Олесь ГОНЧАР: «Письменник — нервова клітина нації»

Іван ЮЩУК,
професор Київського міжнародного університету
Олесь Гончар — автор 12 романів, 8 повістей, 8 збірок оповідань і стількох же збірок нарисів, у радянській імперії був кандидатом у члени ЦК КПРС, членом ЦК КПУ, депутатом Верховної Ради СРСР 6–10 скликань, Верховної Ради УРСР 4–5 скликань, академіком, певний час очолював Спілку письменників УРСР, був секретарем правління Спілки письменників СРСР, головою Українського республіканського комітету захисту миру, героєм Соціалістичної Праці СРСР, нагороджений трьома орденами Леніна, орденами Жовтневої Революції, Червоної Зірки, Слави, Трудового Червоного Прапора, відзначений двома Сталінськими і Ленінською преміями, Державною премією УРСР імені Т. Шевченка, Державною премією СРСР тощо. Пройшов бійцем усю війну від початку до кінця. Видатний письменник і політичний діяч.
У справжнього письменника гостріший зір і вразливіша душа. У біблійні часи це були пророки, в євангельські — апостоли. Письменник не може бути байдужим до того, що діється навколо нього. Але щоб бути почутим у суспільстві і бути корисним для нього, він змушений підлаштовуватися під умови, які від нього не залежать, водночас залишаючись чесною людиною. Нелегко було цього досягти в тоталітарній державі. Олесь Гончар, безперечно, знав про трагічні долі своїх попередників — і Євгена Плужника, і Бориса АнтоненкаДавидовича, і Валер’яна Підмогильного, і Івана Багряного. І тому мусив бути обережним у виборі тем і висловлювань — ради того, як писав Тарас Шевченко, “щоб наша правда не пропала, щоб наше слово не вмирало”.
Олесь Гончар не був, отже, ні дисидентом, ні “українським буржуазним націоналістом”. Але він сприймав навколишній світ і події у ньому крізь призму рідної йому України. Тому йому боліла всяка несправедливість щодо України й українського народу.
На урочистому прийомі з нагоди перемоги над фашистською Німеччиною в Кремлі 24 травня 1945 року Сталін проголосив тост за російський народ як найвидатнішу націю, як керівну силу в переможній війні і так далі. Олесь Гончар у той час пише трилогію про цю саму війну (“Прапороносці”), де основними героями проходять Хома Хаєцький, Роман і Денис Блаженки, Маковейчик, Шовкун, Чумаченко, Кармазин, Черниш, Сагайда, Шура Ясногорська, Юрій Брянський — прізвища аж ніяк не російські. Бійці — вінницькі, подільські, наддніпрянські колгоспники, люди мужні, чесні, духовно багаті, сповнені туги за рідною землею. Але плодами перемоги вони навряд чи скористаються. Бо це ж про них та їхні сім’ї ще на початку війни було заплановано (О. Довженко записав у щоденнику від 27 червня 1942 року): “Прийдеться після війни розстріляти мільйон українців, — прицілюється уже Д.” У чому ж вина тих українців? “Каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусив якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний німцями”, — з болем тоді казав О. Довженко.
Олесь Гончар, будучи в позірному фаворі, болісно відчував зверхнє, фактично колоніальне ставлення до українського народу в радянській імперії. Ось запис у щоденнику від 05.08.1963 року: “33й рік, цей нечуваний голод, він підірвав здоров’я нації”. І це була не просто випадкова згадка про трагедію українського народу, штучно створену Москвою, про що було суворо заборонено навіть згадувати (в Росії це й тепер заборонено). Через дванадцять років 15.11.1975 знову з’являється болісний запис у його щоденнику: “А голод 1933го? Але ж тоді не було суховійного лиха, не було недороду — рік був як рік”.
І погляд у глиб нашої історії в його записі від 08.11.1989 року: “У ці дні (3 листопада 1708 р.) царські війська вщент зруйнували Батурин. Князь Меншиков хвалькувато доповів Петру І в своєму рапорті: “Город здобутий, люди мечу віддані як у фортеці, так і в передмісті, без останку, з дітьми…” І після цього любити Росію?” І в російських царів та вельмож у ХVІІІ столітті, і в “імперії зла і брехні” в ХХ столітті мета була та сама — скількимога винищити український народ, знекровити його, притлумити.
На початку 1965 року Олесь Гончар записав у щоденнику: “Яка дика епоха! З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний… Але сталінщина своїм жахіттям перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу”. “Невже від Леонтовича, Мурашка, Симиренка, Стешенка і аж до Алли Горської — це одна лінія, одна рука?” — запитує письменник 07.10.1973 року, не маючи сумніву в справедливості свого висновку щодо виконавців тих злочинів. З гіркотою письменник записує 04.10.1964 року похмурий дотеп про українську реальність: “Французи казали: “Генії народжуються в провінції, помирають у Парижі”. Про геніїв наших 20—30х років точніше було б сказати: “Народжуються в Україні, вмирають на Воркуті”.
На очах ішло фізичне й духовне винищення українського етносу. І цього не міг не бачити й не переживати Олесь Гончар. 20.12.1970 року він записує: “Підраховано, що 1930 р. друкувалося 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалося лише 36. Де зникли 223? Яка страшна статистика…” Або ось ніби малопомітний, але промовистий факт: “В обрахунку на 10000 населення кожної національності українці дають 139 спеціалістів з вищою освітою, росіяни — 184. Що, українці менш здібні, нижча раса? Чи в чому річ?” (запис у щоденнику від 08.12.1966 року). І поруч ще один факт дискримінації: “На 1966 р. видво “Техніка” по розділу фіз.мат. наук планує 28 видань рос. мовою і лише одне українською!” Отака рівність!
Томуто Олесь Гончар з таким захопленням і зажурою говорить 05.09.1975 року про державність інших народів: “Можна зрозуміти євреїв, їхню спраглу, нерозвійну тугу за своєю державністю, тугу, яку вони пронесли крізь віки і яка увінчаласьтаки реальністю ХХ віку”. Чого була варта навіть не державність, а лише нібито автономія України в складі так званого Союзу, видно з такого епізоду, зафіксованого Олесем Гончаром 28.12.1975 року: “Бажан розповідає, як мордують його з Шевченківською енциклопедією.
Уже готова і добре вийшла, потрібен лише дозвіл Москви.
Звідти:
— Не називайте “енциклопедія”! Замініть!
Назвали Шевченкіана. Не можна й так”.
Врешті назвали двотомне видання “Шевченківський словник”, і з’явилося воно аж наприкінці 1976 року.
В Україні йшов тотальний наступ на українську культуру й особливо мову. Шовіністична мета його була цілком зрозуміла. Олесь Гончар записує 03.07.1964 року: “Позбавити народ мови його — підірвати в ньому почуття власної гідності. Недорікуватим мусить почувати себе вживач суржику, отже — неповноцінним”. І через кілька днів після того запису, 19.07.1964 року письменник знову повертається до питання про ціну тогочасної мовної політики в Україні: “Якщо людина не вірить у повноцінність своєї мови, вона не вірить і в свою повноцінність, такі мусять вважати себе людиною другого сорту”. Навіть гірше, як доходить висновку Олесь Гончар 23.04.1965 року: “Той, хто зрікається рідної мови, часто й не розуміє, що в цьому вже є елемент відступництва, елемент зради”. Імперія виховує зрадників, безбатченків. “Вчора опубліковано дані перепису: за одне десятиріччя два відсотки українського населення відмовилось від своєї рідної мови” (запис у щоденнику від 18.04.1971 року). Значить, і від своєї національності.
Чужа мова не збагачує людину, вона примітивізує її, збіднює особистість. Недарма ще французький філософ Вольтер казав: “Усі основні європейські мови можна вивчити за шість років, свою ж рідну — треба вчити все життя”. Кожна рідна мова гнучка й багатобарвна, кожне слово в ній сповнене безлічі відтінків. Олесь Гончар у записі в щоденнику від 15.02.1973 року підступність політики радянської русифікації українців розкриває через світовий досвід: “Лінгвістичний колоніалізм. Англійці в своїх колоніях упровадили не англійську мову, а псевдоанглійську — на тисячу слів, збіднену, примітивну, призначену для колоніальних завдань. Вони позбавили колонії мови самовислову”. Так само Росія принесла в Україну збіднений суржик, щоб притупити народне мислення, вибити зпід нього багатотисячолітню незалежну основу.
“Ви забрали в нас все, — подумки звертається Олесь Гончар 24.05. 1975 року до неназваного, але всім добре знаного адресата, — тепер хочете забрати останнє — мову. Навіщо вона вам? А ми без неї — не ми: якщо не стане її — не стане і нас”. Останні слова звернуті, зрозуміла річ, уже не до тих, що “латану свитину з каліки знімають”, а до земляківтаки. Бо тим нищення української мови лише на руку. Ось московський секретар ЦК КПРС “шановний Михайло Андрійович пропонує швидко перелопатити всі нації, переварити, як роги і копита, в спільному казані” (запис у щоденнику від 07.10.1972 року). Для московських партчиновників, записує Олесь Гончар 09.07.1972 року, Україна як більмо в оці, “Україна — розсадник націоналізму. Царі не добили, то ми доб’єм”.
Але не обов’язково, щоб українську ідентичність нищили якісь зайди, для цього вони наплодили перевертнів серед самих українців. “Український міщанин — ось хто русифікує, і закриває школи [з українською мовою навчання. — І. Ю.], і перекручує національну політику” (запис 27.09.1972 року). І прикладів таких міщан у нашому суспільстві було (і ще, на жаль, є) достатньо. 19.01.1975 року: “Був Пленум. Всі секретарі обкомів, які раніш виступали українською, зараз відмовились від неї. Один лише Ільницький, закарпатський секретар, дозволив собі”. 12.02.1976 року: “ХХV з’їзд КПУ. Жодного українського слова в мікрофон ізза столу президії”. Підкреслена зневага до мови аборигенів: з 350 промовців тільки семеро виступили українською — болісно підрахував Олесь Гончар. 28.10.1976 року: “Почастішали факти зневажання української мови… На останньому Пленумі ЦК українською мовою виступив лише один — тернопільський секретар. Решта гнали суржик”.
Доречно Олесь Гончар зазначає (запис від 01.12.1986 року): “Адже фактів грубої, тупої русифікації зараз хоч відбавляй… Забуто те, що для України російська мова — це не лише мова Пушкіна і Толстого, а й мова утисків, валуєвських указів, жорстоких вікових принижень. Хіба на це можна не зважати?”
І зараз, уже в незалежній Україні, у владних кабінетах і кабінетиках тоталітарні вихованці женуть суржик. Про таких, колишніх і теперішніх, самозакоханих у свою чиновницьку велич людців Олесь Гончар записав 10.01.1967 року: “Ненавиджу тупих, самовдоволених, великих горлянками та черевами і дрібних духом, пігмеїв думкою”.
Олесь Гончар із захопленням привітав створення Товариства української мови ім. Тараса Шевченка. 11 лютого 1989 року ввечері він записав у щоденнику: “Історичний день! Створено Товариство української мови імені Тараса Шевченка. Делегати зі всієї України. Мені випала честь відкривати конференцію. Давно не бачив такої мужньої одностайності, такого благородного ентузіазму”.
У доповіді на конференції Олесь Гончар чітко розкрив загрожене становище української мови в радянській імперії: “Брежнєвськосусловська камарилья з численною командою невігласів і корупціонерів, теж сповнених патологічної ненависті до всього національного, взялася послідовно насаджувати антинаукову, глибоко антинародну доктрину про злиття націй… Сусловські лакизи з ученими ступенями вже прикидали терміни, коли і яка мова загине остаточно” (Гончар Олесь. Саморозквіт нації. У кн.: Наука і культура України. — Вип. 23. — К.: Тво “Знання”, 1989. — С. 89). І Олесь Гончар закликав: “ Маємо відродити в наших сучасних українцях і українках генетичну пам’ять, почуття гордості, маємо і до збайдужілих душ торкнутися запашистим євшанзіллям рідного слова!” (Там само. — С. 10). Зрозуміла річ, що для українців рідна мова — українська, тобто мова свого роду й народу, яка формувалася нашими предками на цій землі протягом тисячоліть, а не та, яку принесли колонізатори в спрощеному, спримітизованому варіанті, як ще й тепер дехто хоче нас переконати.
Тим часом, хоч у Конституції України й записано (а це була заповітна мрія Олеся Гончара), що українська мова в Україні є державною і що держава забезпечує вільний розвиток і функціонування її “в усіх сферах суспільного життя на всій території України”, частина невігласівдержчиновників, ігноруючи її, “помосковській так і ріжуть” (Т. Шевченко), вдаючи із себе “просвіщенних”. Жалю гідні вони з їхніми претензіями.
Як застереження усім, хто сьогодні намагається зупинити утвердження української мови як єдиної мови української нації, є запис Олеся Гончара від 21.09.1989 року: “Полетів Щербицький! Маскуючись все життя під українця, був найжорстокішим катом української культури. Найзапопадливіший русифікатор, нищитель нашої мови, розмахом злодіянь перевершив і Меншикова, і Кагановича. Меншиков по коліна бродив в українській крові, влаштувавши різанину в Батурині, а цей усю Україну душив напівпотай, з блудливою усмішечкою всевладного садиста. Подивимось, хто прийде на зміну. Але сьогодні Україна зітхнула з полегкістю”. “Дуріть себе, чужих людей, та не дуріть Бога”, — застерігав Тарас Шевченко.
Олесь Гончар був борцемоптимістом. Тому він у самій ворожій системі вступив у боротьбу за нівечені тією ж системою українські цінності, “щоб наша правда не пропала, щоб наше слово не вмирало”. Його зброєю була багата, добірна мова його численних творів. Уже в незалежній Україні, 12.06 1994 року, він записав з упевненістю: “Не спішіть, панове асимілятори й колонізатори! Мова Шевченкова перебуде, переживе усіх вас і не тільки своєю довговічною літературою, багатством красного письменства; переживе ваше каркання навіть звичайна коломийка, яка так весело й дотепно дзвенить нині над Карпатами!..”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment