Вадим КРИЩЕНКО. Між минулим і майбутнім

Поборники Вкраїни
Де ви, поборники Вкраїни,
Де вас знайти, де вас узять,
Хто без лукавства і гордині
Уміє честь свою тримать?

Невже перевелись достойні,
Хто совість у душі несе?
Невже за долари сьогодні
Купити можна всіх і все?

Усе не ті, якісь байстрята, —
Їх родовід шукать дарма.
Брехні насіялось багато.
А правда не зійшла… Нема.

Все гроші, гроші, грошенята,
Хоч вкрали торби немалі…
Вони миліш їм мами й тата
І честі рідної землі.

Де той, хто набереться сили
Розвіять кривди холоди?
Дозволь, Вкраїно, попросити:
Шевченка ще раз народи!
Воскресіння
Невже ми позвикали до ганьби,
Що вже не можем одійти од неї?
Як не кричи і що ти не роби —
Між верховод немає Прометея.

Слова манливі, як пухке рядно, —
І з кожним днем все обіцяють дужче.
Придивишся: душа з подвійним дном
І руки не святі, а загребущі.

Народ довірливий, терплячий мій народ,
Але це до межі, якогось краю…
Вже стільки лиха, стільки вже негод
Плече людське донизу угинає.

Невже, питаю, між “цабе” нема
Отих, хто може жити без лукавства?
Невже їм не відомий правди смак,
Який солодший за усі багатства?

Народ здурити можна раз чи два,
Постійно він у дурнях буть не хоче.
Він може народити не слова,
А гнів, що карою повсюди загуркоче.

І в тому гніві може хтось постать,
Отой, що має справжнє серце сина,
Хто через мури злості і проклять
Вкраїну поведе до воскресіння.
“Землячок”
Одяг він іншу мову,
Іде у інші храми…
І я питаю знову:
Він з нами чи не з нами?

В словеснім передзвоні
Не зрозумію й досі:
Він України воїн
Чи прихвостень московський?

Лихе — не бачить ніби,
Своє — ганьбить завзято.
Ой, “землячків” подібних
У нас іще багато.

Від злості — єрепенить,
Хоча вдає — звичайний.
З такими ось, я певен,
Ви також зустрічались.

Якщо ти людина
Якщо ти пташка —
Бійсь висоти,
Якщо ромашка —
Всім не цвіти.

Якщо ти гілка —
Плоди ховай,
Якщо сопілка —
Притиш, не грай.

Якщо ручай ти —
Не трать води,
Якщо зайчатко —
В даль не ходи.
Знов слово стелить
Таїнь свою…
Якщо метелик —
Жахайсь вогню.

Якщо ти стежка —
Не линь у даль,
Хай буде стерта
Твоя хода.

Так безупинно
Кричать рядки…
Якщо людина —
Дій навпаки!

Прийдіть
Є крикуни з брехнею в роті,
Є імітатори борні.
Та мало справжніх патріотів
Серед вкраїнської рідні.

А істинні звитяжці, справжні —
Прийдіть з низин і верховіть,
Моїй розхитаній державі
Потрібні нині ви. Прийдіть!

Небесна сотня
Почалось це холодного лютого.
Переляк ми сховали в кишеню…
Але день обізвавсь не салютами,
А вогнем — по живих мішенях.

Ні, “омон” не скупився з набоями,
Бив прицільно, не кволо, не сонно…
І зробилися хлопці — Героями!
А тепер повторяєм обоє ми:
“Символ волі — “Небесна сотня”!
Відгадуючи ребус
Небо мовило: що треба —
Ангел щастя принесе…
Загадковий був цей ребус.
Що сказать? Скажу усе.

Дайте світлість дня відчути,
Вгледіть зоряність ночей,
Дайте віру повернути
До зневірених очей.

Хай землі краса бузкова
Кличе правду в наші дні,
І до батьківського слова
Хай притуляться пісні.

Хай приходить той, хто вміє
Й розуміє до пуття…
Хай веде вперед надія,
І минає співчуття.

Хай сопілка долю тішить,
А життя у бубон б’є.
Ось, здається, й все… А інше —
Це, як мовлять, — не моє.
Житейська мудрість
“Нам треба жити кожним днем”.
Ліна Костенко
…А жити треба кожним днем,
Не відкладаючи на потім.
Що має буть — не обійдем
В своїх стараннях і турботі.

Тож повнимося кожним днем,
Не підганяймо круглі дати.
Те, чим сьогодні ми живем, —
Вже завтра може не настати.
Випадковість
За те, що ти живеш на білім світі, —
Склади подяку долі та батькам,
Що бачиш сонце, що яснить в зеніті
І повнишся цим Божим світлом сам.

Що чуєш, як птахи у перемові
Кладуть на білу днину голубе…
На світі жить — це також випадковість,
Яка між тисяч вибрала тебе.
Мої очі
Одне око — плаче,
А інше — сміється.
Отака вже вдача
У мойого серця.

Я сльозливе око
Затулю рукою.
Хай веселий спокій
Лишиться зі мною.

Та не так виходить,
Хоч стараюсь дуже…
Одне — зором водить,
Інше — тільки мружить.

Хто мене побачить —
Сміхом захлинеться:
Одне око — плаче,
А інше — сміється.
Єдине щастя
Хай щастя Вас не обмине,
Згадаймо істини загублені.
В людини щастя лиш одне:
Любить когось і бути любленим.
Соснова шишечка
Соснова шишечка —
Колись мені знайшлася…
Блиск Новоріччя
У віконнім склі.
Святкую без вина,
Без витребеньок всяких…
Лиш шишечка —
Усе, що на столі.

Так час минув…
Живий… Не мучусь в ліжку.
Знов рік Новий,
І знову я один.
А на столі —
Стара соснова шишка:
Цей талісман
Січневих іменин.
Перед любові образом святим
Любов не знає слова “обережність”,
Не все буває вічним у житті.
Ми летимо в космічному безмежжі
На білих крилах наших почуттів.

Не признаємо суддів, ані свідків —
Ми в почуттях небесніші таки,
Питаємо одне одного: звідки
Ця ніжність дивна в доторках руки.

Вростаємо у шал цей невимовний —
І все щезає в дрібності своїй.
І співом вже відлунюється слово,
В якому ти у позолоті мрій.

І я шепчу: моя лише, єдина,
І очі застеля солодкий дим…
Хай все завмре і стане на коліна
Перед любові образом святим.
Чекання
Я і ти… Й березневе чекання
Із березовим пахом води.
Мелодійна хвилина стрічання
Заглядає у шибку… Прийди!

Ти прийди, бо вже пахне весною,
Щоб разом пити запах п’янкий.
Щоби знов над тобою і мною
В тишу ніжну вплітались скрипки.

Щось у тиші сховалось значиме,
Розпізнати не вистачить сил…
І вікно за моїми плечима
Наче розмах архангельських крил.

А все останнє
Завзята праця і кохання —
Хай ними повниться земля.
Це основне. А все останнє,
Як мудрі кажуть: тру-ля-ля.
На спомин
Життя з кислинкою на смак —
Не хочу набивать оскоми…
Прожити хочеться отак,
Щоб залишилось щось на спомин.
Надокучливі знайомі
Багато друзів не буває,
Ніколи друг не набридає.
Я інших зустрічаю в домі —
Це надокучливі знайомі.

Де шукати ліки
Бідність з хворістю з’єднались
У селі та в місті…
Мудрі люди так сказали:
Наші ліки — в мисці.

Чого так кажемо
Із роси вам, із води! —
Кажем не навмисне,
Бо роса — блищить завжди,
А вода — не кисне.

Безсоння
Не спиться… У вікно дивлюсь.
У далині десь вогник світить:
Не спиться, видно, ще комусь —
Я не один такий у світі.

Побачив… Стало веселіш,
Вже ночі не страшить безодня…
І у душі заплівся вірш
Про вогник, ніч і про безсоння.
Покаяння
Усі ми в чомусь винуваті,
Усі несемо в серці гріх.
Коли ми дужі та завзяті —
Ховає гріх фіранка втіх.

Коли вже зваби відлетіли,
Коли уже: не ляж, не встань…
Тоді схиляє грішне тіло
Глибинний поклик покаянь.

Тоді душа, немов сирена
Озвучить все, що скоїв ти.
Тоді вуста самі смиренно
Шепочуть: “Господи, прости”.
Не хочеться
Палив я дні на суєтливі речі,
Зібравши в клопіт власне і чуже…
Втомилася душа від колотнечі,
Забаглося від них втекти уже.

Дивлюся мовчки в далечінь безлику,
Бреду під зойк осінньої сльоти.
Хоча душа втомилася од крику,
Та в царство тиш… не хочеться ще йти.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment