Літературний профіль Івана Гнатюка

Петро СОРОКА
Іван Гнатюк: життя і творчість. Упорядник і автор ідеї Галина Капиніс. — Львів: Сполом, 2018 р. — 282 с.

Нарешті з’явилася книга спогадів про Івана Гнатюка, гідна його високого таланту і жертовної долі. На тлі цієї книги дві попередні, видані автором цих рядків, відчутно програють.
Власне, “Іван Гнатюк: життя і творчість”, упорядкована Галиною Капиніс, — це не вузькотематична книга спогадів, як у мене, а ґрунтовний, концептуальний фоліант про сподвижницьке життя і самобутню творчість поета, де тісно переплітаються фрагменти листування з документами, спогади сучасників з відгуками на прижиттєві видання “бориславського самітника”, вірші-присвяти і поезії та його щоденникові записи. Книжка великого формату, її складна архітектоніка і верстка щедро пересіяні рідкісними світлинами. Враження од неї, сказати б, вселенське. Книга-собор, книга-пантеон.
Тут І. Гнатюк постає в усій своїй духовній красі та величі, як істинний лицар національної ідеї, як активна і дієва совість народу. Поет Шевченківського поля з незнищенним народним архетипом і Гонтівського духу з вогненною ненавистю до ворогів. Вулканічні викиди його потужної енергії відчуваються у всьому, на що тільки кидає відблиск його незнищенне слово. Здається, що ця книга має таку високу температуру, що обпалює пучки пальців.
Радісно, хвилююче і тривожно занурюватися в її світ, як колись, за життя поета, непросто, жаско і відповідально було ступати в його слід. Книга, що перевіряє на рівень сумління і людяності, що мільйонами пильних очей дивиться тобі в душу, бере на спит і суд. Сказати, що ця книжка наділена магнетичною притягальністю, — нічого не сказати. Це книга-набат, книга-клич. Вона звільняє від духовної оспалості, порожнечі й національної індиферентності, вона запалює і зінакшує.
Її треба читати фрагментами, як того вимагає мозаїчна побудова тексту. Коли хтось із мемуаристів вдається до повільної нарації (на жаль, таке трапляється), то сам дух видання ніби виштовхує його, викидає зі свого світу. Кличе голос тих, хто міг стати з Гнатюком поруч і витримати прямий погляд його очей, метіль їхнього вогню. Імен тут не забракне — Гнатюк любив людей, збирав їх, як Господні зерна, вмів прихиляти до себе, умів дружити і вести за собою. Міг повторити услід за Горацієм: “Хіба що божевільний поставить щось вище за дружбу”.
Травматичні інтенції розірваного часу і долі поета тут відбиті з такою силою, що книжку можна порівняти хіба що з його “Стежками-дорогами”, де масштаб трагічності розмиває всі мислимі й немислимі межі, як і її рушійна, перетворювальна сила. Це книга-біль, книга-схрещення душі з вогнем слова.
І, звичайно, це книга про земну Голгофу, яку покликаний пройти кожен з нас. Вона має навчити жити всупереч неприхильним обставинам, допомогти вистояти, не надломитися у важкий час, наснажитися силою духу, пов’язавши особисте з суспільним.
Принагідно згадаю тих, чиї спогади мене найбільше схвилювали, хто написав про поета з непідробною любов’ю, з болючим відчуттям непоправної утрати і непроминальної туги. В іменах це відбито так: Любов Гнатюк-Савка (дочка поета), Ольга Яворська (яка, до речі, зібрала усі матеріали і подбала про фінансове забезпечення цього видання), Йосип Кронжко, Микола Петренко, Олександра Верховень, Левко Воловець, Любомир Сеник. Чудові есеї і вірші Михайла Шалати, Ігоря Павлюка, Богдана Залізняка, Петра Шкраб’юка, Ігоря Фарини, Марії Людкевич…
Важливе місце у цій книзі відіграє листування і зокрема активна й багаторічна переписка Івана Гнатюка з новелістом із Тетієва Миколою Кравчуком. І хоча тут воно подане у скороченому варіанті, враження залишає сили неймовірної. Ось вона, та література, той високий ідеал, який плекало наше покоління, і ось вони, справжні її служителі — талановиті, жертовні, харизматичні, непогрішні перед словом і совістю. Безмежно самотні (“на багатолюдному безлюдді”), покривджені тогочасною системою (Гнатюк скалічений у концтаборах), поскрибовані цензурою, на схилі віку розбиті й хворі, але стійкі, як незламні олов’яні солдатики. Їх хочеться цитувати.
“Напуття”, — яка б це була прекрасна назва для поетичної збірки! Я дуже люблю слова з наголошеним середнім складом” (І. Гнатюк).
“Так мені, Іванку, ночами одиноко, так паскудно на душі, що дуже хочеться заснути й не прокинутися”. “Я втікав завше в друковане слово, шукав однодумців (і тут особливо близькі мені Васильченко, Черемшина, Довженко, Григір Тютюнник, Бунін, Астаф’єв і навіть Нагибін), поки не зрозумів, що все друковане — теж втеча від примітивної дійсності. Мабуть, моя печаль ще від загостреного почуття вічної одинокості… Сьогодні над Україною ідуть дощі… А ти — далеко за цими дощами…” (М. Кравчук).
І ще Кравчукове: “А література? Її за великим рахунком нема. Є потуги, смикання “реєстрових” графоманів чи “неопатріотів” і викобелювання асоціативних алкоголіків і розпусників, та головне, що й того ніхто не читає — світ звівсь нанівець, на бездуховно-моральний кінець… — готовий до страшного суду. Приховане фарисейство словоблуддя доморощених неодемократів знецінило й тихо висміяло порядність, совість, чесність, безкорисливість, принциповість… і знову возвело в єдину цінність давнє українське уміння жити — пристосуванство. Нам з тобою, наївним (а по-їхньому — дивакам, якщо не просто дурням), немає місця серед них. Та й не хочемо ми шукати те паскудне місце”.
Як вони гостро відчували і як болісно сприймали те, що живуть вже “не в своєму часі, не в своєму поколінні, а є лише свідками чи додатком до минулого”.
А ось те, на що приречений у кінці життя кожен провінційний письменник, хоч би яким світлим і високим талантом був наділений: “Я болісно зневірився у людях, що мало б бути зі мною значно раніше. Й, певно, тому розчарування моє таке глибоке й безкомпромісне, що душа моя завше була довірливо розкрита назустріч кожному. А тепер… аморальність, бездуховність настільки глибока в людській масі (одиниці до уваги не беруться), що не відомо, коли, хто і що поверне її на Божу дорогу совісті, справедливості, взаємотерпимості, великодушності, благородства… зникла основа людської суспільності (та й сенс життя розумної істоти) — просте, безкорисливе спілкування, позамеркантильна зацікавленість людини людиною. А про Добро в душах, Любов до ближнього смішно й наївно згадувати. Бо царствують зла жорстокість, тупа обмеженість, голий прагматизм, заздрісне користолюбство, фарисейська брехня. Жити в такому суспільстві нецікаво, гидко”. (М. К.).
Це листування читається як захоплива психологічна повість у листах. Тут усього багато: описів невлаштованого побуту і природи, драматизму людських взаємини і трагічної суті людського існування, а найбільше, звісно, літератури. Скільки імен тут зринає, які точні й глибокі оцінки отримують М. Кучеренко і В. Герасимчук, І. Драч і Є. Гуцало, Б. Харчук і С. Пушик, Г. Гордасевич і І. Криницький, В. Лучук і В. Базилевський… Вони могли висповідатися один одному, поскаржитися, повністю відкрити душу. Бо доля невипадково звела їх: їх ріднило щось більше як вогненна любов до слова — суголосність душ, віра, рівносильні таланти.
Я знав їх обох і з обома активно листувався. Вони з тих небагатьох, яких мені хочеться перечитувати й нині. Їхнє слово для мене живе й активне. І гадаю, для багатьох.
Якось І. Гнатюк поскаржився мені, що М. Кравчук, нічого не пояснивши, несподівано обірвав їхнє спілкування. Від того почувався ображеним. А той пояснив лаконічно і точно: “Людські стосунки вичерпуються, як і все у цьому світі”. Гадаю, що тепер, коли вони обидва на небі, їхній діалог має щасливе вічне продовження.

Петриківський Ліс

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment