Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проект, присвячений 160й річниці ведення Шевченкового Щоденника. Розпочавши його у червні 1857 р., Тарас Григорович вів записи протягом січня—травня 1858 р., а в липні подарував Щоденник М. М. Лазаревському.
Цього місяця історикшевченкознавець Володимир Мельниченко коментує запис від 22 березня 1858 р., в якому йдеться, зокрема, про знайомство поета з С. Т. Аксаковим у Москві та відвідання ним великодньої служби у Кремлі.
22 березня
Радостнейший из радостных дней. Сегодня я видел человека, которого не надеялся увидеть в теперешнее мое пребывание в Москве. Человек этот — Сергей Тимофеевич Аксаков. Какая прекрасная, благородная старческая наружность! Он нездоров и никого не принимает. Поехали мы с М[ихайлом] С[еменовичем] сегодня поклониться его семейству. Он узнал о нашем присутствии в своем доме и, вопреки заповеди доктора, просил нас к себе. Свидание наше длилось несколько минут. Но эти несколько минут сделали меня счастливым на целый день и навсегда останутся в кругу моих самых светлых воспоминаний.
После постного обеда в Троицком трактире отправился я домой с намерением приготовиться к ночному кремлевскому торжеству. Намерение мне не удалось. Прочитав статью в 3 № “Полярной звезды” о записках Дашковой, в 11 часов я отправился в Кремль. Если бы я ничего не слыхал прежде об этом византийскостароверском торжестве, то, может быть, оно бы на меня и произвело какоенибудь впечатление, теперь же ровно никакого. Свету мало, звону много, крестный ход, точно вяземский пряник, движется в толпе. Отсутствие малейшей гармонии и ни тени изящного. И до которых пор продлится эта японская комедия?
В 3 часа возвратился домой и до 9 часов утра спал сном праведника.
…мое пребывание в Москве.
Ці слова визначили назву однієї з перших моїх шевченкознавчих книг, що вийшла в російській столиці 2007 р. українською мовою: “Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”.
Уперше Шевченко побував у Москві у 1844 р. дорогою з України в Петербург — з 12 до 20 лютого. Вдруге він відвідав місто в 1845 р. дорогою з Петербурга в Україну з 28 березня до 2 квітня. У 1858 р. поет перебував у Москві дорогою із заслання в Петербург з 10 до 26 березня. Ще двічі побував Шевченко в місті наступного 1859 р. — у травні та вересні. 27 травня він прибув до Москви, а вже 29го виїхав з міста в Україну. На зворотному шляху Шевченко прибув до Москви не пізніше 4 вересня 1859 р. А вже 6го — виїхав залізницею до Петербурга.
Человек этот — Сергей Тимофеевич Аксаков.
Аксаков Сергій Тимофійович (1791—1859) — російський письменник, літературний і театральний критик, членкореспондент петербурзької Академії наук (1856). Автор книг “Семейная хроника” (1856), “Детские годы Багровавнука” (1858). С. Т. Аксаков — вихідець зі старовинного дворянського роду. Батько російських письменників і публіцистів Івана і Костянтина Аксакових. Закінчив гімназію в Казані, вчився у Казанському університеті (не закінчив). До Москви приїжджав з 1811 р., остаточно переселився 1826го. У 1827—1832 рр. (із перервою) — цензор Московського цензурного комітету, потім його голова. В 1833—1838 рр. — інспектор Костянтинівського землемірного училища, перетвореного на Межовий інститут, був його першим директором. У 1839 р. почалася тісна дружба письменника з М. В. Гоголем. Був у дружніх стосунках із О. М. Бодянським, М. О. Максимовичем, П. О. Кулішем.
У 1843 р. придбав підмосковну садибу Абрамцеве, куди запрошував і Шевченка. Тарас Григорович планував відвідати Москву і побувати в Абрамцевому, проте встановлення за ним поліційного та жандармського нагляду не дозволило це зробити. 25 квітня 1858 р. Шевченко повідомив С. Т. Аксакову: “Предположение мое посмотреть на Москву в конце мая и вас поцеловать не сбылось”. Утім, і хворий С. Т. Аксаков не зміг уже після їхнього знайомства відпочити в Абрамцевому, про що писав Шевченкові в червні: “Я не попал в свою подмосковную деревню”.
До речі, тут бували М. В. Гоголь, М. С. Щепкін, І. С. Тургенєв, П. О. Куліш та ін. У Щоденнику О. М. Бодянського знайшов цікавий запис від 1 лютого 1854 р.: “Відправившись вранці до С. Т. Аксакова в село Абрамцеве під Москвою… П. О. Куліш знайшов там повну готовність старого допомагати йому в доставленні матеріалів для біографії Гоголя” (Бодянський О. М. Дневник. 1852—1857. М.: Жизнь и мысль, 2006. С 104).
Буваючи у Державному історикохудожньому і літературному музеїзаповіднику “Абрамцеве”, ходив я тими стежками, що й великі українці, заходив до скромного робочого кабінету С. Т. Аксакова. Подумалося, що Шевченку тут було б просто й затишно.
Он нездоров…
У 1845 р. С. Т. Аксаков почав втрачати зір. Лікування, за його словами, “не дало ні найменшої користі…”. Він страждав на очні та головні болі.
У 1858 р. письменник почував себе дуже погано, зокрема в червні він писав Шевченкові: “Я все ще хворий і, незважаючи на деяке покращення, не чекаю не тільки повного одужання, але навіть і того терпимо хворого стану, в якому я знаходився до кінця січня нинішнього року”. За словами І. С. Аксакова, батько перебував “на одрі тяжкої хвороби”. Пам’ятаймо, що С. Т. Аксаков помер уже за рік після знайомства з Шевченком — наприкінці квітня 1859 р.
Поехали мы… поклониться его семейству.
Дякуючи М. С. Щепкіну, Тарас Григорович справді познайомився з усім сімейством С. Т. Аксакова, у Щоденнику він згадував не тільки Сергія Тимофійовича, а й синів його Івана та Костянтина, доньку Надію. Зокрема 25 березня записав: “Все сімейство Аксакових щиро сердечно співчуває Малоросії і її пісням і взагалі її поезії”.
Звичайно, маємо пам’ятати, що аксаківське щиросердя не виходило за межі слов’янофільськоімперського мислення, сім’я виявила справді доброзичливе ставлення до “малоросів” як органічноневід’ємної частини великоросійського народу, що розчиняються в середовищі російської культури і літератури. Досить нагадати максиму Костянтина Аксакова про те, що “тільки пишучи поросійськи (тобто, повеликоросійськи) може з’явитися поет із Малоросії”. Втім, задовго до написання цих рядків Аксаковим Шевченко відповів йому і таким, як він, своїм “Кобзарем”.
…и, вопреки заповеди доктора, просил нас к себе.
Знаючи про тяжку хворобу письменника, чутливий Шевченко щиро й високо оцінив його гостинність і те, що він подарував колишньому засланцеві хвилини приязні та дружби.
…эти несколько минут сделали меня счастливым…
Шевченко прекрасно розумів значення С. Т. Аксакова для російської літератури. Якраз 1858 р. у Москві побачила світ його автобіографічна книга “Детские годы Багровавнука”, в якій автор піднявся до художнього рівня, встановленого його молодшим великим сучасником Л. М. Толстим в автобіографічній трилогії “Детство”, “Отрочество”, “Юность” (1852—1857). Прослухавши на початку 1857 р. “Детские годы Багровавнука” у прочитанні автора, Л. М. Толстой занотував у щоденнику: “Чтение у С. Т. Аксакова. “Детство” прелестно!” Коли в 1860 р. Шевченко взявся за написання автобіографії, він однозначно висловився за такий виклад фактів у ній: “Я бы желал изложить их в такой полноте, в какой покойный С. Т. Аксаков представил свои детские и юношеские годы…”
После постного обеда в Троицком трактире…
Шевченко обідав один — обід був “пісним” з нагоди останнього дня Великого посту. Про розташування трактиру в сучасному академічному коментарі говориться дещо мудрувато: “Троїцький трактир містився на правому березі річки Неглинної (захованої тепер у підземну трубу), на шляху з Кремля в район міста, що звався Занеглинням і заселявся в основному ремісниками”. Простіше буде сказати, що Троїцький трактир, який особливо славився в 1840х рр., передусім серед купецтва, був на вулиці Ільїнка, якою Шевченко вже проходив 20 березня, навпроти Біржі. Зауважимо, що це далеченько від будинку С. Т. Аксакова; щоб дістатися сюди, треба було вийти чи виїхати на Тверську й по ній простувати до Красної площі або спуститися по Тверському й Нікітському бульварах у район Арбату, а далі — по Великій Нікітській чи Воздвиженці. Можливо, М. С. Щепкін їхав у своїх справах і підвіз Шевченка ближче до Красної площі, не виключено, що поет сам прогулявся, попрощавшись біля будинку С. Т. Аксакова з М. С. Щепкіним, але Шевченко нічого не писав про це в Щоденнику.
Досить далека й несподівана Шевченкова прогулянка до Троїцького трактиру здається навіть загадковою. Чому в Троїцькому? Поет міг пообідати значно ближче та швидше. На той час у Москві була понад сотня трактирів, а три найзнаменитіші — трактири Гуріна, Єгорова та “Саратов” — містилися в самому центрі. Та Шевченко попрямував у Троїцький трактир, отже, він хотів відвідати саме його. Може, Тарас Григорович побував у Троїцькому ще в 1840х рр., коли слава трактиру була найбільшою? До того ж, трактир був відомим саме пісними стравами, а в 1844 і 1845 рр. Шевченко перебував у Москві також у дні Великого посту. Може, в цей приїзд у Москву М. С. Щепкін чи хтось інший порадив поетові відвідати саме Троїцький? Це схоже на правду. Так я писав у вже згаданій книзі “Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”. Вже після її виходу у світ перечитував спогади О. І. Герцена про М. С. Щепкіна і раптом звернув увагу на фразу, яку той побіжно кинув, описуючи зустріч артиста в англійському порту Фокстон восени 1853 р.: “Он был тот же, как я его оставил: с тем же добродушным видом, жилет и лацканы на пальто так же в пятнах, точно будто сейчас шел из Троицкого трактира к Сергею Тимофеевичу Аксакову”. О. І. Герцен, як відомо, емігрував у 1847 р., а в “Записках актера Щепкина” зустрічаємо фразу, що вже на початку 1830х рр. Троїцький трактир був звичним для Михайла Семеновича: “Мы отправились в Троицкий трактир, где заняли наверху свободную комнату и велели давать обедать”. Сумнівів не залишилося! Напевне, що саме М. С. Щепкін, тількино вони вийшли від С. Т. Аксакова, настійно порадив Шевченкові поласувати пісними стравами саме в Троїцькому трактирі.
Цей трактир потрапив до новітнього лінгвоенциклопедичного словника “Язык старой Москвы” В. С. Єлістратова (2004), в якому читаємо: “Один із найзнаменитіших трактирів, нарівні з Гуріна та ін. в Москві (на Ільїнці). Згадується багатьма авторами, наприклад, О. СуховоКобиліним у “Весіллі Кречинського”. Нагадаю, що “Весілля Кречинського” вперше було поставленоу 1855 р., і Шевченко, на якого доречно було б послатися у подібному словникові, згадує Троїцький трактир практично в цей час.
В одному з сучасних москвознавчих видань зустрів захоплену згадку про те, що в Троїцькому трактирі на Ільїнців 1818 р. снідав пруський король Фрідріх Вільгельм III, а у 1880х рр. — великий князь Микола Олександрович, майбутній російський імператор. Але хто вони порівняно з Шевченком.
…приготовиться к ночному кремлевскому торжеству.
Ішлося про великодню службу в Кремлі. Вона впродовж століть залишалася значною подією для Москви.
…статью в 3 № “Полярной звезды” о записках Дашковой…
Дашкова Катерина Романівна (1744—1810) — княгиня, учасниця державного перевороту 1762 р., внаслідок якого на царський престол прийшла Катерина II. Відома діячка періоду царювання Катерини II, перший президент Російської академії наук. “Записки” Дашкової були опубліковані в 1840 р. англійською мовою.
Літературнополітичний альманах “Полярная звезда” видавали за кордоном у 1855—1869 рр. О. І. Герцен і М. П. Огарьов. Згадану статтю написав якраз О. І. Герцен. Нічого дивного немає в тому, що в сім’ї М. С. Щепкіна Шевченко знайшов “Полярную звезду”. Ще в 1853 р. артист із Лондона після зустрічі з О. І. Герценом привіз нелегальну літературу, зокрема книгу лондонського революціонера “О развитии революционных идей в России” (1850), з якою ознайомився, хоча був далеким від того, щоб однозначно підтримати політичну позицію О. І. Герцена, та і взагалі М. С. Щепкін тримався осторонь від політики, особливо в 40х рр.
Що привернуло Шевченкову увагу у великій, майже 70сторінковій статті шанованого ним О. І. Герцена? Княгиня К. Р. Дашкова була унікальним явищем в історії Росії другої половини XVIII ст. Відомий російський просвітитель М. І. Новиков, портрет якого 18 березня подарував Шевченкові син декабриста І. Д. Якушкіна Є. І. Якушкін, назвав її “любителькою вільних наук”. Напевне, поетовий погляд зупинився у статті на оцінці О. І. Герценом історичної постаті К. Р. Дашкової та її записок, зробленій уже на другій сторінці статті: “В російській історії, бідній особистостями, записки жінки… яка бачила… всі події від смерті Єлизавети до Тільзітського миру, надзвичайно важливі…”.
Потім через пару сторінок Шевченко не міг пропустити нищівні герценівські думки про Миколу І: “Суворопохмурий, пригноблюючий вигляд грубої сили набуло імператорство особливо в тридцятиліття миколаївського царювання… Якби він прожив ще десять років, його трон розвалився б сам собою; все перестало рухатися, все зів’яло, стало сохнути… Його царювання було безглуздістю”. Поет повною мірою відчув на собі суворопохмуру, грубу силу і духовну безглуздість миколаївського царювання, майже третину якого він провів у засланні.
Очевидно, Шевченко звернув увагу на таку побіжну оцінку О. І. Герцена: “Малоросія голосно ремствувала, всі зневажені або придушені імператорством заявляли свій протест — староруська партія в Росії — ніколи. У неї не було ні мови, ні відданих людей, ні Полуботки, ні Мазепи!”. Нагадаю, що наказного гетьмана П. Л. Полуботка Шевченко називав “славним Полуботком”, а в поемі “Сон” (1844) протиставив його Петру І, який “розпинав нашу Україну”, і поетові симпатії, безперечно, були на боці гетьмана І. С. Мазепи.
…в 11 часов я отправился в Кремль.
Саме в цей час, як свідчать сучасники, москвичі поспішали на пасхальну службу.
…об этом византийскостароверском торжестве…
І. М. Дзюба висловив обґрунтоване припущення, що на вживання Шевченком після заслання Герценового терміна “візантійство” поряд зі словом “православ’я” вплинуло його знайомство з емігрантською газетою “Колокол”, яку видавали в Лондоні О. І. Герцен і М. П. Огарьов у 1857—1865 рр.
А панство буде колихать,
Храми, палати муровать,
Любить царя свого п’яного,
Та візантійство прославлять…
…теперь же ровно никакого.
Цікаво, що водночас із Шевченком один із кремлівських храмів відвідав Л. М. Толстой, який дивився на релігійне дійство зовсім іншими очима: “Пошел… на площадь в Кремль. Глазеющий народ. Зашел в церковь. Хорошо! Христос Воскресе!”
Не можу тут не сказати про маловідоме. За щоденниковими записами Л. М. Толстого, з 18 березня до 9 квітня він перебував у Москві, звідки виїхав до Ясної Поляни. Найцікавіше, що в цей час, а точніше, 21 березня, Шевченко і Л. М. Толстой могли зустрітися. В Щоденнику тридцятирічного письменника за цей день серед інших нотаток є чотири слова: “У Щепкина видел Кетчера”. Тобто, Л. М. Толстой заходив до М. С. Щепкіна впродовж 21 березня, коли М. С. Щепкін і Шевченко, як свідчить запис у поетовому Щоденнику, зранку в прольотці “пустилися Москву споглядати”, відвідавши, до речі, насамперед письменника та перекладача М. Х. Кетчера, якого Шевченко називав серед “московської вченолітературної знаменитості”. Скоріше за все, Л. М. Толстой зайшов до М. С. Щепкіна надвечір, коли Шевченко був, уже без артиста, у Михайла і Марії Максимовичів. Через рік, 10 березня 1859 р., Шевченко і Л. М. Толстой зустрілися в Петербурзі на урочистому обіді на честь актора О. Є. Мартинова.
…крестный ход, точно вяземский пряник…
Яке знання Шевченком тодішньої московської мови! Сучасник поета, москвознавець П. Ф. Вістенгоф згадував знамениті на всю Москву пряники з міста В’язьми як типові купецькі ласощі. Вислів “вяземские пряники” увійшов до вже згаданого лінгвоенциклопедичного словника В. С. Єлістратова “Язык старой Москвы”. Тільки, на жаль, зновутаки без посилання на Шевченка, який єдиний ужив його як образну та вражаючу метафору. Йшлося про пряник, тобто солодке печиво, приготовлене на меду, патоці або цукровому сиропі з доданням прянощів, від якого в роті залишається відчуття терпкості, стягування, в’язкості.
У “Словнику мови Шевченка” слово “пряник” відсутнє.
И до которых пор продлится эта японская комедия?
Маємо справу з емоційною реакцією глибоковіруючої людини, роздратованої фарисейством релігійного обряду. “Усяке фарисейство було Шевченкові огидне, а фарисейство релігійне — особливо” (І. М. Дзюба). Адже Шевченко відправився у Кремль на пасхальну службу не як упереджений споглядач і, тим паче, ненависник релігії, а навпаки — він готувався до важливого “нічного кремлівського торжества”. Проте щира віра в Бога та його воскресіння (перші два слова, які наступного ранку на Великдень Шевченко написав у Щоденнику: “Христос воскрес!”) уже вкотре не збіглися з його розумінням естетики такого справді великого свята.
Що дратувало поета? “Світла мало, дзвону багато”, одним словом, “відсутність найменшої гармонії і навіть тіні витонченого”. Враження таке, що Шевченко сприйняв великодню відправу не як релігійне торжество, а скоріше, як ритуальносоціальний фарс (“японську комедію”). До речі, запис у Щоденнику по духу нагадує рядки з комедії “Сон”:
І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!
Так от де рай! Уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи…
…………………
За богами — панства, панства
В серебрі та златі,
Мов кабани годовані
Пикаті, пузаті!..
Немає сумніву, що у поета Бог небесний не перетинається з богами земними “в серебрі та златі”. Навпаки, на останніх чекає дорога “до суду Божого страшного!”.
Наш сучасник, шевченкознавець Л. І. Плющ наголошував, що “любов до Бога народної віри Шевченко зберіг до останнього періоду… але віру в Нього, якщо вона перетворювалася на забобони, поганство, тибетськояпонську лялькову комедію, шаманське обрядовірство та культ блискіток, оцінював негативно” (Плющ Л. Християнська філософія Шевченка // Сучасність. 1997. № 3. С. 97).
Недавній царський засланець не побачив і не відчув у пишній “візантійськостаровірській” службі справжнього Бога, того Бога, в якого глибоко вірив (докладніше див. публікацію з нашого проекту в “Слові Просвіти” 28 вересня—4 жовтня 2017 року).
Чи Бог бачить ізза хмари
Наші сльози, горе?
Може, й бачить, та помага,
Як і оті гори
Предковічні, що политі
Кровію людською!..
Душе моя убогая!
Лишенько з тобою.
Уп’ємося отрутою,
В кризі ляжем спати,
Пошлем думу аж до Бога,
Його розпитати,
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати??
Це поетове питання здається мені чимось подібним до поставленого наприкінці запису в Щоденнику 22 березня 1858 р.
