Уроки історії

Павло МОВЧАН
Візантійський історик Х ст. Лев Диякон зазначав, що “історія воскрешає, вдихаючи нове життя у відумерле, не даючи йому замулитись і зникнути в безодні забуття, тому історія є надважливою…” Історія, стверджував Лев Диякон, вчить одне схвалювати і ставити за зразок, а інше — відкидати з огидою, уникаючи наслідувань, запозичень, “все ж корисне і цінне зберігати”.
Справді, уроки історії надважливі, особливо ж коли це стосується такої постаті, як Іван Сірко, який вражає нас мужністю, лицарською відвагою, сміливістю, кмітливістю, хоробрістю і відданістю Україні, а з іншого боку своєю стихійністю, непідвладністю, настроєвістю, анархічністю, жорстокістю і некерованістю, що часом перекреслювало весь його позитив героя.

Олесь Гончар. З “Щоденників”

05.11.[19]93
[…] А в 1990 р. біля могили славного кошового [Івана Сірка] правилась урочиста літургія. Десятки тисяч людей стояли зімкненим колом, об’єднані єдиною спільною думою, і якесь дівча, фотографуючи подію, випадково вхопило в кадр стареньким апаратом клаптик синього неба… А потім виявилось, що в кадрі відбилося таємниче, небесне щось… Якась темна, але виразна, чітка цятка… Досі гадають — що то було? НЛО? Чи то над людьми витала їхня зматеріалізована воля, дух свободи, спільний магнетизм, що випромінювали їхні душі? Чи був то знак самих небес, саме Боже благословіння?
Повно тайнощів ще береже в собі ця загадкова козацька земля!

Чи героїчна ця постать? Безсумнівно… Але стихія воїна брала гору над мудрістю вождя… як це сталося і з іншим воїном уже з ХХ сторіччя. Маю на увазі Нестора Махна, який з’явився через 250 років після Івана Сірка… І чи це випадково? Ні!..
Ми ж добре засвоїли, що час — нелінійна категорія, і що певні образи і ідеї до нас приходять і з минулого, і з майбутнього… І вони однаковою мірою впливають на нас так само, як сьогодення впливає на минуле і майбуття…
Між цими часами, тобто складовими часу, вибудовується своєрідна ієрархія: одна категорія впливає на інші, змінюючи дзеркало нашої пам’яті, в якому актуалізуються ті чи ті події, вчинки, помисли й історичні постаті, такі, як Сірко чи Махно… І ніщо так нас не цікавить, як оця повторюваність вдач і подій… так само, як цікавлять наші родові витоки, глибини історичного часу і обшири майбутнього не лише твого власного, а й твого народу, як, зрештою, і людства… Питання витоків і кінцевості взаємозумовлені, як стверджують філософи і богослови.
Оскільки час є не лише зовнішнім, а й внутрішнім чинником, тобто долею і окремої людини, і нації, то історичний досвід нації віддзеркалюється в кожному з нас. Отже, історичний час переходить за межі власне історичного і стає метаісторичним…
Саме тому ми так доскіпливо дошукуємося причин, мотивів вчинків того чи того історичного персонажа.
Яка логіка поведінки, які мотиви спонукали Івана Сірка вивести українців Криму, які вже не одне покоління замешкували на півострові, і вирізати всіх до ноги: і малих, і старих… Всіх. Які причини, які амбіції спонукали кошового Запорізької Січі Івана Сірка вчинити похід на кримський ханаат під час переможної битви з московитами під Конотопом спільно з кримським ханом? “Печаль і смуток огорнули Івана Виговського”, який, замість остаточного розгрому москалів на землях Московщини, мусив припинити військові дії…
Математична вимірність часу, як і логічні мотивації після тих чи тих вчинків втрачає свій сенс. І доля кошового Івана Сірка виходить зпід влади часу і календаря, коли ми починаємо розглядати таку категорію, як свобода, яка запорозьким лицарем Іваном Сірком абсолютизувалася і ставала просто необхідністю… Свобода від усього і від усіх… Свобода як синонім справедливості, як синонім істини. І віра, православна віра ставала вірою у ці дві цінності: свободу і справедливість. Де немає свободи — там немає справедливості, там немає свободи… Ми можемо припустити, що саме це впливало на його поведінку, на його характер. Був він бунтівливим, протестуючим, войовничим лицарем, який не знав страху. І був він християнином за означенням, який відкидав рішуче всі інші віри. Бути християнином для Івана Сірка означало не бути рабом, невільником, упослідженим… Тому він здійснив стільки походів на Крим, аби вивільнити українців від рабства. Будьяке насильство над вільною людиною викликало в ньому не просто протест, а необхідність дії. Тому він був далекий від будьяких компромісів з татарами, з якими знаходили спільну мову гетьмани. Він був воїном, кшатрієм, для якого дипломатія була рівнозначна торгівлі. Але він часто брав на себе роль і духівникабрахмана, що й спричинялося до самовладдя і не підлягання вищій волі гетьманів. Як свідчать історики, зокрема Юрій Мицик, він не любив урочистостей, пишномовства, церемоній. Для нього істина добувалася не в знаннях, а в боротьбі, а Всевишній для нього був категорією не абстрактною, а втіленням найвищої цінності — свободи. Тому текст відомого листа запорожців до турецького султана сповнений таких інвектив, які можуть достосовуватись самого антихриста. В непередбачуваній стихійності Івана Сірка був присутній пристрасний дух бунтарства і рішучості негайного чину: нема часу на полеміки, обговорення — треба діяти. І негайно! Бо поряд — ворог, який торгує християнськими душами на Чорному і Середземному морях… Тому, власне, він нам і нагадує князявоїна Святослава, бо наділений тими ж властивостями, які можуть не співвідноситись з реальним образом. Земна історія людини завершується разом з її фізичним існуванням, небесна ж історія — метафізично лише починається, а пишеться вона в інший час. Образ героїчної постаті формується неодномоментно. І в кожній наративній історії присутня і праісторія, яка виводить героя за межі реального часу. Герой, як ми знаємо, занурений у доісторичність, тому він наділений властивостями перевтілень. Незвичайна в народних переказах і сама з’ява на світ Івана Сірка: він народжується в сорочці і з зубами. Він — особливий; в ньому присутня національна архетипність, що вказує на тисячолітню родову лінію. Міфічні риси, якими його наділили сучасники і нащадки, ніби відбилися на його образі. Придивімося до реконструйованого у майстерні відомого реставратора Герасимова образу Івана Сірка: він нагадує нам і Святослава, й інших епічних героїв. Бо він і сам творив епос козацької доби України. Такий тип черепа, який був у Сірка, — стверджував Федір Вовк, — властивий усім нашим пращурам на всіх українських просторах. Генна спорідненість — рідкісна.
Звісно, Іван Сірко — характерник, звісно, його тотем — вовк… Він міг перекидатись, за переказами, з людини у звіра, у птаха, в різні зооморфні створіння залежно від ситуації під час битви, які робили його невразливим, недосяжним для ворога… Ця давня здатність перевтілень сягає далекої минувшини, а найчіткіше зафіксована у нашому національному шедеврі доби Київської Русі “Слово о полку Ігоревім”:
Всеслав князь людям суди чинив,
Князям городи рядив,
А сам в ніч вовком нишпорив.
Із Києва добігав до півнів
у Тмутаракань.
Великому Хорсові вовком путь
перебігав…
Або:
А Ігор князь скочив горностаєм в очерет
І білим гоголем — на воду.
Метнувсь на швидкого коня
І скочив з нього бусим вовком
І поминув до луки Дінця.
І підлетів соколом під імлою.
Коли Ігор соколом летів,
Тоді Влур вовком біг…
Ці всі ознаки, властивості вказували на велику тяглість процесу метаморфоз, на щільну національну спорідненість історичних часів, на часову єдність у множинності особистостей, у спільному універсумі, в якому героїчне пов’язане з такою важливою категорією, як “слава”.
Олег Ольжич, досліджуючи історію України, дійшов висновку, що від “світанку віків” центральною ідеєю українців є “ідея слави”, як “безоглядна цінність героїчного наповнення призначення людини”. А це: “іскати собі чти, а князю слави”, це — “князям слави і дружині, амінь…” Це як “слави зажити”, “слави добути”, “слава не вмре не поляже”, “всеславного війська запорожського”, синонімом якого став Іван Сірко, котрий здійснив більше двадцяти походів на ворогівбусурманів. Його шляхи — на Перекоп, на Кафу, на турецькі фортеці Казикерман, Тамань, Азів, Аслам, на буджацьких татар, на фортеці Очаків, Акерман, Бендери… Годі їх всіх перелічити. “Бог — свідок моєї душі, — сповідувався Іван Сірко, — що я ніколи не ходив на Україну з тим, щоб руйнувати мою Батьківщину, не хвалюся, а правду кажу, що всі мої заходи були спрямовані на шкоду ворогам — бусурманам…”
Як швидко час згладжує героїчні вчинки і події, а зостаються лише прорахунки, вчинені героями, зокрема Іваном Сірком, такі як, наприклад, розрив українськотурецького Союзу Петра Дорошенка, спрямованого супроти Москви. Він був воїномкшатрієм, а не мудрим брахманом — володарем духу.
Це ми тепер розуміємо — з відстані сторіч. Але події сторічної давності, пов’язаної з боротьбою за владу проти Павла Скоропадського, який за 8 місяців сформував усі державні інституції незалежної Соборної України, вказують на один і той же синдром отаманщини або “сірковщини”, в якому “здобута слава” виноситься вище за саму Україну. Згадаймо хоча б гуляйпільського зверхника, з яким Симон Петлюра 1926 року шукає порозуміння в… Парижі. Так, пам’ять людська коротка, а історичні уроки — жорстокі. Тому ми зобов’язані категорію “героїчності” розглядати в контексті “доцільності”, який підвладний вищій інституційній постаті гетьманабрахмана.
Сірко противився і Виговському, і Дорошенку, і Самойловичу, і Мазепі… А в цьому сенсі він був антиподом Петру Калнишевському, який своєю безвольністю, нерішучістю, безініціативністю спричинився до того, що 1775 року здав москалям Запорозьку Січ, не дозволивши козакам відімкнути зброярню, де зберігалися гармати, кулі, порох та інша зброя.
Дивні, але майже співставні за результатами дві категорії: “вчинок” і “безчинство” І. Сірка та П. Калнишевського.
Отже, ми мусимо визнати, що з точки зору історичної доцільності героїчне часом рівнозначне антигероїчному, якщо воно не підпорядковане загальному, національному.
Тому героїчне минуле України, як і теперішнє, вимагає лише одного: підпорядкованості найвищому загальноукраїнському. Слава — славою, а доцільність — доцільністю, яка зумовлюється потребами не моменту, не короткочасністю, не компромісністю, не лукавством чи хитрощами, не короткочасовим зиском, а історичною обумовленістю нації. І саме в цьому полягає необхідність засвоєння історичних уроків, які нам явили і Сірко, і Виговський, і Дорошенко, і Мазепа, і Махно…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment