Ірина ФОТУЙМА: «Думки нанизуєш на серце…»

Є таке село Будзин на Дністрі. Ото родом із цього села і є молода особа, яка не любить називатися поетесою і не дуже часто пише вірші. Правда, вчиться вже 9й рік, якщо брати до уваги педагогічний коледж, а тепер філфак Прикарпатського національного університету. Тепер стоїть перед вибором: іти на роботу, бо такасяка вимальовується, чи вчитися далі з непевністю перспектив.
Я дивуюся, що в нас ще є на українській філології розумні й талановиті діти. Бо сьогоднішній принцип узаконеного навчання, т. зв. “болонський”, перевернутий з ніг на голову. І талановиті діти, як правило, зникають — по заграницях або ж рідних і чужих для них селах.
Ірина Фотyйма вже друкувала свої вірші в журналі “Перевал” і була позаторік на нараді молодих літераторів у Тернополі. Вражень мала багато, але тримала їх у собі.
Вірші добрі. Вірші зрілі. Вірші талановиті. Не знаю, чи додадуть вірші щастя їхній авторці, але виповнюють ходою дещо позірно загонистою, хоч і дуже вразливою.

Євген БАРАН

На порозі весни…
Тут холодні дощі, що вкривають сліди порожнечі.
Ну і добре, мабуть, бо ця спека собою п’янила.
Розбавляєш любов, ну, а це не так легко, до речі,
Це немов в молоко додавати густого чорнила.
День іде навмання, заплітаючи миті у зграю,
Розбиває думки і у клітку складає потроху.
Ця розкута межа — то дорога до пекла чи раю?
А можливо, то старт до безмежних шляхів на Голгофу?
Ти приборкуєш страх і від власних думок
затерпаєш,
І в пориві натхнень відтираєш свідомість
до крові,
На порозі весни ти із квітів вінки вибираєш,
Та у твоїх руках вони зразу стають, як тернові.
Переплетені сни, як стихії в душі колобродять,
Ця циклічність подій безкінечна, як сильне прокляття.
І в реальність твою дивні спогади знову
приходять,
Бо то ж пам’ять людська є, напевно,
найбільше розп’яття.

***
Загрузла, як в магму, у світі своїх сподівань,
Ображена доля твоїми жонглює думками,
Зв’язала слова аж занадто тугими нитками,
Згубила надії у мареві власних бажань.
Стояла в молитві, ніяк не знаходячи слів,
Ця вічність блукала й нависла тепер над тобою.
Ти, певно, забула, як важко лишатись святою,
Коли відреклася від всіх імовірних богів.
Вдихаєш повітря, нестерпне від зрад і обмов,
Якими словами твій голос цю тишу порушить?
Бракує повітря, безмежність зсередини душить,
Відчуєш на дотик, як венами бігає кров.
Предтечею днів ти загорнеш своє небуття,
Холодна вода аж свідомість твою обпікає,
І кожної ночі надія твоя помирає,
А кожного ранку вертається знов до життя.
Хай котиться мить у якийсь там сучасний прорив!
І мчиш ти за нею, та совість твоя не встигає.
Якщо хоч весна оцю прірву між нами з’єднає,
То, певно, цей світ ще насправді таки не здурів.

***
Думки нанизуєш на серце, як для страт,
І в них шукаєш мудрість Соломона
Й душа твоя на роздоріжжі втрат
Стояла, мов осквернена ікона.
І для спокут не знайдеш молитов,
Міцна надія зігнена у дуги,
Вже розійшовся той сталевий шов,
Не втримавши душевної напруги.
І кожна мить, неначе на ножах,
Катує пам’ять дивним відголоском.
Твою свідомість огортає страх
І обпікає, мов гарячим воском.
І в цьому світі, в хаосі гординь,
Так важко подолати злу пихатість!
Немає місць для скривджених святинь —
Вони давно згубили свою святість.
Грішиш в думках та мариш каяттям —
Такі бажання спасу не пророчать.
Не маєш влади над своїм життям,
Та над таким ікони мироточать.

***
Гріховне причастя твоїх заяложених снів
В гіркому світанку шукало солодку відраду.
Зірвались із уст оберемки задавнених слів
І раптом упали до стін твого райського саду.

Пусті міражі не такі, бо не мають страху.
Чому не шукаєш для них пастуха, корифея?
Отари думок не проходять прямого шляху,
Вони не знайшли ще для себе пророкаМойсея.
Затьмарює душу не кількість дурних нагород,
А прагнення бути сильнішим за власні бажання,
Не хоче душа, як безстрашний єврейський народ,
Безтямно блукати пустелею свого страждання.
Стривай, зупинись, хоч поруш оцю тишу німу
(Вона проростає безчесним початком між нами)
Й для себе скажи: ти для кого будуєш й чому
У серці своєму назавжди окривджені храми.

***
Твоя любов — немовби біг галопом —
Стрімка спочатку, а в кінці безсила,
І як би я безтямно не просила,
До серця не дістатись автостопом.
Будуєш замки із думок і згадок,
А потім їх розчиниш, як нітрати,
Коли приходить відчуття утрати,
Надія не лишається у спадок.
Міркуєш вголос з мудрістю Сократа,
Кудись зникає днів пустих рутина,
Твоїй любові світить гільйотина
Вона не заслужила адвоката.
Цей світ — без ДонКіхотів і відважних,
Усі бояться бою з вітряками.
Твої слова — це поле з будяками,
Твоя душа, неначе зал присяжних.
Й куди подіти це життя хронічне
Із вічним смутком і дрібним трагізмом?
Від пам’яті так пахне егоїзмом —
Її б я посадила на довічне…

***
Втрачає осінь свої привілеї,
Нанизані у пам’яті, як вервиця.
Іде зима у сад душі твоєї,
Іде і хреститься.
І як би заховати в серці спогади?
Коли в душі печаль до щастя молиться,
Надія розбивається об здогади,
Як крига ломиться.
Обвітрені бажання не зігріються,
Закутані холодною безмовністю.
І чим на цей раз ця зима засіється?
Мабуть, гріховністю.

м. ІваноФранківськ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment