Голос Собору

Костянтин МЕШКО,
в. о. директора Новомосковського історико-краєзнавчого музею ім. П. Калнишевського
Роман Олеся Гончара “Собор” став голосом новомосковської козацької святині, голосом, що пролунав на весь світ, закликаючи берегти та цінувати спадщину і віру предків. Олесь Терентійович Гончар виступив на захист собору в тяжкі періоди історії запорозької святині, привернув увагу суспільства до необхідності збереження пам’ятки історії та культури. Звичайно, не лише новомосковський собор є прообразом храму, описаного у романі. Собор на сторінках книги — збірний образ українських святинь, що потребували допомоги, бо опинилися під загрозою руйнування.
Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівка, околиці Дніпропетровська. У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського університету. У червні 1941 року в складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. За бойові заслуги нагороджений орденами та медалями. У 1959—1971 роках — голова правління Спілки письменників України, з 1973 року — голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України.
Батьківщина письменника (робоча околиця Дніпропетровська), його життя, душевні принципи — усе вилилося на сторінки відомого в усьому світі роману, центральним образом якого став дивний, таємничий, старовинний собор. Працюючи над романом, Олесь Гончар 5 лютого 1967 року запише у своєму щоденнику: “Зближується все, з плавень сарматських, з Новомосковських напливає собор. Ломівка стала Зачіплянка, все, змістившись в просторі, зблизилось, зажило вже у новій поетичній географії, в нових взаємозв’язках, і почуваєш, як із цих зближень, реальностей, із твоїх уявлень, фантазій і візій виростає щось єдине, народжується ота моцартівська гармонія мистецтва… Буде “Собор”1.
Роман “Собор” Олеся Гончара вийшов у світ 1968 року, і, хто знає, можливо, саме ця книга зберегла старовинний храм від намагань місцевих “браконьєрів” знищити його. Роман привернув увагу до новомосковського собору, місцева інтелігенція та студентство стали на захист святині. Після виходу роман піддався жорстокій критиці від високих чиновників та письменників-пристосуванців. Олеся Гончара звинувачували, засуджували, закликали зректись твору, але водночас до автора зверталися вдячні читачі з усіх куточків України, що захоплено сприйняли роман-застереження.
Уже на перших сторінках твору читачу відкривається велична постать Новомосковського Свято-Троїцького собору: “Опівночі, після того, як промчить, прошурхоче велосипедами нічна зміна у бік заводів, і, зморена денними клопотами, Зачіплянка нарешті поринає в сон, і висне над нею з просторів неба місяць зеленорогий, собор стоїть над селищами в задумі один серед тиші, серед світлої акацієвої ночі, що більше навіть не на ніч схожа, а на якусь, сказати б, антиніч. Вона тут незвичайна, ця антиніч, вона мовби зачаклована видивом собору, заслухана німої музики його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній. Для неї, зачаєної в бажанні розгадати дивні якісь загадки, розшифрувати тайнописи віків, собор ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій…”2
І немає ніякого сумніву, так, це саме він — Свято-Троїцький Новомосковський собор. Олесь Гончар розділив із цим храмом біль і тривогу, боровся і за козацький собор, і за власний твір і завжди залишався вірним своїм життєвим принципам. Можливо, саме роман був тією незримою силою, що вирвала старовинну перлину з прірви забуття, вберегла від руйнування.
Але на початку 1981 року постала нова загроза: попри всі заборони, нехтуючи законами, під прикриттям високих можновладців, безпосередньо в охоронній зоні поряд із храмом розпочинається будівництво автостанції. 15 лютого 1981 року в щоденнику письменника з’являється запис: “А собор Новомосковський, що його вдалося відборонити тоді, зараз знову під загрозою: поруч нього ставлять автостанцію з траси. Щоб упав од вібрації, якщо уник прямої руки браконьєра. І я вже замучився — не знаю до кого звертатись. Просив П. З., щоб від Спілки звернувся до уряду, — мовчить. Пускає мимо вух…
Ідеали, як зорі: їх не досягти, але по них можна звіряти свій шлях.
Уряд Італії постановив заборонити рух машин біля Колізею, щоб не створювати вібрації. А в нас біля Новомосковського собору браконьєри доморощені саме ставлять автостанцію, спішать, якраз щоб вібрація була!”3
За собор також боролись і переймалися його майбутнім мешканці Новомосковська. Саме з листів новомосковців письменник дізнався про незаконне будівництво автостанції поряд із собором. 20 січня 1982 року Олесь Гончар запише у свій щоденник: “З Новомосковська стара вчителька знову пише про козацький Троїцький собор: він же як білий лотос, як лебідь на водах, а вони знову його руйнувати!.. Під боком собору, біля цього дев’ятивежного чуда, зведеного народним генієм (без єдиного цвяха!), місцеві герострати навмисне ставлять… автобусну станцію! Якраз там, де згідно генплану мав бути парк, зелена зона. Відкинули й власний генплан, давай автостанцію, щоб розтрясла, донищила нашу славу і гордість. І нікому несила зупинити свавільників. Міністерство культури лицемірно проливає крокодилячі сльози. “Нічого не можу, вони вже вгатили в фундамент 200 тисяч”, — каже міністр Безклубенко, до якого я вже двічі звертався. Держбуд і той проти, заборонив порушувати генплан, а їм плювати. Закон про охорону є, а що їм закон? Бандитня, мафія безкарна, вандали, на яких управи нема…
Написав щойно про це листа до Ляшка, Голови уряду. Може, він їх зупинить?”4.

Цього ж дня у листі до Голови уряду Олександра Павловича Ляшка Олесь Гончар пише:
“Дуже Вас прошу ознайомитися з листом жительки м. Новомосковська Ганни Петрівни Євецької. Лист, як на мій погляд, виняткової важливості. Це далеко не перший вияв тривоги, викликаної подальшою долею визначної пам’ятки вітчизняної архітектури XVIII ст. — Новомосковського Троїцького собору, що є мистецьким шедевром світового значення. Всі, хто дорожить скарбами народної культури, багато людей в республіці і в Москві сьогодні занепокоєні становищем, що склалося в Новомосковську й реально ставить під загрозу саме існування цього унікального витвору вітчизняного дерев’яного зодчества.
Поруч з цим пам’ятником архітектури, зведеним народним генієм, нині споруджується велика автобусна станція, виникає вона якраз на тому місці, де, згідно генерального плану забудови Новомосковська, була передбачена зелена зона відпочинку. Роботи по будівництву автобусної станції під самим собором ведуться всупереч і на порушення Закону про охорону пам’ятників історії та культури, всупереч розпорядження Держбуду, який заборонив зводити цей об’єкт в охоронній зоні. З дивовижною впертістю місцеві товариші та підлеглі їм організації продовжують витрачати державні кошти на роботи, які неминуче мають завдати шкоди пам’ятникові народної архітектури, що йому немає ціни.
Чому це робиться? Чому так грубо нехтується і воля Закону, й голос громадськості? Кричуще порушення законності набуло широкого розголосу. Досвідчені експерти (копію однієї доповідної додаю), Республіканське товариство охорони пам’ятників, дніпропетровські художники та діячі культури республіки в один голос виступають на захист визначної історичної пам’ятки, однак сваволю, антизаконні дії поки що не вдається зупинити. Міністерство культури республіки, його керівники цілком розуміють, про що йдеться, одначе й вони зараз тільки руками розводять: адже, мовляв, кошти вже витрачені великі…
Безчинство й сваволя поки що виявляються сильніші за Держбуд, за Міністерство культури, за самий Закон та за чесний голос радянської громадськості.
Дорогий Олександре Павловичу!
Мені боляче про це писати. Але ситуація склалась така, що, очевидно, тільки Ви, як Голова уряду, можете розв’язати цю безпрецедентну справу зі своєю державною мудрістю й відповідальністю так, як цього вимагають інтереси культури й патріотична гідність нашого народу”.5
Але, на жаль, відповідь була невтішною. 22 травня 1982 року до Олеся Гончара телефонує заступник Голови уряду: “…Телефонує Орлик М. А., за дорученням Голови уряду дає пояснення у відповідь на мій лист про Новомосковський собор. Так, факти підтвердились. Порушено закон про охорону пам’яток культури. Порушено генплан. Не виконано вказівку Держбуду. Свавільники, сякітікі, але… автостанція вже збудована! Буде перепрофіліровка, зроблять з неї готель, але через кілька років, бо треба винайти кошти. Буде відведено й шосе, але ж це вже в 12й п’ятирічці, бо знову кошти… На винуватців, тобто на бандитів, накладено стягнення. Невелике. Бо їх, виявляється, благословляла сильна рука згори. Отак”.6
Всім серцем письменник переймається долею собору. Цей храм, що став частиною його життя, у якому він залишив частину своєї душі, стоїть такий же гордий і мовчазний, спостерігаючи за безчинством, що коїться поряд з ним. Та і Олесь Гончар, і собор все ж не здавалися. 14 квітня 1982 року письменник запише у свій щоденник: “У Київському оперному — об’єднана сесія Академії наук СРСР і АН України, присвячена 1500річчю Києва…
…Під час перерви мав нагоду я висловити міністрові культури все, що думаю про його міністерство в зв’язку з Новомосков[ським] собором… Бо, справді, чого ж варте міністерство, на очах якого чиниться розбій і ніхто не може зупинити тамтешніх геростратів…”7
І знову, і знову болить за собор, за єдиний у світі, що дивом зберігся у вихорі революцій, війн, безбожжя. 17 квітня на сторінках щоденника Олеся Гончара записано: “В нас, видно, інші закони, підсилені своїм доморощеним душогубством. Браконьєрська сваволя тут не знає стриму. Ось знову волає та жіночка з Новомосковська, що самозречно бореться за собор проти цілої орди браконьєрів:
— Ухвала, що нібито прийшла по вашому листу, — то сама підступність, обман!..
І що ж дивного, якщо тамтешні руйначі — в обхід закону! — дістали нібито від самого В. В. [Щербицького] дозвіл будувати автостанцію поруч із собором, влаштували бурхаюче чадом автостійбище поруч із тією “жемчужиной деревянного зодчества”, як писала торік “Правда” про той козацький архітектурний шедевр… О, чи буде суд, чи буде розплата?!
Поки що почуваю постійну зацькованість, мур глухий навкруги…”8
На жаль, не вдалося пробити того муру, не вдалося досягти правди та законності. Чиновницьке браконьєрство — безглузде та сліпе, досягло свого — поряд зі святинею звели сіру бетонну коробку автостанції, що стоїть і до сьогодні, спотворюючи архітектурний ансамбль присоборної площі, завдаючи значної шкоди запорозькій церкві.
Великою радістю для Олеся Гончара була звістка про те, що собор передано вірянам. 19 березня 1989 року письменник поділиться цією радістю зі своїм щоденником: “Радісна вість з України: Новомосковський собор передається віруючим! Дуже радий, бо є в цьому краплина й моїх зусиль.
Духовність людини така ж тонка, як озоновий шар, що захищає планету. Тонка й тендітна, а забезпечує життя в усіх його видах. Коли проломлено шар духовності — гине людина; коли проломлено шар озоновий — приречена планета”.9
Ім’я великого українського письменника навіки вплетене в історію Новомосковського СвятоТроїцького собору. Людина, що стала на захист святині, людина, що врятувала храм, боролась із вандальською системою не боячись, не пристосовуючись.

1 Гончар О. Щоденники: у 3х т. — Київ: Веселка, 2002. — Т. 1. — С. 411.
2 Гончар О. Собор: Роман. — Київ: Дніпро, 1989. — С. 5.
3 Гончар О. Щоденники: У 3х т. — Київ: Веселка, 2003. — Т. 2. — С. 454.
4 Там само. — С. 501.
5 Гончар О. Листи: у 20ти т. — Київ: Наукова думка, 2011. — Т. 10. — С. 369.
6 Гончар О. Щоденники: У 3х т. — Київ: Веселка, 2003. — Т. 2. — С. 507.
7 Там само. — С. 511.
8 Там само. — С. 512.
9 Гончар О. Щоденники: У 3х т. — Київ: Веселка, 2004. — Т. 3. — С. 228.

Костянтин МЕШКО