Василь БОЙЧУК
Тільки через піклування про національну освіту, національну культуру і національну економіку можна збудувати успішну міцну країну. Прикладом цього є Польща, Литва, Латвія, Естонія.
Одна єдина офіційна і державна мова є безумовним чинником єдності й благополуччя держави. На жаль, Міністерство освіти України чомусь постійно проштовхує рівність між мовами національних меншин і державною мовою. Прикладом цього є так званий громадський законопроект №5670-д від 09.06.2017 року “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Саме так можна трактувати пункт 2 статті 1 цього законопроекту, де написано, що “Статус української мови як єдиної державної мови не може бути підставою для заперечення мовних прав і потреб осіб, що належать до національних меншин”. Разом із Законом України “Про освіту”, де “гарантується право на навчання в комунальних закладах освіти для здобуття дошкільної і загальної середньої освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідного корінного народу” (ст. 7, п. 1, абз. 3) ми отримуємо повну рівність і законні права мови національних меншин і державної української мови. Але ж Конституція України стверджує, що державна мова у нас одна і такої рівності бути не може. Мовою навчання має бути державна мова, а мова національних меншин може вивчатися як елемент навчання. Чому ж тоді закладають міну сповільненої дії у мовному законі і замість об’єднавчого чинника ми знову хочемо помилятись. Адже ігнорування колишнього недосконалого Закону України “Про мови в Українській РСР” від 1989 року, брак української мови в Криму і на сході України було причиною непорозумінь, бажання північного сусіда захистити “російськомовних”, тобто війни.
У законопроекті № 5670-д подають також невигідні щодо української мови відсоткові співвідношення у питаннях книгодрукування, мови ЗМІ та ін., що загалом не сприяло б формуванню українськомовного державотворчого середовища в Україні.
Є підозра, що попри великий список відомих ініціаторів законопроекту №5670-д, багато хто з них його просто не читав, довіряючи тим, хто має на меті вчергове звести нанівець усі потуги щодо утвердження української України.
Такий підхід у законопроекті № 5670-д
суперечить висновкам Венеціанської комісії про те, що “заохочувальна політика щодо державної мови гарантує становлення самобутності загальнодержавної спільноти і, зі свого боку, забезпечує взаєморозуміння — як поміж різними частинами населення, так і всередині кожної з них. Можливість застосовувати офіційну мову на всій території країни має бути забезпечена громадянам також і з метою запобігання дискримінації при здійсненні ними своїх основоположних прав – у тих регіонах, де більшістю населення є особи, що належать до національної меншини”
(CDL-AD(2010)035, параграф 42).
Європейська Хартія регіональних або міноритарних мов від 5 листопада 1992 року (ратифікована Законом України
№ 802-IV від 15.05.2003) стверджує, що “захист і підтримка регіональних або міноритарних мов не повинні здійснюватися на шкоду офіційним мовам і необхідності їх вивчати” (преамбула).
Пояснювальна доповідь до Рамкової конвенції про захист національних меншин від 1 лютого 1995 року (ратифікована Законом України № 703/97-ВР від 09.12.1997) зазначає, що “зобов’язання Сторін щодо застосування мов меншин жодним чином не порушує статусу офіційної мови (офіційних мов) держави” (пункт 66) і “насправді знання офіційних мов є чинником суспільної злагоди та єдності” (пункт 78).
Окрім законопроекту № 5670-д у Верховній Раді України зареєстровані також ще два законопроекти про мови: законопроект народного депутата України Ярослава Лесюка № 5556 від 19.12.2016 року “Про мови в Україні” та законопроект № 5669 від 19.01.2017 року “Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні”.
Кожен із цих трьох законопроектів має вади. Проте у двох останніх законопроектах спроби витіснення державної мови немає, навпаки, є кращі відсоткові співвідношення щодо книгодрукування, мови ЗМІ та ін.
На похвалу законопроекту № 5670-д
від 09.06.2017 року “Про забезпечення функціонування української мови як державної” — останні статті щодо взаємодії з поліцією, інспекціями та ін. виписані краще.
Підтримуючи ініціативу Лариси Ніцой, пропоную об’єднати кращі статті кожного з цих трьох законопроектів, вийти на консолідований законопроект “Про мови в Україні” задля законодавчого утвердження української мови як об’єднавчого чинника усіх громадян України незалежно від етнічного походження.
