Оксана СЛІПУШКО,
професор КНУ ім. Т. Шевченка, м. Київ
Творчо-професійні, громадянсько-суспільні й людські стосунки Олеся Гончара з Дмитром Павличком — особлива сторінка Гончарознавства. У першому томі “Спогадів” Павличка є стаття “Олесь Гончар (Іди за мною!)”. Постать Олеся Гончара подана, як найголовніша в творчому житті Дмитра Павличка.
Учень 10 класу Павличко уважно читав перший роман Гончара “Прапороносці”, захоплювався ним. Пізніше Павличко напише у спогадах: “Але вже тепер, за нових часів, коли я побачив на стіні в Рейхстазі прізвища українських червоноармійців, мене вдарила думка про те, що всі Хаєцькі, Маковеї, Блаженки і Шовкуни повернулися з війни рабами. Сталін погнав їх на війну з УПА, в колгоспи на безоплатну роботу, їх переслідували за українську вишиту сорочку, мову і пісню. Все, що вони здобули, пішло Москві”.
1954 року Павличка прийняли до Спілки письменників України на пропозицію Миколи Бажана. Заяви його не було, як і рекомендації Львівського відділення Правління СПУ. На тому засіданні був Гончар, який підтримав кандидатуру Павличка. Значить, уже знав його твори. Свої враження від першого близького спілкування з Гончаром Павличко описав так: “Людська гідність і національна самопошана — це те, що з поведінки Гончара впало мені в око і запам’яталось назавжди”. 1959 року на з’їзді письменників Павло Тичина критикував збірку Павличка “Правда кличе!”, Олесь Гончар сказав Павличкові: “Добре, що ти не подякував Тичині за його слово. Знаю, ти не послухав самого Кондуфора! Не треба дякувати за холуйську службу владі!”
У Львові взимку 1959 р. Павличко проводжав Гончара до його готелю. Глибокими заметами ішли вони — Гончар попереду, позаду Павличко. Дмитро Васильович зізнавався, що він пригнічений русифікацією України: “Я не бачу виходу для себе з ситуації, коли мене змушують каятися за вірші з книжки “Правда кличе!” Мені хочеться покинути це мерзенне життя, повернутися в ліс, де я вже був, але там уже нема тих…” На це Гончар відповів дуже коротко: “Іди за мною!” Павличко згадує, що “зрозумів двозначність його відповіді. Замовк і, засоромлений своїм набридливим скиглінням, ішов… за Гончаром. Ішов тієї ночі, ішов довго через усе життя своє, аж до прощання з ним на Байковому цвинтарі. Але “Іди за мною!” означало також “не йди поруч”. Я навчився того вечора тримати дистанцію, йдучи за Гончаром. Я ніколи не ніс ореола над його головою, душею чув його душу, намагався бути серед тих письменників, яких називали гончарівцями”.
Павличко згадує: “Моя зустріч із Шелестом пройшла під знаком особливо доброго ставлення до мене з боку Олеся Гончара. Саме Олесь Терентійович зіграв першорядну роль у тому, що мені пощастило з 1963 року покинути Львів, жити в Києві, належати, з одного боку, до шістдесятників, а з другого — до старших письменників, які не тільки там, де можна, а й там, де заборонено, проводили лінію на збереження, захист, розвиток української мови й на виховання письменницького середовища в дусі служіння хоч пригнобленій, але живій Україні”.
3 квітня 1968 року відбувся ювілейний вечір Олеся Гончара до 50-річчя від дня його народження. Павличка викликали в ЦК КПУ й попередили, щоб на вечорі ніхто не згадав його роману “Собор”. Але Павличко, вітаючи Гончара від імені Спілки письменників, перераховуючи всі його твори, згадав “Собор”. Але ж тільки назвав цей найкращий твір Гончара, все життя потім дорікав собі за те, що злякався, промовчав.
Важлива сторінка їхніх стосунків — дискусія про творчість Івана Франка. У серпні 1986 р. відзначали 130-ліття з дня народження Каменяра. Павличкові зателефонували з російської “Литературной газеты” з проханням написати статтю про Івана Франка. В тій статті читаємо: “Майстер простого, небагатослівного, безжально реалістичного письма, Франко створив десятки й сотні розмаїтих людських портретів, дістаючись до найпотаємніших закутин душі, в кожному випадку йдучи за правдою характеру й правдою життя. Він знищив і, здавалося, розвіяв назавжди сентиментальну, псевдонародну й псевдоромантичну традицію українського оповідання, яка, проте, несподівано відродилася в наші часи під виглядом особливо підсолодженого поетичного романтизму, не маючи, зрозуміла річ, перед собою жодної перспективи”.
Гончар несподівано написав листа Павличкові, хоч вони ніколи не листувалися. Для Павличка той лист був болісним. Олесь Терентійович відзначив, що здивований, бо автор “кидає каміння в “сентиментальну” і псевдоромантичну традицію українського оповідання”. Про кого ж тут ідеться? Марка Вовчка? Архипа Тесленка? Степана Васильченка? Марка Черемшину? Коцюбинського? А в післяжовтневий період ярлик “поетичного романтизму” кому ж адресується? Яновському, Довженку та й ще багатьом, для кого, як і для Гоголя, щось таки важить і фольклор, саме самосприймання нашого народу? Термін “поетичний романтизм” — невдалий, він штучно сконструйований недоброзичливцями нашої літератури, тими, хто відмовляв їй у життєвій реалістичній правдивості, а от “поетичний реалізм” (термін належить Достоєвському) — це справді реальність, прикметна риса, притаманна багатьом творам української прози: і класичної, і сучасної. Добре це чи ні — хай судить читач. Не нам із Вами розпалювати в літературі щось схоже на “ірано-іракський конфлікт”, безглуздий і братовбивчий своєю суттю”. Дмитро Васильович написав відповідь Гончарові, в якій наголосив, що “Гончарівський реалізм — це реалізм поетичний”, але чи можна прикладати цей термін … до всієї української прози від Квітки-Основ’яненка до Григора Тютюнника? Мабуть, ні. Від Квітки починалася згадана мною традиція і, власне, Григір Тютюнник показує, як можна прекрасно писати, належачи до традиції Франка і Стефаника. Павличко переконаний, що найбільше заважає українській літературі “закоханість у своє начебто виняткове поетичне світовідчування”. Натомість говорить, що у нас розвивається “сувора реалістична традиція”, прихильником якої Павличко, по суті, виступає. Він бажає українській прозі, щоб вона “мала більше інтелекту, філософського духу, твердої мислі”. Стратегічний напрям української літератури Павличко твердо бачить у реалізмі. Згадуючи цю дискусію, Павличко резюмує у своїх “Спогадах”: “Але мене з Гончаром нічого не могло розділити за його життя, не розділить і тепер, ніколи не розділить”.
На жаль, лист-відповідь Павличка Гончарові ніде не опублікований. Він надрукований єдиний раз у І томі “Спогадів” Павличка.
Олесь Гончар, хоч не одразу, але все-таки захищав Павличка, коли керманичі Спілки письменників змушували його добровільно подати заяву про відхід з роботи на посту головного редактора “Всесвіту”. Гончар написав на захист Павличка листа до В. Щербицького. Павличко дякує: “Мені, уже вигнаному із “Всесвіту” письменникові, підозрілому націоналістові, що друкував переклади А. Перепаді та Д. Паламарчука під іншими прізвищами, бо ті імена були забороненими, але виписував гонорари саме для них, мені, редакторові, приятелями якого були, за свідченням органів КГБ, І. Світличний, Є. Сверстюк,
І. Дзюба, В. Стус, Є. Попович, О. Сенюк, М. Лукаш, Г. Кочур,
І. Білик, О. Синиченко, М. Москаленко, В. Скуратівський, Гончар подає руку”.
Дмитро Павличко, захоплений творчістю Гончара, написав статті про його романи, відзначив його мову, “дорівнятися до якої не міг ніхто з видатних прозаїків України другої половини ХХ ст.”.
“Тепер я перечитую його “Щоденник”, — пише про свого вчителя Павличко, — знову бачу людину мудру, освічену, далекоглядну, позбавлену самолюбства, прагнучу зрозуміти свій час і тих людей, що споріднені були з ним любов’ю до України і до правди”. Павличко переконаний, що не належав до улюблених поетів Гончара. Улюбленими були Іван Драч і Борис Олійник. Але навзаємна прихильність між Павличком та Гончаром з роками зміцнювалася. Олесь Гончар виступає на Установчому з’їзді Товариства української мови ім. Т. Шевченка, на установчому з’їзді Народного руху. Всюди Павличко запрошує Гончара не як гостя, а як духовного лідера української нації. Дмитро Васильович пише: “Пекло його життя, на мою думку, було набагато страшнішим за муки ув’язнених дисидентів. Я називав і завжди називатиму Олеся Гончара ув’язненою совістю ув’язненого народу. Ця совість ніколи не замовкне, говоритиме навіть тоді, коли ми, нарешті, станемо вільними. Адже пам’ять про рабство є найкращим вартовим свободи”.
26 червня 1995 року Олесь Гончар записав у своєму Щоденнику: “Дмитро Павличко — це мислитель, достойний продовжувач Івана Франка, каменяр нової доби” (Щоденники. — Т. 3. — К., 2004. — С. 573).
«… мене з Гончаром нічого не могло розділити за його життя, не розділить і тепер, ніколи не розділить»
