Про смисли національної безпеки

Володимир ФЕРЕНЦ,
м. ІваноФранківськ
Так сталося, що у воюючої держави, населення якої має великі проблеми виживання, досі немає системного закону про національну безпеку. Це мав би бути рамковий чи основоположний закон, в якому була б закладена ідеологія, тактика і стратегія захисту українським суспільством власного національного інтересу. Українське суспільство чомусь готове всеціло покласти відповідальність за національну безпеку на державу в розумінні цієї функції політичною владою і чиновниками. Принаймні так думають чиновники і нардепи. Це було б доречним у старі совкові часи, коли про все дбала КПРС, відгороджуючи трудолюбивий радянський народ “залізним інформаційним парканом” від решти світу. Наразі разом із незалежністю ми одержали величезну відповідальність за державу і громадянський обов’язок захищати водночас державу і національні інтереси. На думку багатьох дослідників і аналітиків, сучасна держава вже не може вирішувати проблем конкурентного виживання і безпеки без активної участі суспільства. Проблема безпеки стала глобальною у зв’язку з тим, що епіцентр конкурентного змагання перемістився у сферу інформації та фінансів. Конкуренція дедалі більше набуває гібридних і високотехнологічних форм впливу на ухвалення рішень особою, на колективну поведінку людей в побуті й у роботі державних структур. Це цілком очікуваний наслідок розвитку глобалізаційних процесів та інформаційних технологій.
Тому закон про національну безпеку мав би стати орієнтиром для поведінки суспільства і завданням для держави, в разі дотримання якого національні інтереси будуть гарантовані за будьякої ситуації у світі, незалежно від системи політичної влади, персон політиків і президента. Цей орієнтир мусить мати механізм частого коректування без ризику вихолощення сенсу, адже національна безпека — це наша майже щоденна успішна реакція на загрози і впливи глобалізованого світу. Більше того, основоположний закон про національну безпеку повинен мати механізм нагромадження державносуспільного досвіду захисту національних інтересів перед світом як бази для вдосконалення відповідних статей Конституції. Отже, проект закону про національну безпеку мусив би відповідати на безліч питань простими реченнями української мови, оперуючи доступними для сприйняття кожним громадянином поняттями. Це відкритий документ, на відміну від закритих підзаконних актів уряду. Громадянин повинен сприймати його як план спільної громадянської дії і взаємодії з державою. Текст закону повинен переконливо мотивувати громадян брати відповідальність за державу, руйнуючи всі стереотипи патерналізму. Останнє має визначальне значення для глобального виживання держави і суспільства, адже сучасна держава є найвразливішою до гібридних загроз і без підтримки суспільства неминуче стає жертвою світової конкуренції. Цей закон передовсім повинен допомогти громадянам і політикам позбутися набутих совкових рудиментів — неправильних і шкідливих стереотипів про так звану дружбу народів, відкриваючи очі на світ як на жорстко конурентне середовище, в якому виграшними є лише взаємовигідні стосунки і сильна позиція держави. Сильна позиція держави можлива лише за умови розумної безпекової і конкурентної поведінки громадян. Традиції такої поведінки українське суспільство ще не має, тому в законі варто чітко сформулювати відповідні обов’язки громадян та захищені умови виховання і відтворення нації. Звісно, всі чинники і умови самозахисту суспільства варто краще закріпити в Конституції і всьому українському законодавстві, але концептуально це має бути в законі про національну безпеку. Уважно читаючи президентський проект Закону “Про національну безпеку України”, складно знайти відповіді на окреслені вище питання.
Пересічний громадянин не знайде в проекті закону абсолютно нічого для себе — це доволі складна інструкція для державної машини, насичена посиланнями на інші стратегічні й тактичні інструкції, писана вихолощеною канцелярськоюридичною мовою. Якщо замість слова “Україна” написати нейтральне “країна”, проект закону може бути застосований для будьякої держави світу і з якого ні ворог, ані громадянин не дізнається секрету захисту національних інтересів. Правда, в законопроекті є згадки про наміри інтегруватися в НАТО і систему євробезпеки, що свідчить про українську специфіку і має сподобатися народові та Венеціанській комісії. Як показав досвід суспільної реакції на агресію Росії, народові потрібен закон як єдиний план захисту національних інтересів, щоб не діяти стихійно, волонтерити і збирати кошти для війська, дублюючи функцію держави.
Проект закону нечітко орієнтує народ на власні безпекові цілі й має повністю довіряти власну безпеку державній машині, маючи змогу здійснювати лиш так званий громадський контроль. Останнє практично нереально зробити досконало. Поперше, щоб контролювати державу, суспільство має сформулювати свої цілі й засоби дотримання безпеки. Подруге, кваліфікація організаційконтролерів має бути не нижчою від кваліфікації державних структур, а моніторинг має бути якісним і повним. На це немає грошей і ресурсу в жодної громадської організації. Громадські організації слабкі, а дещо сильніші з них зазвичай є грантоїдними. Безумовно, грантові організації є вразливими в питанні безпеки, оскільки в них неодмінно присутній інтерес грантодавця зі світового конкурентного середовища.
Серед української еліти немає постійної системної дискусії з питання національної безпеки через брак авторитетного модератора. Дискусія з будьяких питань зазвичай відбувається в інформаційних мережах, але вона не системна і не захищена від зовнішніх впливів. Насправді громадські організації могли б і не контролювати захисну функцію держави, бо це технічно нереально здійснити, а могли б формулювати обов’язкові до розгляду вимоги до державних структур щодо посилення захисту національних інтересів і зміцнення безпеки перед загрозами світу. У відповідь держава, маючи відповідні ресурси, зміцнювала б слабкі ланки безпеки, пропонуючи і громадянам певні моделі поведінки. Так забезпечується єдність дій суспільства і держави. Така модель особливо актуальна для українського суспільства, яке ще не відновило досвід демократії. У країнах Європи зі старими демократіями громадяни вже звикли відповідально поводитися і жити, традиційно дбаючи про інтерес держави водночас із власним. Чи можливе ухвалення такого закону Верховною Радою?
Безумовно, це велика проблема, бо швидше за все буде ухвалено ще більше ускладнений і зарегульований варіант на базі президентського проекту. Причина очевидна: парламент не завжди зацікавлений у безпосередній участі народу у творенні власної безпеки, значною мірою представляючи інтереси багатої верхівки, яка остерігається зумовленого цим зростання активності й відповідальності громадян. Адже це неминуче на порядок обмежить можливості збагачення і вплив надбагатої верхівки, якраз до європейських норм. Обмеження впливу олігархів автоматично зменшить корупцію, яку переважно провокують зовнішні конкуренти для досягнення власних цілей і яка є зовнішньо інспірованою загрозою національній безпеці. Отже, від правильно виписаного Закону про національну безпеку значною мірою залежить наш шанс еволюційно, без революцій, значно вдосконалити політичну систему влади, побороти корупцію і зміцнити інститут активного громадянського суспільства, що гарантує свободи і достойний добробут громадян.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment