Микола Гоголь і Астольф де Кюстін про російський імперіалізм і духовну натуру «русскіх»

Петро ЧЕРНЕГА,
доктор історичних наук, професор

Цивілізований світ, особливо країни Європи, з острахом спостерігає за агресивною політикою путінської Росії, яка після розпаду Радянського Союзу розпочала загарбницькі війни на Кавказі, у Молдові, Україні, анексувавши Абхазію, Південну Осетію, Придністров’я, Крим і частину Донбасу, а також веде підривну роботу в економічній, політичній, інформаційній та інших сферах життєдіяльності США, країн Європи та світу. Мета одна — відродити імперію на кшталт СРСР, для посилення впливу на міжнародну політику і спасіння сучасної Росії, “штучної нації” — росіян від розпаду, яких і сьогодні не залишає “месіанська ідея” — внутрішній потяг орди завойовувати, підбивати інші народи, красти, мордувати, грабувати і панувати [11, с. 9].
Політики провідних країн світу, особливо Європи, сьогодні, як і в ХІХ—ХХ ст., не розуміють і недооцінюють чинника духовної натури росіян, сутністю якої є імперська свідомість, впевненість і зверхність, наповнені нахабством і жорстокістю, містифікацією європейської історії, які формують внутрішню і зовнішню політику Росії.

Цей вічний дух московського, а з 1721 р. й до сьогодення російського народу, виплеканий імперською русофільською ідеологією, міфологізацією й фальсифікацією їхньої історії спричинив поневолення протягом 500 років щонайменше 200 націй і народностей, знищення понад 75 етносів і стільки ж мов, геноцид близько 10 млн українців лише у 1932—1933 рр., русифікацію та фальсифікацію історії, нищення культур загарбаних народів, привласнення їхніх культурних здобутків [17, с. 209]. Лише протягом 1850—1897 рр. населення Російської імперії в результаті поневолення народів Кавказу і Середньої Азії збільшилося удвічі [18, с. 143]. Натомість “великороси” становили менше третини його. Пропагуючи ідеологію імперської величі, міф про мирну культурну експансію, влада зусиллями інтелігенції імперії формувала в російському суспільстві атмосферу зверхності й зневаги до знищених і загарбаних народів, привласнювала їхню географію й здобутки культури, руйнуючи і грабуючи культурні пам’ятки, щоб приховати свою відсталість, ненависть до чужинців, засновану на почутті власної інферіорности (нижчості). Натомість ця нація рабів, стверджує Кюстін, “істотно загарбницька й пожадлива внаслідок нужди; вона в своєму приниженому підкоренні леліє надію поширити тиранське панування на інших; слава, багатство, що їх вона сподівається, відвертають її думки від ганьби, в якій перебуває, а щоб змити з себе нечестиву пожертву цілої суспільної та особистої свободи, ця рабиня навколішках мріє про панування над світом” [14, с. 8, 137].
Пропаганда імперської ідеології, лицемірство влади Росії і “русскіх”, ідеалізація ними своєї величі нищить національну ідентичність загарбаних народів і є загрозливою перешкодою на шляху зміцнення ідентичності націй, які вирвалися з ярма радянської імперії. Жахливі наслідки політики російської, а потім радянської імперії і путінської Росії український народ, країни Європи та світу відчувають і сьогодні.
Саме цей дух “русскіх” і самодержавства блискуче схарактеризували у своїй творчості геніальний українець М. Гоголь і талановитий француз маркіз Астольф де Кюстін, які водночас перебували в Росії: перший протягом 1828—1851 рр., із них 10 років у країнах Європи, а А. де Кюстін подорожував імперією в липні—вересні 1839 року.
Геніальний українськоросійський письменник М. Гоголь виріс та сформувався в українському національнокультурному середовищі в оточенні мальовничої рідної природи, гуманних традицій і звичаїв та демократичної педагогіки, творив у добу, коли Україна була позбавлена державнополітичної автономії і перетворена на провінцію, безправну колонію рабовласницької Російської імперії. Він був наділений особливим художнім баченням життя, загостреним сприйняттям і здатністю проникнення у світ глибинних людських переживань. Життєві знання про людську психіку й поведінку Гоголь набув ще в дитинстві: любив спостерігати за людьми, виявляти й запам’ятовувати їх непомітні для інших риси характеру й загалом душевний стан. У листі до невідомого адресата письменник пише, що за оцінкою О. Пушкіна “…еще ни у одного писателя не было этого дара выставлять так ярко пошлость жизни, уметь очертить в такой силе пошлость пошлого человека…” Саме багатогранна природа таланту українського генія розкрила соціальні й політичні хвороби Росії, показала “…потрясающие картины торжествующего зла и страждущей невинности” [8, с. 120].
Гоголь, на відміну від російської інтелігенції, мислення якої мало “схильність до тоталітарних учень і тоталітарних світоглядів” [2, с. 93], яка формувала російську національну ідею, міфологізовану русофільську імперську ідеологію для надання конгломерату поневолених народів вигляду російської нації, прагнув подолати крайнощі раціоналізму і відродити духовність у суспільстві, де, за висновками маркіза Кюстіна, панувала “свавільна влада монарха, в армії — неймовірне звірство, в адміністрації — терор, …у церкві — низькопоклонство і шовінізм, серед знаті — лицемірство й святенництво, серед нижчих класів — невігластво й крайні злидні” [16, с. 38].
Український геній у “Мертвих душах”, “Ревізорі” та інших творах нищівно критикував карикатурний бюрократичний чиновницький апарат імперії, який наслідував у своїх діяннях “першого поміщика Росії” — імператора Миколу І. Письменник, знаючи, що російська національна ідея ґрунтувалася на визнанні абсолютної влади царя як невід’ємного й незмінного складника імперського правління, натомість стверджував: “Власть государя — явление бессмысленное, если он не почувствует, что должен быть образом Божиим на земле” [12, с. 227].
Він закликав росіян наповнити людське життя справедливістю “Божеской, а не человеческой”, співчуттям, добротою, любов’ю, самопожертвуванням й іншими моральними чеснотами, що приведуть суспільство до духовного одужання, до прекрасного, а не то “страхи и ужасы” чекають Росію, тому що “гордый ум девятнадцатого века истребил…” добродушність, братські стосунки між людьми, а “…дьявол выступил уже без маски в мир” [8, с. 267—268].
Привид комунізму, що бродив Європою, прийде до Росії на початку ХХ ст. і, втілений у форми комуністичного режиму, в СРСР знищить репресіями, терором, війнами і голодоморами щонайменше 70 млн осіб.
Маркіз А. де Кюстін, вражений абсолютизмом влади царя, робить висновок, “що в Росії деспотизм є на троні, але тиранія є всюди” і йому “здається, що тінь смерті ширає над цією частиною земної кулі.., серед цього народу, позбавленого вільної години на волі, ви бачите лише тіла без душі…” [14, с. 51], тобто такі ж “мертві душі”, які бачив М. Гоголь.
Французький письменник, на відміну від М. Гоголя, не бачить позитивної ролі московської православної церкви в моральному одужанні росіян. Цей народ і його влада, зауважує маркіз, до непізнання окарикатурили грецьку віру, спотворивши її шаманським духом, а “московський грецький клір ніколи не був і не буде нічим іншим, як поліцією, вбраною в уніформи, дещо відмінні від шат світського війська імперії під проводом імператора…” [14, с. 140].
Глибокі й влучні спостереження, думки і висновки Кюстіна щодо наслідків деспотії та свавілля влади, що “…розчинила церкву в державі, змішала небо і землю”, спричинила фатальні спустошення у глибині душі російського народу: передусім дикунську байдужість до святості обіцянок, до правдивості почуттів, до справедливості вчинків, до брехні, що тріумфує в усіх життєвих ситуаціях. “Суспільне життя в цій країні — постійна змова проти правди, а люди, що бачать Бога в своєму володареві, — робить висновок він, — чекають раю лише з ласки Царя” [16, с. 32].
“Брехня, — стверджує Кюстін, — нерозлучна з тиранією,.. кожного, хто заперечує в Росії брехню, сміється з побрехеньок, критикує самодержавну владу, засуджує рабську покірність в суспільстві, вважають зрадником, а його дії замахом на безпеку держави та володаря” [14, с. 141]. “Московська нація, — робить висновок автор, — одушевила тиранію, вона ще любить її — цей злочин проти людськості.., що деградує народи аж до їх найдальших нащадків” [14, с. 57].
На великій систематичній брехні, жорстокому насильстві й терорі була збудована й радянська імперія — СРСР, а сьогодні такими ж методами і засобами прагне відродити Російську імперію режим Путіна, який заперечує загарбання частини територій Молдови, Грузії, Донбасу в Україні, ведення війни в Сирії, воєнні операції й терористичні дії проти народів Росії для придушення їхньої визвольної боротьби, а також знищення опозиційних сил і підсилення імперських амбіцій “русскіх”.
Гоголь як син поневоленого Росією українського народу відчув на собі дію імперського міфу, надмірне, проте сумнівне за природою почуття російської національної ідентичності, світогляд, мораль, традиції і звичаї побуту якої були разюче відмінні від українців. У своїх творах він протиставив духовну і моральну красу, працьовитість, любов до життя свого хазяйновитого волелюбного народу дурості, невігластву, облудництву й бездуховності не лише поміщиків, чиновників і духовенства, а й жорстоку реальність духовної натури “русскіх”. Мислитель, як ніхто, розкрив “национальный русский характер”, “русскую дурь” особливо у їхніх найгірших проявах, поставив суспільство “к барьеру” [1, с. 196]. Письменник закликав владу рабовласницької кріпосної імперії, де панували страх і бездуховність, до духовного реформування Росії, до одухотворення жорстокого цинічного чиновництва, до боротьби з нікчемністю, “пошлостью”, що панували в суспільному житті.
Гоголь у “Вибраних місцях з переписки з друзями”, а також у багатопланових драматичних творах, взявши з “Нового Заповіту” головну ідею християнської любові, був переконаний, що саме вона виведе російське суспільство зі стану страху і підлабузництва, честолюбства, непристойності й брехні: “Боже, дай полюбить еще больше людей. Дай собрать в памяти своей все лучшее в них, припомнить ближе всех ближних и, вдохновившись силой любви, быть в силах изобразить. О, пусть же сама любовь будет мне вдохновением” [3, с. 21]. “Страшну душевну чорноту” бачить мислитель в “русскіх” і закликає їх в “Завещании” світлом любові й особистим прикладом до очищення й просвітлення від самого себе і від свого життя [8].
Натомість, Кюстін вважає, що хвороби влади і суспільства в Росії не вилікувати однією християнською мораллю, адже саме імперія, ця “допотопна потвора,.. яка… є лише в’язницею, ключ від якої тримає імператор…”, породила жорстокість, необмежений царський деспотизм, які паралізують думку, спустошують душу, панують над життям і цілковито знищують свободу й незалежність людини. Насильство і страх, стверджує він, сформували в Росії суспільство, в якому відсутні щирі стосунки, повага і любов, “… де нема свободи, нема душі і нема правди” [14, с. 38, 40]. Прихильник традиційної французької монархії Бурбонів маркіз і письменник Кюстін висловив жахливу правду про царя, вельмож, страшне суспільство Росії і був далекий від думки про прозріння і моральне самовдосконалення влади і росіян: “Звичаї… цих напівдикунів є і залишаються ще довго жорстокими… всупереч усім претензіям” [14, с. 45].

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment