«Сам Бог велів любити Україну»

Богдан ЗАЛІЗНЯК,
керівник прес-центру наукової журналістики ЗНЦ НАНУ і МОНУ, член НСПУ і НСЖУ, м. Львів

“Щодо характеристики моєї особи: звичайний селянин – працьовитий, правдивий, мужній, принциповий; головна риса — смертельна любов до України і життєдайний гнів до її ворогів, а ще більше — до запроданців. Від материнської пісні, а потім — “Кобзаря”, полюбив поетичне, мелодійне слово. Нікого не слухаю, якщо сам у чомусь не переконаний; переважно керуюся тими думками, до яких приходжу самотужки. Вірю тільки Шевченкові — більше нікому, маю на увазі земних авторитетів. Пишу так само, як мені пишеться; дуже добре бачу і знаю свої творчі невдачі…”
Ці думки належать Лицареві Честі в літературі – письменникові Іванові Гнатюку, який усе життя поклав на вівтар знедоленої України. А відійшов від нас 2005 року.
“Ні, я не скнів — я жив, хоч часто в очі смерті
Дивився й кров’ю в них плював у забутті, —
Я пізнавав життя в бездушності одвертій,
Але ніколи їй не кланявся в житті”, —
писав видатний український поет, перекладач, мемуарист, політв’язень московських концтаборів на Колимі, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка 2000 року Іван Гнатюк.
У тому, що ім’я українського поета, прозаїка, громадського діяча, багатолітнього в’язня ГУЛАГу Івана Гнатюка житиме у нашій вдячній пам’яті, заслуга Романа Лубківського, визначного українського поета і громадського діяча, який свого часу запропонував поетесі й прозаїку Ользі Яворській зібрати потрібні матеріали для того, щоб родичі, друзі, знайомі, які добре знали Івана Гнатюка, розповіли про нього саме в серії “Літературні профілі”. Було це 2015 року. І ось, через два роки, книга, що складається з чотирьох розділів, побачила світ.*
Спочатку — спогади: “Життя — як згусток невпокореної долі”, найголовніший розділ. “Найбільшою його пристрастю були книги, — розповідає дочка Любов Гнатюк-Савка у “Спогадах про батька”. — Був надзвичайно добрим сином, чоловіком, братом, батьком… був строгим та вимогливим… Батько ніколи не визнавав ніякого конфесійного поділу: Бог — один, муки Христові одні, а цей людський поділ — великий гріх перед Єдиним; дехто вважав батька песимістом. Я ж стверджую: він був великим оптимістом, завжди вірив у перемогу Добра і Справедливості”.
Серед інших авторів спогадів — поетеса Любов Проць, поет Петро Сорока, поетеса і прозаїк Ольга Яворська, побратим Івана Федоровича Йосип Кронжко, поет і публіцист Віктор Романюк, видатний письменник Микола Петренко, член-кореспондент НАНУ письменник Микола Ільницький, письменники Ігор Павлюк, Андрій Грущак, Левко Воловець, Богдан Чепурко, Леся Степовичка, Леся Павлів та ін.
Другий розділ — “Поезія як вияв відчайдушної любові до України”. Рецензії на твори Івана Гнатюка опублікували поет і науковець Михайло Шалата; письменник, голова Харківської обласної організації НСПУ Анатолій Стожук, поет і науковець Богдан Завідняк; доктор історичних наук, професор, поет Петро Шкраб’юк; прозаїк і науковець Олег Василишин; поет Ігор Фарина і прозаїк із Борислава, батьківщини Івана Федоровича, Роман Соловчук. Своїми віршами привітали І. Гнатюка Микола Петренко, Марія Людкевич, Ігор Павлюк, Ольга Яворська, Левко Воловець, Віктор Палинський, Наталія Крісман, Марія Прокопець, Ігор Фарина, Іван Фідик у розділі “Присвяти Іванові Гнатюку”. Четвертий розділ — листування: “Я навпростець, минувши й смерть, дійду в Україну”. Листи: як Івана Гнатюка, так і до нього. Перевага — на боці Івана Федоровича. Подамо, отже, кілька думок поета. “А ще ж безпросвітно переживаю за долю України, за наше безголів’я й запроданство після того саможертовного героїзму, переживаю, але через дурне серце не можу нічого зробити для покращення тієї долі” (26 лютого 2002 р.); “Мене ніхто не вчив любити свою материнську мову, тобто Україну, але вона для мене найсвятіша за все, що існує в Божому світі” (18 лютого 2003 р.); “Дуже переживаю за долю України, за національну душу народу, які нині перебувають чи не в найбільшій за всю історію небезпеці, і тяжко, до глибокого гніву мучить мене безголів’я рідних співвітчизників, зокрема галичан, які через своє довір’я й добродушність, стужені за волею України, сприймають бажане за дійсне, а продажних верховодів — за національних провідників. Гине духовне життя, гине наше слово, наша душа, а вони тішаться рідною атрибутикою та черговою конституцією, яку першими будуть порушувать її законодавці і які й прийняли її саме на те, щоб ще раз обманути довірливий народ. Важко мені буде вмирати, якщо я не побачу проблиску його духовного воскресіння…” (29 липня 1996 р.).
Той, хто прочитає цю книжку, глибше дізнається і про життя, і про творчість поета. Адже до 1956 року поет перебував у концтаборах на Колимі. Його звільнили помирати, бо був тяжкохворий на сухоти. Але завдяки Божій ласці ще прожив 49 років. Видав 18 поетичних збірок і три — публіцистики. А 2000-го отримав Національну премію ім. Т. Шевченка.
І — вірш поета — на завершення цього актуального матеріалу:
“Сам Бог велів любити Україну —
Нещасний край манкуртів і заброд. —
Любіть її не ідолопоклінно,
А як життя, як долю, як народ!
Хай оскверняють ниці фарисеї
Її ім’я і пам’ять лихоліть, —
Любіть її до смерті й, гинучи за неї,
Своєю кров’ю волю освятіть”.
Абсолютну слушність мав поет, який упродовж всього життя невтомно любив Україну.
_______________
* Іван Гнатюк: життя і творчість (серія “Літературні профілі”). — Львів: Сполом, 2017. — Упорядник Галина Капініс.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment