можна мовою тільки своєю”).
Мова зображена в тісному поєднанні з історією українського народу, її розвиток відбувається завдяки довготривалим процесам, наприклад, у вірші “Боротьба за рідну мову” хід мовного розвитку порівнюється із сівбою, використовується аналогія: зерна — слова, ґрунт — мовці, будяччя — перешкоди для розвитку. Боротьба за мову стає ефективною тільки якщо мовці бережуть і шанують “мову прадідів своїх”. В інших віршах ліричний герой зупиняється на особливостях милозвучності української мови, її мелодійності. У вірші “Говоріть” стверджується, що багатство української мови можна пізнати за допомогою правильного добору мовних засобів (“Слів у мові мільйони, вибирайте найкращі”) та щирого спілкування: “Говоріть про любов і про віру у щастя, / Уникайте мовчання, нудьги і ниття”. Слова рідної мови у творі увиразнюються за допомогою епітетів (зрозумілі, вагомі, мелодійні, дзвінкі, натхненні), порівнюються з іншомовними (кострубатими, чужинними). Метафори, пов’язані зі словами, становлять естетичний центр твору: слова були в русі; не тримайте слова; слова радість принесуть; відображають значення мови в житті людини. “Музика в кожнім слові” стає обʼєктом осягнення у вірші “Рідної мови душа”.
Усвідомлення цінності мови як основи державності постає в численних творах О. Лупія. У вір­шах міститься заклик до використання ресурсів української мови, заперечення будь-яких альтернативних мов, які не можуть відтворити специфіку етнічного світобачення та заважають розвитку національної мови. Зазначимо також, що мова у творах письменника є джерелом натхненної поетичної праці: слово стає незнищенним скарбом, виявляє свідомі прагнення до звеличення, уславлення героїчних подій (“Сказати все”), висвітлює несвідомі бажання до самовираження, літературного покликання (“Таїна поезії”). Архітектонічним у віршах цієї тематики стає слово, що людство розуміє як першооснову всього сущого. У “Словнику символів” слово тлумачиться як “символ Бога, Логоса; Енергії Космосу… материнської мови; гігантського акумулятора інформації; досвіду; мудрості, духовності; етнічної самосвідомості; Вічності; Безмежності; духовного оберега української нації”. У віршах О. Лупія ці значення поєднуються зі значенням слова як символу спадкоємності поколінь, важливою ланкою в розвитку національної єдності.
Отже, нація, держава та історія стають узагальнювальними естетичними домінантами лірики О. Лупія, відбивають основи поетичного мислення, стають основними обʼєктами художнього аналізу.
Лірика письменника відображає різні тематично-змістові домінанти, серед яких постають культурно-історичні, індивідуально-авторські й онтологічно-антропологічні. Так, національна історія постає в ліриці О. Лупія предметом детального аналізу, розгляду закономірностей розвитку націо­нальної ідеї, відзначається багатоаспектністю ліричного зображення. Проводячи аналіз віршів, у яких показані події козаччини, відзначимо, що більшість творів об’єднані образом автора-оповідача. На першому плані постає висвітлення певної історичної постаті (Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Івана Сірка) завдяки аналізу політичної чи військової діяльності, а найперше завдяки виявленню ролі особистості у формуванні української національної ідеї. Творам козацької тематики притаманний героїчний пафос, у них створено приклад відданого служіння батьківщині. Контрастним ідейно-емоційним тоном виокремлені ліричні твори повстанської тематики. Позиція ліричного героя часто виявлена в тексті експліцитно, за допомогою метафор, порівнянь, епітетів, риторичних фігур, анафор, висхідної градації. Ліричний герой відображає події національно-визвольних змагань, використовуючи образ батька, матері, відтворює крізь призму родинних взаємин трагедію всіх репресованих українських сімей. Твори повстанської тематики мають виразні біографічні подробиці й деталі.
Лірика письменника насичена багатьма образами та символами, які стають предметом осягнення протягом усієї творчості. Образ рідної землі, багатої та квітучої, відображено відповідно до циклічних природних змін, зумовлено часовими координатами зображення.
Отже, лірика О. Лупія відзначена тематичною та жанровою різноманітністю, виразною аксіологічною системою домінант, що відображено в багатовимірності лірики, насиченій змістовності всього поетичного набутку письменника.