Панас Погибко — приклад життєвого чину

Роман ТКАЧЕНКО

Опанас Іванович Погибко (1857—1939) більш знаний у Молдові, зокрема у Придністров’ї, ніж в Україні. У нас можна натрапити на згадки про нього в літературі про народницький рух, про вітчизняну науку кінця ХІХ—початку ХХ ст. та у зв’язку з роботою М. Коцюбинського у філоксерній комісії (Бессарабія, початок 90-х рр. ХІХ ст.). Між іншим, спогади про Коцюбинського, які стаття у Вікіпедії приписує О. І. Погибку (Життя і революція, 1926, № 7), насправді належать односельцям Погибка. У семитомнику Коцюбинського надруковано з десяток листів письменника до Панаса Івановича. Натомість листи Погибка до Коцюбинського, на жаль, не збереглися.
У Молдові його вважають основоположником меліорації Придністров’я (про що свідчить меморіальна дошка на дослідній станції в Тирасполі, де він працював), засновником науково-дослідного інституту зрошувального землеробства й овочезнавства. 1978 року побачив світ нарис життя і творчості О. Погибка, що належить перу Валер’яна Пономарьова, уродженця Полтави, випускника Харківського сільськогосподарського інституту. Професор Пономарьов протягом багатьох років працював у Тираспольському педагогічному інституті ім. Т. Шевченка і докторську дисертацію присвятив вивченню розвитку агрономічної науки в Бессарабії.
Опанас Іванович був ученим-практиком. Він — автор близько шістдесяти публікацій, переважно це науково-популярні статті, брошури-інструкції, наукові звіти. Між іншим, стаття про філоксеру в Енциклопедії Брокгауза і Ефрона за 1902 р. містить посилання на книжечку Погибка, одну з перших ґрунтовних публікацій про цього шкідника винограду. Саме Погибко виявив 1886 р. перший, вражений філоксерою, виноградник у Бессарабії.
Народився видатний агроном у селі Горобіївка на Чернігівщині (тоді Полтавщина), поблизу містечка Срібне. Спочатку здавалося, що бути синові козака священиком, адже хлопець закінчив Роменське духовне училище (1873), а далі чотири роки вчився в Полтавській духовній семінарії. Однак захопився українським громадським рухом, брав участь у діяльності Полтавської громади, зазнав переслідувань і в’язниці.
Відтоді його життєвий шлях кардинально змінився. Він вступає на природниче відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету. А після закінчення університету (1882 р.) — успішна боротьба з філоксерою, мільдю, саранчею, зрошення полів і меліорація. Хоч за яку б роботу брався Опанас Погибко, в усіх його звершеннях відчувалося масштабне, творче мислення і неформальне, особистісне ставлення до справи. 1886 р. на обласному ентомологічному з’їзді в Одесі Погибко як дійсний член Імператорського товариства сільського господарства південної Росії у присутності видатних науковців О. Ковалевського та І. Мечникова представив комплексне бачення боротьби зі шкідниками полів, засноване на власному досвіді, стажуванні у Румунії та Угорщині. Зокрема він пропонував запровадити мережу метеорологічних станцій, поліпшити якість доріг, що сприяло б розвитку виноробства, налагодити збут продукції, стимулювати підвищення культури догляду за виноградом шляхом запровадження посад земських мандрівних учителів-інструкторів (ідея, певне, навіяна традицією мандрованих дяків). Більшість цих пропозицій відхилили за браком коштів. У результаті його невтомної діяльності солончаки під Одесою перетворили на розкішні сади і луги, а придністровські плавні поступово ставали виноградниками і городами. Син козака з Горобіївки став одним із засновників Одеського сільськогосподарського інституту.
Свідомим українцем Опанас Погибко залишався до кінця життя. На одній із фотографій бачимо його дітей, дівчинку і двоє хлопців, в українському народному одязі. Це при тому, що їхній побут не був селянським, а мати, з огляду на дівоче прізвище (Максимова), швидше за все росіянка.
У книжці Пономарьова про українство Погибка сказано лише принагідно. Насправді ж це була чи не найважливіша справа усього життя Опанаса Івановича і, безумовно, заслуговує на окрему монографію. Як член Одеської громади, він був знайомий із батьком української бібліографії Михайлом Комаровим, географом і економістом Антоном Синявським; під його крилом у філоксерній комісії зібралося чимало учасників “Братства тарасівців”, до якого і сам належав: Коцюбинський, брати Міхновські, Віталій Боровик, Михайло Петренко, Василь Андрієвський, Валерій Боржковський, Петро Герасименко. “Братство тарасівців” — одна з перших в Україні політичних організацій, які ставили за мету незалежність України. Про це свідчать, зокрема, спогади селян, робітників комісії, з якими провадив бесіди Коцюбинський: “А найбільш говорив за одділення України, та щоб президент управляв нашим краєм”. Бригада під орудою Коцюбинського складалася з горобіївських селян, яких запросив на роботу їхній земляк Опанас Погибко. У Горобіївці Коцюбинський і Грінченко планували відкрити народну бібліотеку. І “Громада”, і “Просвіта”, і ще раніше православні братства вельми нагадують теперішній волонтерський рух, а отже, історія не тільки у книгах, а й у нас у крові.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment