Ціна експерименту

Лариса МОРОЗ,
доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ

Загалом експеримент — штука позитивна, адже він служить обміркуванню (гіпотетичному аналізові) явищ та процесів майбутнього. Просто кажучи — пробою: чи туди й чи тією стежкою підемо…
Та коли починаєш думати про конкретику, тобто про засоби реалізації задуманого, — виникають запитання. І їх безліч.
Щоб не оперувати абстрактними поняттями, погляньмо на один приклад із живого життя.
На 5му каналі доволі успішно працює Роман Чайка у програмі “За чай. Com”. Його гості — люди неординарного мислення, часом парадоксального, але завжди цікавого, уже хоча б тому, що “провокативного” — до роздумів. Один із них, наприклад, висловив побажання (нам із вами): не читайте, мовляв, художньої літератури, бо вона описує вигадки, нереальне життя. А мені одразу пригадалися дискусії 20х років ХХ століття на тему “Чи потрібна казка пролетарській дитині?”. Тобто, найбільші фантасти (ніжно кажучи) — большевицька банда — всіх обдурювали та обкрадали під власний акомпанемент балачок про життєву правду і щасливе майбутнє, а разом і про реальність у мистецтві… Про виховну роль літератури чи й казки вони замислилися значно пізніше…
8 листопада — напередодні Дня української мови й писемності — гостював і чаював із Р. Чайкою “Юрко Зелений, музичний критик” — так його було представлено. Він розповідав про свої експерименти на мовноабеткових теренах — експерименти доволі неоднозначні.
Зокрема цікавими видаються його спроби перекладати ті іншомовні (англійські, німецькі тощо) слова, які нині окупують і термінологічні сфери (у різноманітних галузях), і торговельну мережу, разом із рекламою, — не менш агресивно, аніж донині те “чинили” російські. Виходять слова, яких досі у нашій мові не було (на жаль, я не встигла записати прикладів, окрім сказаного Р. Чайкою — мовляв, прикро казати “чізкейк” на звичайний “сирник”). Лише не варто трактувати ці пошуки як неймовірне першовідкриття чи вважати, що лише англійці на таке здатні. Наприклад, ще у ХІХ столітті наш класик літератури й театру Михайло Старицький суттєво збагатив українську лексику (чудодій, жага, поривання, чарівно, пестощі й інші) й водночас зазнав чимало кпинів за “кування” слів. Та загалом цей процес усе ж позитивний.
Щодо ідей Ю. Зеленого (його нині хтось оголошує “мовознавцем”), а тепер ще й міністра закордонних справ П. Клімкіна, пов’язаних із бажаною, на їх думку, заміною нашої абетки на латинську, мушу не лише висловити сумнів, а й наполягати на тому, що то був би хибний шлях. (Такі ідеї, до того ж, у корені суперечать його ж власним “перекладам”). І що з того, що так чинять у Казахстані — переходять із кирилиці на латинку?! (До речі, я досі вважала, що тамтешнім народам ближчі якісь східні абетки чи хоча б та, якою вони користувалися до приходу імперії московської… втім, і міркувати не беруся, бо некомпетентна у цих темах). Вони відходять подалі від “рускава міра”, як висловився Ю. Зелений? Але в нас — інший історичний шлях. Хоча, насправді, нам (боюся, і Зеленому теж) невідомі їхні нинішні аргументи.
Якщо це справді згаданий відхід, то для нас, у кожному разі, то є абсолютно неприйнятним. Адже кирилицю значно раніш від “заснування Москви” було прийнято у Києві, саме звідси вона і прийшла туди. Як і церковнослов’янська мова, разом із церквою, а далі й освіта, й сама назва держави, і культура європейського типу — до своєрідного неслов’янського інтернаціоналу (він не гірший і не кращий від слов’янського, просто інший), із владою та її принципами, успадкованими від Золотої Орди. Це, ясна річ, окрема тема, для неї потрібні спеціальні книжки — і вони вже, нарешті, доступні, лише читайте їх! Щоб дізнатися хоча б про те, що руський світ (у галицькому варіанті — руский, тобто, власне, український) жив тут, в Україні, поки московський цар Пьотр (скажений, за словом Т. Шевченка, — а нині ми всі знаємо, які симптоми хвороби, що зветься “сказ”, — і не лише суто медичні) не перекинув світ з ніг на голову, вкравши в нас нашу одвічну самоназву й назвавши свою імперію: Росская — від нової, ним вигаданої, назви його “людішек” (іншої назви їхніми владоможцями тоді й не вживано — читайте російську класичну літературу) означенням “росси”. Щоправда, при цьому в нього вистачило глузду (“смєкалкі”) використовувати наших освічених людей (поряд із німцями й голландцями) для будівництва його держави… Але це також окрема тема.
Наша історична доля — виживати поміж, загалом кажучи, двох світів, кожен із яких час від часу має (й досі) до нас свої претензії.
Один із найвиразніших прикладів — протистояння полонізаторським тенденціям у Галичині на початку ХІХ століття — діяльність “Руської трійці”. Тоді з’явилася ідея про перехід на латинку і навіть “наукові” обґрунтування виникли: польська абетка (“abecadlo”), мовляв, відповідніша для передачі фонетики руської мови порівняно з кирилицею. І самою назвою своєї групи (надто нечисленної, як бачимо), і творчістю, і твердою позицією у дискусії, що розпочалася, Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький захищали права своєї нації, адже питання про абетку, як висловлювався Я. Головацький, переростало у питання про народне життя: бути чи не бути русинам (українцям) у Галичині. І водночас надзвичайно важливо було “утвердити свою національну єдність із усім народом наддніпрянської України” (Михайло Шалата. Маркіян Шашкевич. Життя, творчість і громадськокультурна діяльність. — Київ, 1969. — С. 35).
Ще приклади. Подібна ситуація виникала і дещо південніше. Як нагадує дослідник, упродовж ХІХ ст. велася посилена мадяризація населення (не лише українців, а й словаків), а у 1905 р. “ухвалено законопроект, за яким усі держслужбовці мали розмовляти (мабуть же, не тільки на службі — Л. М.) лише угорською мовою, кирилиця була заборонена” (Юрій Ковалів. Дантові кола репресій України міжвоєнного десятиліття // Слово Просвіти, ч. 45 за 2017 р.). У 1919 р. навіть прогресивна, на той час, празька влада, “не визнаючи права закарпатців на єднання з усіма українцями, гальмувала надання (їм — Л. М.) автономії; на поняття “Підкарпатська” або “Закарпатська Україна” накладала табу, як і на слова “українець”, “український” (там само). Хтось гадає, що з нашою темою (про латинку) це не пов’язане — і помилиться: за абеткою йде мова, за мовою — решта…
Нині, як і завжди, для нас важливо зберегти свою самототожність у колі дружніх щодо нас націй Європи і світу, щоб не запаморочилися наші голови, і ми щоби не втратили рівноваги. І щоб не відривалися від своєї понадтисячолітньої книжної культури.
…Не кажу вже про елементарну плутанину, що виникла у тій, за чайком, розмові: адже згадувані Ю. Зеленим “драгоманівка”, “кулішівка” тощо — то ж не абетки, а лише правописні правила. Абетка в них та сама: КИРИЛИЦЯ (хіба що міг додатися один знак чи, може, два).
Адже братися до експериментів варто лише тоді, коли знаєш хоч щось про історію галузі, у якій маєш бажання щось рішуче змінювати. Обов’язкова при цьому умова: не вважати, що історія починається з тебе. І, відповідно, розуміти, що не будьякий експеримент може бути корисним. Ціна його як наслідок може виявитися надто високою. Бо ще якимсь мудрагелям може, “з великого розуму”, прийти фантазія щодо, наприклад, есперанто… чи ще якоїсь віртуальної системи — адже треба комусь відволікати людей від насущних проблем…
Тож не мудруйте й не вигадуйте дурниць, панове МАЛОзнавці!
Тримаймося краще свого кореня й тисячолітньої ТРАДИЦІЇ! Так, ТРАДИЦІЇ! Бо це ж не гра в пісочниці…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment