Нурт і вир Григорія Булаха

Олександр ПАНЧЕНКО,
доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

Один із віршів Григорія Івановича Булаха, який 10 квітня відзначає своє славне й перше 80-ліття, закінчується такими словами:
…Отаман-отаман,
Кобура та наган,
В ізголов’ї лежить переліг,
Отаман-отаман,
В Гуляй-Полі курган,
А на кучері падає сніг.
З будителем національного духу, стражем українських цінностей і отаманом наших полтавсько-лохвицьких прагнень та звитяг Григорієм Булахом я запізнався ще в далеких і бурхливих дев’яностих роках минулого століття під час виборчої кампанії на Полтавщині. Одним фрагментом свого виступу він запам’ятався на все моє життя. Давно це було… Але ні, нічого не зітерлось з моєї пам’яті від повеней різних подій, намулів багатьох зустрічей і нашарування обставин. Пам’ятаю до дрібниць усе, що з ним було пов’язано.
Особливо близько до серця я сприймаю поезію свого знаменитого земляка: інколи трохи незвичну й імпульсивну, але таку близьку, вишукану, теплу й щиру.
Ось як він пише про маленьку річечку Артополот, на берегах якої минуло його босоноге дитинство у селі Пісках, неподалік залізничної станції Лохвиця:
Хлюпоче Артополот
В нашу хату.
Підточує повінь
Високі тини.
— Ой Боже! Там діти, —
Гукає десь мати.
І люди на поміч
Ладнають човни…
…А річка і досі хлюпоче,
Хлюпоче тепер в мої сни…
Жахнуся, бува, опівночі —
Спасибі вам, люди,
За ваші човни…
Зараз тримаю перед собою книжечку з незрозумілою, на перший погляд, назвою “Нурт”. Це проза, поезії, есе мого дорогого земляка Григорія Івановича Булаха. А що ж таке той “нурт”, знову подумалось мені? Аж допоки я не почав читати всю книгу свого видатного земляка.
Ні, зовсім не порожнім, не пустим життям живе поет Григорій Іванович Булах, мій земляк, а повноцінно живе, повсякчас міркує, роздумує й пише, страждає долями нашого народу. Завжди емоційний, молодий, стрункий і такий безпосередній та щирий і частенько схильний до жартів.
…Що воно таке “нурт”, знову й знову думалось мені й ніяк не виходило довший час з моєї голови? А виявилось, що “нурт” — це те саме, що й “вир”. Бо ж писав колись Микола Зеров: “…Я не за себе тоді жахавсь, а боявся за тебе, — Що без керма й без керманича серед нуртів опинившись, — Твій корабель не спроможеться більшої витримать бурі…”. Або інший знаменитий Микола — уже Бажан: “…Затрясся луг, хитнулися діброви, — Пішла нуртами стріль-вода ріки…”, чи в іншому місці читаємо цього ж поета: “…Над плином алей узбережних, — В нурті біля Красних воріт — Уступи домів біловежних — Підносились плавно в зеніт…”. Одним словом, “нурт” — це й значення дієлів “крутячись” чи “вируючи”, або ж навіть — велика кількість людей, натовп… Тож недаремно, мабуть, неспокійний за вдачею Григорій Булах назвав цим нуртом свою збірку, бо все його життя — це вир і нурт натовпу різних людей, усе разом…
Пригадую ще, як у виборчій кампанії до Верховної Ради України тут, у Лохвиці на Полтавщині, місцева виборча комісія просто у виборчому бюлетені навпроти прізвища “Булах” написала “артист”, тоді як правильно треба було писати “актор”. Добре собі пам’ятаю, як тоді дісталося на горіхи писакам з комісії від Григорія Івановича. Хоча Григорій Булах справді і артист, і актор, — бо від 1961 до 1965 року навчався на акторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого за спеціальністю “актор драми”, а від 1977 року був уже “Заслуженим артистом УРСР”, за кільканадцять років, 1993-го, був удостоєний високого звання “Народний артист України”. А ще Григорій Іванович не лише професійний актор і народний артист, а й знаменитий український поет, перекладач, прозаїк, активний просвітянин, дипломований економіст, самобутній художник та майстер художнього слова, бо ж хто не пам’ятає його авторської програми на Українському телебаченні початку 1990 років з назвою, що себе повсякчас виправдовувала, — “Живе слово”, де він був автором і ведучим водночас.
Особливо сторінкою Булахового життя та творчості є Крути — ця героїчна трагедія українства 1918 року. Скільки пам’ятаю, Григорій Булах у своєму незмінному “гумільовському” капелюсі з недбало накинутим анархічним шаликом на шиї та з туго зав’язаною на великий вузол краваткою у свіжовипрасуваній сорочці та довгому чорному пальті — несе знамениту його ж “булахівську” хоругву з написом “Крути”. Це ж у його вірші написані ці гнівно-зворушливі слова:
Плюю на відзнаки,
Посади високі,
На дріб’язок звань
І визнань, і погроз,
Серце у грудях —
Підстрелений Сокіл,
Крилами крише
Січневий мороз…
Із творчого доробку Григорія Булаха ще хочеться пригадати його пісенні творіння, які, як мовиться, “на слуху”, відзначити його щонайперше як поета-пісняра. Пісні на його слова ще й тепер частенько звучать у програмах радіо й телебачення, вони були в репертуарі художніх колективів, відомих майстрів мистецтва — Дмитра Гнатюка, Софії Ротару, Віталія Білоножка, Павла Дворського, Назарія та Дмитра Яремчуків, Фемія Мустафаєва, Алли Кудлай, Василя Волощука, Семена Торбенка. А хто не знає Булахових пісень “Україно моя вишивана”, “Дзвони Софії”, “Зелений клин”, “Краю мій лелечий”, “Батькова сорочка”, “Музика стремен”, “Молитва”, “Мово моя”…
Серед книг Г. І. Булаха є ще досить відомі збірка віршів “Світанкова зоря”, книга новел “Злива”. Торік у київському видавництві імені Олени Теліги “раптом” вигулькнув його новий майже 1000-сторінковий фоліант “Віч-на-віч” із передмовою академіка Івана Дзюби.
Рецензуючи ж першу поетичну книжку поета “Світанкова зоря”, Петро Осадчук означав, що вона, з’явившись на літературному обрії, “…досить виразно осяяла нове поетичне ім’я — Григорій Булах, яке, будемо сподіватися, чимдалі яскравішатиме серед численних зірок та сузір’їв у високому небі нашої літератури”, а поет Дмитро Павличко у вступному слові додав, що Григорій Булах “…торкає лагідно струну інтимних почувань, він взагалі вміє говорити ніжно й ласкаво. І, справді, як не згадати ніжного й тривожного автора “Червоної зими”, коли читаєш рядки Григорія Булаха.
Однак найбільше мені імпонує те, що якраз Григорій Булах підняв із забуття українського поета й журналіста, уродженця Київщини Михайла Васильовича Ситника, автора доволі промовистого вірша, якого той написав досить давно та помістив у своїй збірці поезій “Відлітають птиці”, що побачила світ в українському видавництві у Гамбурзі-Ґайденав далекого 1946 року. Ось ці такі напрочуд зворушливі Ситникові рядки, які залюбки цитує і Григорій Іванович:
Умру, а жить не перестану,
Любов’ю буду вічно тліть…
Важким я колосом устану
Із грудки рідної землі.

Збирать врожай на поле йтимеш —
І буду я радіти знов,
Що поміж зернами чужими
Ти знайдеш і моє зерно.
Завдяки Григорію Булаху нам стало відомо, що Михайло Ситник, 100-річчя від дня народження якого відзначатимемо вже 2019 року, почав друкуватися ще 1937 року у київському журналі “Молодий більшовик” та “Літературному журналі”, що виходив друком у Харкові. 1941 року М. Ситник разом з Оленою Телігою став редактором знаменитого часопису “Литаври”. У роки останньої світової війни він активно друкувався, організовував видання газет у Василькові, редагував газету “Українська думка”, входив до складу редколегії “Українського слова”. 1943 року М. Ситник емігрував. Після війни він жив у Німеччині як біженець, на початку 1950-х років емігрував до США.
Якраз Григорій Іванович Булах за сприяння Миколи Ярославовича Неврлого видав дві збірки творів Михайла Ситника, що спочив сорокалітнім в американському непривітному Чикаго, які називаються “Катам наперекір” та “Від серця”, в яких йдеться зокрема про Голодомори та національно-визвольні змагання в Україні.
Г. І. Булах має чимало здобутків і на міжнародному полі, про які у передмові до книги “Нурт” написав відомий письменник Юрій Мушкетик. Оглядаючи творчий шлях митця, він зазначав: “…Значним є внесок українського митця у розвиток міжнародного культурного співробітництва, зокрема, із братньою Словаччиною. Він безпосередній ініціатор випуску багатомільйонним накладом у Празі ювілейних поштових марок Т. Г. Шевченка і у Києві — словацького поета П. Й. Шафарика. Видання за ініціативи і безпосередньої участі Григорія Булаха праці словацького письменника-українознавця, очевидця і літописця Полтавської битви 1709 року Даніела Крмана “Подорожній щоденник (Itinerarium 1708—1709)” схвально оцінив екс-Президент України Л. Д. Кучма, нагородивши його орденом князя Ярослава Мудрого. У його відгуку зазначається, що ця чудова книга відкриває для нашого читача нові сторінки з історії славного українського козацтва. Це Григорій Булах вирішив творчо-організаційні питання, пов’язані з увіковіченням пам’яті Григорія Сковороди у Братиславі та Даніела Крмана у Полтаві. Меморіальну дошку першому вже відкрили. Твори Григорія Булаха перекладено польською, словацькою, чеською, англійською, німецькою, вірменською, грузинською та іншими мовами.
Пишучи про Григорія Івановича Булаха, слід хоча б коротко згадати про його дивовижного, ба більше – геніального тестя й справжнього співтовариша його долі Мікулаша Неврлого, якого Булах називає дуже лагідно “Тато” або “Микола Ярославович”, — цього знаменитого чеського, словацького й українського літературознавця, критика, бібліографа, доктора славістики й іноземного члена Національної академії наук України, якому цьогорічного листопада виповнюється (увага!) 102 (!) роки… Згадати хоча б і тому, що цей потужний творчий тандем так багато зробив, створив і здійснив на ниві українознавства та нашого літературознавства!
…Якось у недавній телефонній розмові зі мною Григорій Іванович пригадав мені про його дружбу з іншим земляком-зіньківчанином українським письменником-прозаїком Григором Тютюнником, який трагічно відійшов у засвіти 6 березня 1980 року. Перед цим трагічним днем, згадує Григорій Булах, він побував у помешканні свого приятеля в квартирі будинку при вулиці Раєвського у Києві, де вони хотіли разом послухати нову пісню у виконанні Миколи Кондратюка “…А вони летять” на слова іншого відомого українського поета, прозаїка, публіциста, громадського діяча, літературного критика, перекладача й журналіста, видатного чернігівця Станіслава Панасовича Реп’яха, якого вже, на жаль, немає серед живих, 80-річчя від дня народження якого громадськість буде відзначати 14 травня 2018 року.
Між іншим, музику до цієї знаменитої пісні талановитого виконавця Миколи Кондратюка написав уже трохи призабутий нами уродженець Кривого Рогу, майже ровесник Григорія Булаха й Станіслава Реп’яха — Борис Миколайович Буєвський, український композитор, автор десятка симфоній, балетів “Пісня синього моря” та “Устим Кармелюк”, музики до мультфільму про козаків і багатьох естрадних пісень, популярних у 1960—1970-ті роки: “На долині туман”, “Кохання моє”, “Карпатська ніч”, “Пісня про вірність”, “Подаруй мені весну”, який від 1993 року замешкав у Бельгії…
…Якраз під Булаховими родинними Пісками у січні 1659 року відбулася битва між військами Гетьмана Івана Виговського та Кримського ханату, з одного боку, й загоном промосковського представника козацької старшини Івана Іскри, з іншого. Як писав Самійло Величко: “…Згаснув там Іскра, який мав світити…”. Так, промосковський полковник Іван Іскра тоді безславно згас, але через майже три сотні літ близько цієї самої місцини швидко зійшла на небосхилі та яскраво засяяла вже українська патріотична зірка, іскра вільного козака Григорія Булаха.
Мені чомусь видається, що козак з походження — нащадок посульських лицарів давньої Янишпільської сотні Лубенського полку, — син Івана Дмитровича й Палажки Гаврилівни — Грицько Булах — цей неперевершений, незбагненний й емоційний полтавсько-лохвицький отаман та будитель патріотичних струн у наших дещо заскорузлих від суцільних негараздів та невблаганних злиднів душах, — найбільше не любить інертних, повільних, млявих людей, неоригінальних і сірих людей із, так би мовити, постсовєцького натовпу та колгоспно-бригадного стовпища, хоча й сам він більшу частину життя прожив якраз за совітів… І тут чомусь пригадався мені улюблений уривок із оповідання Володимира Дрозда про коня Шептала:
“…Неприємна, знайома млявість — провісниця всяких прикростей — закралася в груди коневі. Звичайно, візьмуть його, хоча завтра вихідний і хотілося б відпочити. З конюхом у Шептала особливі стосунки: той його не б’є, не посилає на важку роботу, бо він — білий кінь, а потрапив у бригадне стовпище через злий випадок. І все-таки вибір упав на Шептала, який вважав принизливим для себе цілий день ходити по колу або в упряжі вулицями святкового міста (хай соромно буде людям, які загнуздали його, білого коня!..”.
А тим часом білий, чистий, незагнузданий і норовливий кінь Булахової творчості сам собі надумав, нашептав, написав і голосно промовив такий дороговказ:
…Ти зачекай,
Ти зачекай, моя тривого,
Ти зачекай, тебе молю,
Не повертай,
Не повертай, моя дорого,
З весняних днів у паморозь мою…
Тож із роси й води Тобі, дорогий і любий мій друже, пане-товаришу Грицьку Івановичу, славний наш отамане Булаху!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment