Родина Кістяківських чекає на належне пошанування в Україні

Микола ТКАЧ,
етнолог, член НСПУ, канд. істор. наук, професор

Закінчення.
Початок у ч. 13 за 2018 р.

По закінченні університету В. Кістяківського як перспективного вченого направили на стажування в Німеччину до Лейпцізької лабораторії Вільгельма Оствальда з метою освоєння досліджень з теорії електролітичної дисоціації. Саме тут гуртувалися найкращі молоді фізико-хіміки Європи. Повернувшись з Європи до Санкт-Петербурга, переходить на роботу до Політехнічного інституту. І тут засновує першу в країні лабораторію фізичної хімії та електрохімії. Згодом захищає магістерську та докторську дисертації. З-під його пера виходить кілька випусків курсу з електрохімії, що стали на той час одним з кращих у світі посібників у цій царині наук.
У розпал бурхливих революційних подій він, здавалось, був повністю занурений у науку і далекий від політики. Але насправді то лише здавалося. Бо ось про що він сповідується в цей час у листі до матері О. І. Кістяківської: “Політика мене мало цікавить, але я боюсь класичної російської “підлості”. Все історичне життя Росії сповнене цієї підлості! Які історичні обіцянки було зроблено і не порушено?! Згадаємо Малоросію, Польщу, Кавказ, Прибалтійський край та Фінляндію”. Як це актуально сьогодні. А ми згадуємо Бісмарка, не пам’ятаючи слів власних геніїв.
Тож коли в Україні засвітилися перші ознаки державотворення, Володимир Кістяківський у червні 1918 року під приводом відрядження свого інституту, дістається до Києва і разом з братами: Богданом, правником-соціологом та філософом права, професором Київського університету, та Ігорем, правником-цивілістом і міністр внутрішніх справ України за Павла Скоропадського,
В. Вернадським, М. Грушевським, бере участь у створенні Української Академії наук.
І коли в листопаді її заснували — його обрали одним з перших академіків. Він організовує й очолює при академії хіміко-технічну комісію. Активно й плідно працює. Але політичні події змушують покинути рідну землю. Спочатку В. Кістяківський виїжджає до Ростова-на-Дону, далі — до П’ятигорська. Тут упродовж двох років викладає на курсах, читає лекції. До Києва повертатись не наважився, хоч і мав запрошення, а у травні 1922-го повертається до Санкт-Петербурга і обіймає раніше полишену посаду в Політехнічному інституті. Відтоді повністю занурюється в науку. Навіть про сім’ю не було як подбати. 1926 року стає членом-кореспондентом, а 1929-го — дійсним членом АН СРСР.
1934 року за ініціативою
В. Кістяківського в Москві створено Калоїдно-електохімічний інститут АН СРСР. Упродовж п’яти років він очолював цей інститут, а пізніше — був науковим консультантом при ньому.
В. Кістяківському випало стати свідком трьох революцій, двох світових і громадянської воєн, утворення і знищення української держави, Голодомору в Україні та знищення інтелігенції. Тож він був достатньо обережним. Так, якщо спочатку В. Кістяківський листувався з своїм племінником білоемігрантом Юрієм Кістяківським, ділячись із ним своїми науковими задумами, то вже у час масових сталінських репресій, коли той як представник наукової еліти США приїхав до Москви, не наважився на зустріч з ним. Радянська влада гідно оцінила заслуги В. О Кістяківського як видатного вченого. Його було нагороджено двома орденами Леніна.
Другий син О. Ф. Кістяківського Богдан був таким же спраглим до наук. Та водночас більш емоційним і суспільно небайдужим ще з дитинства. Це позначилося і на його долі, що супроводжувалася численними перехрестями та негараздами. Перше сталося ще в юності, коли Богдана за організацію гуртка, на якому обговорювали перспективи та засади самостійної України, відраховано з сьомого класу другої київської гімназії. І був змушений перейти до іншої. Гімназію він успішно закінчив. Та його, студента історико-філологічного факультету Київського університету святого Володимира, відрахували з університету. Цього разу — під час поїздки у червні 1899 року на Галичину з метою заснування газети. У Львові він гостював у родині І. Франка, побував і в його рідному селі Нагуєвичах. Хрестив сина письменника Тараса. Було засновано також двотижневик “Народ”. Але у Львові його разом з товаришами заарештували і зарахували до осіб, пов’язаних з революційною діяльністю. За повідомленням австро-угорської поліції, у заарештованих були вилучені листи від емігрантів з Женеви, Парижа, Софії, зміст яких вказував на причетність адресатів до революційного руху. Серед них і лист М. Драгоманова до Богдана Кістяківського, у якому той повідомляв про відправлення через Бухарест друкованих матеріалів та радив організувати у Ясах пункт для подібних пересилань. На цій основі арештантам висунули звинувачення у намаганні приєднати Галичину до Росії. Арештантів протримали до 23 жовтня і звільнили під заставу.
Про своє відрахування з університету Богдан дізнався після повернення до Києва. Відрахування було без права поновлення і начебто за спізнення на навчання. У січні 1890 року Б. Кістяківський їде до Харкова, де його зараховують на історико-філологічний факультет тамтешнього університету. Мабуть, не без сприяння
Д. І. Багалія, під керівництвом якого він працює над темою з історії південнослов’янського права княжої доби України. Однак російська поліція звинувачує його у політичних зв’язках з Австро-Угорщиною і його знову позбавляють права навчатися в університеті. Після цього відрахування Богдан вступає на юридичний факультет університету Дерпта (Юр’єва, Тарту). Тут він із головою поринає в науку, вивчає кілька іноземних мов. Збирає матеріали громадського руху, починаючи від заснування журналу “Основа”. Зокрема й матеріали про свого батька О. Ф. Кістяківського. Зненацька захоплюється марксизмом і стає активним учасником гуртка. 1892 року Богдан їде в Україну з наміром побувати на батьківщині предків у Городищі. Але в Почаєві на Волині його за­арештовують за зберігання забороненої літератури і запроторюють до Лук’янівської в’язниці в Києві. Тут його протримали п’ять місяців і звільнили під гласний нагляд поліції терміном на один рік та без права впродовж двох років навчатися в російських університетах і проживати в Петербурзі й Москві, а також — Києві, Харкові, Одесі, Ярославлі. До часу закінчення поліцейських приписів Богдан жив у Прибалтиці. А коли закінчився термін заслання, Б. Кістяківський їде до Німеччини. Там його зараховують на філософський факультет Берлінського університету. І знову поринає в науку. Тут він уперше відчув дух вільного наукового мислення. Після успішного закінчення університету Богдан працює в Страсбурзькому та відві­дує семінари Гейдельберзького університету. Готує і захищає дисертацію, отримавши науковий ступінь доктора філософії. Тісно співпрацює з штутгартським виданням “Визволення” та “Проблеми ідеалізму” і зокрема — з П. Б. Струве. Тут пише кілька ґрунтовних статей, що лягли в основу його наукової праці “Соціальні науки і право”. Свої статті Б. Кістяківський часто підписував псевдонімом “Українець”.
1897 року Богдан їде до Петербурга. Тут разом із доцентом Петербурзького університету
М. Туган-Барановським, з яким зазнайомився ще в Харкові, береться за видання журналу “Нове слово”, у якому займаються поширенням ідей “легального марксизму”. Журнал набув популярності, але через два місяці був закритий. А М. Туган-Барановський звільнений з роботи в університеті.
У Петербурзі коло знайомих Б. Кістяківського значно розширюється. Він відвідує вечори у
П. Б. Струве, де збиралися відомі літератори та вчені. Зокрема —
В. Вересаєв, М. Горький, М. Кареєв, В. Короленко, П. Мілюков, М. Туган-Барановський. У цей час він одружується з Марією Бернштам — донькою відомого педагога й українського громадського діяча, члена “Старої громади” В. Л. Бернштама. У березні 1900 року Марію заарештовують за агітацію серед робітників Шліссельбурга та зберігання забороненої літератури. На клопотання чоловіка, зважаючи на вагітність, її звільняють на час слідства й подружжя переїжджає до Боярки під Києвом на родинну дачу. І тут 19 листопада 1900 року Марія народжує їхнього первістка Георгія Кістяківського. Другий син Олександр народився 13 серпня 1904 року в селі Хатки на Полтавщині. У цей же час Марія одержує “помилування” з правом вільного проживання. І Кістяківські спочатку повертаються до Києва. А у вересні 1906 року на запрошення керівництва Вищих комерційних курсів — до Москви. Згодом тут він уже обіймає посаду приват-доцента в університеті. Поступово відходить від сповідування марксистських теорій і стає одним із найпереконливіших противників і критиків цієї теорії як такої, що містить в собі насильницьку руйнівну сутність. Тут він разом із відомими сьогодні філософами (М. Бердяєв, С. Булгаков, П. Мілюков,
М. Гершензон, С. Франк, О. Ізгоєв) бере участь у підготовці книги “Віхи”. У статтях цієї книги науково обґрунтовується небезпечність та хибність революцій для людського розвитку, обстоюється передумова первісності й пріоритетності духовних цінностей над політичною боротьбою. Статтю з “Віх” під назвою “На захист права. (Інтелігенція і правосвідомість”, яка містить у собі ключові філософсько-ідейні обґрунтування теорії Б. Кістяківського про правове самообмеження держави, він також включив до своєї книги “Соціальні науки і право”. У ній він ґрунтовно стверджує, що більшовицька ідея панування сили і загарбаної влади, замість принципів права є потворною і небезпечною для суспільства.
Із початком української революції Б. Кістяківський переїжджає до Києва і на основі цієї статті у лютому 1917 року захищає докторську дисертацію в університеті Святого Володимира. Тут він отримує запрошення та очолює кафедру, обирається ординарним професором права, а далі — стає деканом юридичного факультету. Разом із В. Вернадським та братами Володимиром і Ігорем Кістяківськими, який на той час повернувся з Москви і вже обіймав посаду Міністра внутрішніх справ у гетьманському уряді, Богдан бере участь в організації Української Академії наук, реформуванні вищої освіти і наукових закладів України; за відрядженням академії виїжджає до Ростова-на-Дону на переговори з А. І. Денікіним щодо можливості збереження УАН за складних умов. А після захоплення більшовиками влади у Києві їде до Краснодара (Катеринодара), де обіймає посаду професора Політехнічного інституту. Але невдовзі його спіткала тяжка недуга. Він погодився на операцію на жовчному міхурі, яка стала для нього фатальною. І 29 квітня 1920 року Б. О. Кістяківський, повний сил і творчих задумів, покидає цей світ.
Не прийняв більшовицького перевороту і внук О. Ф. Кістяківського, син Богдана — Юрій (Георгій). Це вже третє покоління Кістяківських як видатних особистостей. Після жорстоких визвольних змагань, підпоручик Георгій Кістяківський не повірив солодким обіцянкам більшовицького полководця
М. В. Фрунзе, кидає зброю і вирушає пароплавом до Югославії, де певний час базувалися частини білої армії. А далі — до Берліна. Там за моральної підтримки дядька Ігоря Кістяківського вступає до університету на фізико-хімічний факультет. Але матеріальної допомоги дядько Ігор, який на той час проживав у Парижі, на жаль, не міг надати. Тож доводилося вдаватися до підробітків. Однак університет він закінчив на відмінно. Як талановитого науковця його відразу зауважили німецькі вчені. Проте владно піднімав голову фашизм. І Георгій переїжджає до США, де і сходить його світова зірка. Тут його дослідження і відкриття в галузях кінетики реакцій у газовій фазі, структури поліатомних молекул, термохімії органічних сполук, особливостей детонаційних хвиль стали цеглинами фундаменту світової науки.
Його сходження було стрімким. Зразу по приїзду 1930-го року він стає доцентом, 1933-го — професором Гарвардського університету, далі — дійсним членом Американської Національної АН, пізніше — її віце-президентом. А з початком війни — член Американського комітету національної оборони (1944—1945). А коли у США приступили до розробки атомної бомби, Георгія (Джорджа) Кістяківського призначають керівником відділу вибухових речовин атомних лабораторій у Лос-Аламосі. За його, разом з Опенгеймером, розробками і була випробувана перша атомна зброя. Та не його вина у її безглуздому й трагічному використанні над Хіросімою і Нагасакі. Тож пізніше він став одним із найактивніших прихильників і борців за ядерне роззброєння. І вже будучи дорадником американського президента Ейзенхауера у справах науки і технологій, Джордж Кістяківський твердо стає на шлях боротьби проти світової атомної загрози, бере участь у численних громадських акціях. І не сходить з цього шляху до кінця днів. 2015 року у видавництві “Ярославів Вал” побачив світ роман Івана Корсака “Вибух у пустелі”. Головний герой цього роману Георгій (Джордж) Кістяківський.
Ще один представник третього покоління вченої династії Кістяківських — рідний брат Георгія (Джорджа) Олександр Богданович Кістяківський, залишився в Києві. Його захопленням стала біологія. За радянської влади на родину Кістяківських було накинуто тінь забуття та замовчування. Навіть місценародження зачинателя династії вчених
О. Ф. Кістяківського в УРЕ, УРЕС та інших радянських довідкових джерелах було зазначено з грубою помилкою, що довгий час заважало пошануванню цієї славетної родини на малій батьківщині. Проте завдяки наполегливості та природним здібностям він також став знаним ученим — доктором біології та професором Київського університету імені Т. Г. Шевченка, залишивши по собі значні наукові напрацювання. Однак, попри це, мешкав зі своєю дружиною Іриною у комунальній квартирі. Та ось на початку 1960 року його раптом викликали до компетентних органів і запропонували тимчасово переїхати до окремої квартири. Причина — невдовзі мав бути візит до Радянського Союзу американського президента Дуайта Ейзенхауера. Але разом з ним мав прибути і його радник у справах національної політики в галузі науки і техніки, професор Гарвардського університету Георгій (Джордж) Кістяківський, рідний брат О. Кістяківського. Та на тимчасовий переїзд зазвичай дуже спокійний і толерантний з усіма професор раптом навідріз відмовився, заявивши, що коли при­їде брат, то він його прийматиме лише вдома, у власному помешканні. І тоді влада змушена була надати окрему двокімнатну квартиру подружжю Кістяківських на Печерську по вул. Чеській. Щоправда, тоді брати не зустрілися, і візит Ейзенхауера не відбувся з причин збиття поблизу Свердловська американського розвідувального літака. Проте квартира залишилась і в ній ще донедавна доживала віку дружина Олександра Ірина. А брати зустрічалися пізніше — в Києві і в Бостоні, де мешкав Джордж Кістяківський, і в Боярці поблизу Києва, де була дача Кістяківських і де народився Георгій. Бували вони і в дворі будинку 14-б по вул. В. Антоновича, який свого часу будував і перебудовував О. Ф. Кістяківський. І звичайно ж — на Байковому цвинтарі, де покоїться прах їхнього діда Олександра Федоровича й інших родичів.
Доля нагородила талантом багатьох з великої родини Кістяківських. Так, син Олександра Федоровича Юлій — учений-юрист, як земський урядовець у період гетьманщини зробив свій позитивний внесок у побудову Української держави; інший син Борис — педагог, ботанік, автор підручників для школи; племінниця Наталя Павлівна Кістяківська — український літературознавець, позаштатний співробітник Комісії українського письменства ВУАН. У Києві нині живе правнучка Василя Федоровича Кістяківського науковець Тетяна Киризій. А в США проживає донька Георгія — Віра Кістяківська-Фішер.
Понад 26 років ми живемо в незалежній українській державі. Але й досі немає належного пошанування цій могутній талантами українській родині. 1919 року Українська Академія наук заснувала премію імені Олександра Федоровича Кістяківського на відзначення наукових праць із звичаєвого права та чинного законодавства. Чому б її не відродити? Або запровадити іменну студентську стипендію.
Стараннями й коштами товариства “Чернігівського земляцтва” (левову частку вніс Ст. Довгий) у Києві 20 січня 2015 року по вулиці В. Антоновича на будинку 14-б відкрито меморіальну дошку роботи скульптора Володимира Щура. Щоправда, дозволу на її встановлення “Чернігівське земляцтво” і автор цих рядків добивалися аж вісім років. А в селі Городищі на Чернігівщині донедавна гнила під дощами старовинна козацька церква, у якій 23 роки служив батько
О. Ф. Кістяківського. І дивлячись на яку, у відомого мистецтвознавця Гр. Логвина тремтіли руки. Він вважав її пам’яткою світового значення. Нині церкву перевезли в Музей народної архітектури в с. Пироговому. Я був і залишаюсь противником такого перевезення та відбудови. Тепер у Городищі залишилися лише законсервовані фундаменти церкви. А неподалік два хрести на вірогідних місцях поховання Федора Омеляновича Кістяківського та його матері Марфи, що їх свого часу встановила сільська громада. До 170-річчя (2003 рік) з дня народження вченого стараннями товариства “Чернігівське земляцтво”, Менської районної ради та деканату юридичного факультету Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка в університеті був організований науковий круглий стіл. Київська професура на чолі з деканом побувала і в Городищі, зустрілися з учнями місцевої школи. Товариство “Чернігівське земляцтво” організовувало кілька поїздок делегацій до Городища, у складі яких були знані вчені-юристи, педагоги, родичі Кістяківських. У місцевій школі було відкрито меморіальну кімнату, для якої з Києва передали біографічні та інші матеріали з життя славної родини. Менському краєзнавчому музею передали матеріали для експозиції. Автор цих рядків надав деякі матеріали і для Музею діаспори в Києві, що по вул. Московській, 20. Торік у Чернігові завдяки небайдужості журналіста й просвітянина Василя Чепурного одній із вулиць надано ім’я родини Кістяківських. От тільки Київ усе ще думає, чи варто належно відзначити пам’ять цієї славетної родини.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment