Олесь Гончар — працівник районної газети «Розгорнутим фронтом»
Олексій НЕЖИВИЙ,
доктор філологічних наук, професор
Тоді йому виповнилося тільки п’ятнадцять років. Так, усього лише п’ятнадцять, а він — випускник Бреусівської семирічки — вже працівник районної газети “Розгорнутим фронтом” — органу Бригадирівського райпарткому та райвиконкому Харківської області. Тепер це Козельщинський район на Полтавщині.
Що міг тоді відчувати й розуміти допитливий юнак, у якого найбільшим бажанням у житті було писати, навіть образно відтворювати те, що бачив. Трагічний 1933 рік. Саме тоді, після закінчення школи, Олесь Гончар став штатним працівником газети, до якої став дописувати ще школярем. У Бреусівці він почав навчатися у кінці 1931 року. А 24 грудня 1931 року газета “Розгорнутим фронтом” повідомляла:
“Дзвони на індустріалізацію.
На виклик василівчан відгукнулись колгоспи х.х. Сердюків та Винників — “Шевченко” та “Нове життя”, які ухвалили мідні дзвони з Бреусівської церкви віддати на індустріалізацію країни.
Викликаємо всі села де ще є церкви — останні притулки класового ворога — виносити ухвали та здавати дзвони на індустріалізацію”.
Ця інформація насамперед свідчила про те, що в полтавському краї тривало знищення духовності українського народу. А восени 1932 року почався зловісний голодомор. Газета “Розгорнутим фронтом” від 21 лютого 1933 року повідомляла, що весь Бригадирівський район — чорний район, що за відсутність більшовицької боротьби у збиранні насіння занесений на чорну дошку.
Читаємо замальовку від 9 травня 1933 року “Два трактористи” за підписом Олесь Гончар. Чомусь її пейзажний зачин викликає якусь тривогу, відчуття, що нове не завжди краще від того, яке складалося століттями: “Сонце побороло ворону ніч… Розвіяло туман… і, мов на долоні вималювався ландшафт Сухої: традиційні хатки і верби… Чернеча гора з переярками… і незабутні глибокі сліди… А за селом два трактори різали м’які стерні полосами чорного мила”.
Далі молодий автор переходить до, здавалось би, побутової сцени: обіду двох трактористів. Однак саме вона є красномовним свідченнях тих кардинальних змін, що пройшли на селі, які талановитий Павло Тичина висловив у досить категоричній образній формі:
Одна одна турбація
Традицій підрізація
Колективізація.
Що ж побачив нове в той зловісний 1933 рік молодий автор?
“Колгоспна їдальня. Тут і Лаврін і Ілько. Проте Ілько, як ударник одержав кращу вечерю.
Лаврін обурився. Лице почервоніло, затряслось підборіддя:
— Що? Я не тракторист? Не в одній зміні з Мечем!? Чому вечері неоднакові!?
— А виорали ви однаково? — втрутився бригадир.
— Давай, Лавре, позмагаємось. По-більшовицьки! — (це Ілько весело)”.
Однак у декого з читачів уже тоді складалося враження, що результати більшовицького змагання виражались у більшій тарілці супу для напівголодних людей.
Саме жорстокий голодомор, бажання врятувати своє життя і близьких людей, спонукає до тяжкого, за тодішніми мірками, злочину селянку із Пісківської сільради. На колгоспному полі вона зрізала кілька колосків. (“Покарати куркульку Первакову”, газета “Розгорнутим фронтом”, 4 липня 1933 р.). Стилістика тодішньої радянської преси змушувала оперувати специфічними, тобто антигуманними, мовними формами: куркулі та їх поплічники, намагання зірвати виконання продподатку, розікрасти колгоспний урожай, зоставити колгоспників без хліба, пошкодити колгоспам, розвалити їх з класовою метою і т. д.
Коротка за змістом інформація “Близько нам додому…” (5 серпня 1933 р.), за підписом О. Гончар, насправді розповідає про трагічні наслідки голодомору. У Лутовинівській сільраді керівництво колгоспу “Розгорнутим фронтом” не організувало польові табори, хоча відстань до села півтора-два кілометри. “Через відсутність таборів, прогули і запізнення на роботу в колгоспі ганебний прорив у збиральній”. Насправді зміст стає зрозумілішим, якщо згадати про спустошені полтавські села, коли знесилені селяни в трагічному чеканні нового врожаю не могли подолати відстань у півтора-два кілометри.
Бібліографічний покажчик “Олесь Гончар” (“Український письменник”, 2013 р.), що підготовлений у Національній парламентській бібліотеці України подає за 1933 і 1934 роки дев’ять назв газетних публікацій на сторінках газети “Розгорнутим фронтом”. Насправді їх набагато більше. Укладений нами покажчик (упорядники Оксана Нежива, Олексій Неживий, Олександр Неживий) містить уже 41 позицію.
У дев’ятому томі творів Олеся Гончара (Гончар О. Т. Твори: в 12 т. Том 9. Книга 1. К.: Наукова думка, 2012. — 887 с.) в коментарях вміщено такі публікації із газети “Розгорнутим фронтом”: “Два вечори”, “Два трактористи”, “Зима в колгоспі “Перебудова”, “Розтопити крижану байдужість до дітей”, “Доки ж в Сухій знущатимуться з коней?”.
Критичне ставлення до далеко не позитивних прикладів “нового” способу життя, вміння аналізувати, хоча б на рівні окремих епізодів, найбільш характерне для цих кореспонденцій. Таким є допис “Розтопити крижану байдужість до дітей” (1934. — 1 лютого), де йдеться про дитячі патронати для дітей-сиріт, що створені в багатьох колгоспах району. Хоча молодий журналіст і не називає причини їхнього сирітства (а це, безсумнівно, голодомор 1933 року), однак правдиво відтворює картини їхнього жалюгідного існування: діти худі, слабі, бо “те, що варять дітям, поїдає управа колгоспу”, вони не відвідують школу, живуть у брудних холодних приміщеннях. І як підсумок: “Партосередки сільради повинні розтопити байдужість бюрократизму у ставленні до дитячих патронатів”.
Творчий досвід 15-літнього Олеся Гончара — це насамперед досвід розвитку образного світовідчуття майбутнього талановитого письменника. До того ж перші життєві враження дитинства та юності нерідко збігалися з національним світобаченням українців, особливо це відчутно в роздумах на сторінках щоденника, де говориться про трагедію рідного краю, відчуття рідних, близьких людей, земляків-полтавців, що збереглося у свідомості на все життя: “05. 08. 1963. 33-й рік, цей нечуваний голод, він підірвав здоров’я нації”, “11. 07. 1971. Мабуть таки треба подумати написати й мені про Суху, Кобеляки, Стрижку, Ворсклу — про рідний край. Бо хто ж напише, розкаже? […] Були оази, левади, ставки, коні в тачанках, люди, дужі і незалежні, — десь вони стали старцями, чи ким? А на місці степових левад їхніх — пеньки ще бачив, кущі обгризені, сліди хат, обвалені колодязі… Божі! Що ми пережили! За віщо кара така? Отой розгул самознищення…”, “26. 07. 1989. Читаю записи свідчень — з народних уст — про голод 1933-го. Зробив записи мій земляк, славний хлопець Сашко Міщенко, родом з Бреусівки. Знайомі села, знайомі прізвища, що поширені в наших полтавських краях. Все про ту весну, про те страшне літо нечуваного людомору.
… Цілі сім’ї голод косив. Найбільше косило людей у червні, коли вже в житові вибивалися колоски.
У полі, на буряках людей пухлих лежало, як солдатів після бою.
— Війна після років скільки людей не викосила, як голодовка за півроку — від Різдва до жнив”.
Тільки за умови поєднання життєвого й художнього досвіду розвинувся письменницький талант Олеся Гончара, що збагатив українську літературу справді національними характерами, які пізнаються в контексті реалістичних традицій.
Недаремно, ще в кінці 50-х років ХХ століття, одним із перших в українській літературі у романі “Людина і зброя” правдиво відобразив трагедію голодомору в історії українського народу: “— Підкріпивсь? — звернувся він до Духновича, коли той дожував свій розкислий хліб. — Це ще нічого, хліб як хліб, я он у тридцять третьому всю весну бур’яном харчувавсь.
Насічу, було, лободи та в казан, заллю водою і варю.
— А ви що…без матері?
— З усією сім’ї один я вижив. Пухлий, ноги у водянках, а якось вижив.
Трудна була весна, ох і трудна. Куди не зайдеш — пустка… Вікна повидирані, і в хатах тхне…
А коли стали хліба поспівати, візьму було наволочку та ножиці — і в поле. Жито високе, вродило тоді не гірше, як цього літа. Заберусь у гущавину, щоб об’їждчик не побачив, і нишком наріжу, пострижу тих колосків повну наволочку. Багато, хто ходив тоді отак стригти колоски. І їх об’їждчики ловили, називали “куркульськими парикмахерами”, хоч ніякі вони й не куркулі, а просто голодні люди”.
Попри критичне ставлення Олеся Гончара до своїх перших публіцистичних і літературних починань, 30-років ХХ століття, в листі від 31 січня до товариша по роботі в газеті, письменника Олеся Юренка він писав: “Одержав листа і пожовклу від часу “Розгорнутим фронтом”… Сумно стало. Війнуло земним, неповторним, як сама юність”.
У вересні 1934 року Олесь Гончар став студентом Українського технікуму в Харкові, який закінчив 1937 року й упродовж кількох місяців працював у Мануйлівській школі Козельщинського району, а потім навчався на філологічному факультеті Харківського національного університету.
